Skip Navigation Links наука
освіта
техніка
прогрес
Газета заснована у квітні 1997 р.
Пропустити посилання переходів
Випуски газети
Окремі статті
Фотогалерея
Редакція
Пропустити посилання переходів
Окремі статті 2020 року
Окремі статті 2018 року
Окремі статі 2017 року
Окремі статті 2016 року
Окремі статті 2015 року
Окремі статті 2014 року
Окремі статті 2013 року
Окремі статті 2012 рокуExpand Окремі статті 2012 року
Окремі статті 2011 року
Окремі статті 2010 року
Окремі статті 2009 року
Ака­демік НАН Ук­раїни Зіновій На­зар­чук: «Не­обхідно за­вер­ши­ти де­мо­кра­ти­зацію суспільства, а вже потім при­сту­па­ти до ра­ди­каль­них ре­форм у на­уці» 
 
 

В українській пресі часто з’являються матеріали, в яких і наукові авторитети, і владні мужі різних рівнів, і небайдужі громадяни висловлюють своє бачення розвитку вітчизняної науки. Спробуємо поцікавитися ситуацією, що склалася в Україні у цій галузі (точніше, довкола неї), в голови Західного наукового центру НАН України та МОН України, академіка НАН України Зіновія НАЗАРЧУКА.

– Зіновію Теодоровичу, як вам бачиться цей дискурс вражень?

– Пишуть різне. Дуже часто можна, наприклад, натрапити на тезу про необхідність проведення радикальних змін у вітчизняній науковій сфері. Мовляв, усе в країні реформується, а тут – повний застій. Ряд таких пропозицій назагал є слушними і заслуговують на увагу та втілення. Однак більшість висловлюваних аргументів є, як мінімум, дискусійними, бо їх лейтмотивом слугує постулат: «фінансування науки в такому вигляді, як воно здійснюється, – марне витрачання державних грошей».

Це твердження є результатом класичної логічної хиби – на основі аналізу часткового робиться висновок про загальне. Як правило, виходячи з аналізу ситуації в конкретній, зручній для автора новацій науковій дисципліні, даються пропозиції, здатні радикально вплинути на стан усієї вітчизняної наукової галузі.

Насамперед, можу стверджувати, що будь-яке фінансування науки не є марним витрачанням суспільних коштів, бо наука, як мінімум, підвищує культурно-освітній рівень громадян. Кориснішим буде еволюційний розвиток вітчизняної науково-освітньої галузі, ніж її революційне перетворення.

– А як би охарактеризували нинішній стан справ у науці?

– Сучасний стан вітчизняної науки добре відомий із численних публікацій – як у спеціальних виданнях, так і в засобах масової інформації. Без перебільшення, він є критичним. Наукові школи, які творили не одне покоління науковців за рахунок значних зусиль і коштів усього суспільства, перебувають на межі свого фізичного існування. Національна академія наук, незважаючи на постійну і не завжди кваліфіковану критику загалу, поки що зберігає фундаментальну науку. Окрім того, вона всіляко намагається заповнити відсутність ряду знищених вітчизняних галузевих наукових інституцій. Адже державні інтереси належить забезпечувати.

– Що відбувається з наукою в наших університетах?

– Колись в університетах була потужна наука, а нині стан справ зовсім невтішний. Процвітаючі раніше науково-дослідні частини майже всюди фактично зникли, а організація навчального процесу через надмірну погодинну завантаженість не дозволяє, на жаль, викладачу бути активним науковцем.

– Часто звучить теза: технологічно передові виробництва в Україні створюють на основі іноземних розробок...

– Не можу сприймати її серйозно. Хто нам дає технології справді світового рівня? Хіба не відомо про існування понять «технології подвійного призначення», «критичні технології» тощо. Країни-власники бережуть їх, як зіницю ока, вважаючи суспільним надбанням. Але для створення таких технологій потрібна дійсно передова наука, необхідність якої усвідомлює і котру підтримує більшість громадян.

– Хіба може існувати українська наука, яку фінансують (як у 2012 році) в межах 0,29% від ВВП, коли законом передбачено 1,7%?

– Нагадаю відомий факт: за фінансового забезпечення, меншого 0,3% від ВВП, у науковій галузі починаються незворотні деградаційні процеси. А фінансування в розмірі 1,7% від ВВП необхідне для перетворення науки в суспільно значиму продуктивну силу. Запитаймо себе: чи такими вже недолугими марнотратами є законотворці розвинених країн світу, які закладають у річний суспільний кошторис фінансування наукової сфери на рівні двох і більше відсотків? Спробуємо насамперед забезпечити необхідне фінансування і подивимось, чи такою вже безнадійно хворою є вітчизняна наука і такими немічними є ті (навіть не реформовані) інституції, що її творять.

– Дехто пропонує, щоб «неефективні» наукові установи взагалі не отримували бюджетного забезпечення. Яка ваша думка з цього приводу?

– Відповідь пов’язана з об’єктивним оцінюванням результатів досліджень наукових установ. Звичайно, вдосконалювати управління вітчизняною наукою, переглядати структуру, кількісний і якісний кадровий склад її інституцій, критично оцінювати отримані результати потрібно постійно. Але науці (особливо фундаментальній) властивий розумний консерватизм: сумніваюсь у всьому, що не доведено. Такий консерватизм притаманний і серйозним науковим інститутам. Дуже хочеться, щоб він був властивий і особам, які беруться реформувати наукову сферу.

Реформа вітчизняної науки мусить іти еволюційним, а не революційним шляхом. При цьому не слід відкидати притаманної саме науковим колективам здатності до самоорганізації. Треба розуміти, що ніхто ззовні – жоден «незалежний» (особливо у теперішньому нашому суспільстві) експерт – не організує дослідницької роботи краще, ніж це зробить сам науковий колектив. Цю особливість наукової спільноти під час реформи вітчизняної науки треба всіляко підтримувати і юридично закріплювати.

До слова, чи прораховують автори новацій вартість залучення міжнародних консультантів, як це пропонується, до реформування української науки? Чи такими вони вже будуть незаангажованими й об’єктивними в умовах світової змагальності, висловлюючи свої судження про якість роботи українських учених?

Революційний наскок у реформі вітчизняної науки, який передбачає зменшення і без того вкрай убогого бюджетного забезпечення «неефективних» наукових установ, є потенційно шкідливим: чи може хто гарантувати, що позбавлений сьогодні фінансування науковий напрям завтра не виявиться вкрай плідним і (в силу нових знань і свіжого погляду на відомі речі) надважливим? Для відповіді досить згадати хоча б період «лисенківщини» та його наслідки для розвитку генетики в СРСР.

Не є виправданим у цьому зв’язку посилання на досвід передових держав – будьмо відвертими, сформоване конкурентне середовище в економіці і попит на наукоємний продукт в Україні сьогодні відсутні. Дивує і порада простого запозичення успішного досвіду реформування науки в сучасній Польщі. Хіба не відомо, що тяглість наукових поколінь наших сусідів у найскладніший період реалізації такої реформи значною мірою забезпечили вихованці української науки? Багато з них і досі становлять науковий кістяк ряду вищих освітніх закладів Польщі. Звідки за теперішнього рівня фінансування науки і суспільної популярності її базових дисциплін взяти таких ентузіастів нам? Переконаний, що різкі дії стосовно науки в Україні за існуючих соціальноекономічних умов не дадуть їй виграшу загалом.

– Наскільки коректним є популярне оцінювання ефективності наукової праці, що ґрунтується на наукометричних даних?

– Знаєте, ці імпакт-фактори, індекси Хірша, цитованість статей тощо теж певною мірою дискусійні. Згадані характеристики дуже чутливі до світових наукових трендів – вони можуть радикально відрізнятися для установ різних галузей навіть фундаментальної науки. Такі показники (та й то без урахування загальнодержавних потреб у розвитку саме тих чи інших наукових напрямів) можуть служити лише одним з орієнтирів для ранжування однопрофільних наукових установ. Але аж ніяк не підставою для вердикту.

– Дехто вважає, що держава повинна фінансувати лише, так би мовити, проривні науки.

– Не слід забувати про відносність самого поняття актуальності, кажучи про науку загалом. До прикладу, виникає «просте» запитання: чи можуть вкрай модні зараз (проривні) науки про життя дати пояснення експериментально встановленим ними ж фактам, виходячи із загальних позицій руху матерії, так би мовити, із першопринципів? На жаль, ми ще дуже далекі від цього. А це означає, що відповіді на багато питань, чому так відбувається, які механізми, пояснення, наслідки тощо, тут є відкритими. То як бути з менш популярними сьогодні математикою, фізикою і хімією, які забезпечують базис для відповіді на поставлене запитання? Світ пізнається у його єдності, тому й наука мусить бути єдиною. Звідси — вкрай популярна у «реформаторів» науки теза — «фінансувати з бюджету треба лише проривні науки і їх конкурентоздатних носіїв» — в існуючих у нас реаліях видається хибною.

– Що належить зробити, аби у сфері вітчизняної науки відбулися вагомі зміни?

– Наука в усі часи відповідала на злободенні запити суспільства. Сама громада має визначатись, якою вона себе бачить у перспективі – напевно, духовною і культурною, економічно розвинутою, заможною, врешті, гордою. Що ж є насправді? Маємо ситуацію, не зважати на яку, визначаючи джерела й обсяги фінансування здійснюваних досліджень, неможливо. Йдеться про низькі зарплати громадян поряд із відсутністю і незатребуваністю новацій у виробництві. Це – занепад суспільства і шлях в історичне небуття. Наука в такому суспільстві, як її не реформуй, не виконуватиме своїх основних функцій.

Для принципових змін у сфері вітчизняної науки необхідно, як мінімум, забезпечити конкуренцію, єдині і прозорі правила гри в економіці і політиці. Лише тоді переважна більшість наших співвітчизників зможуть стати відповідальними громадянами своєї країни. Іншими словами, насамперед необхідно завершити демократизацію нашого суспільства, а вже потім приступати до радикальних реформ у науці – цій чутливій і делікатній сфері людської діяльності.

   
Президія НАН України © Макетний зразок
  This Website is best available with Microsoft Internet Explorer 6.0+