Skip Navigation Links наука
освіта
техніка
прогрес
Газета заснована у квітні 1997 р.
Пропустити посилання переходів
Випуски газети
Окремі статті
Фотогалерея
Редакція
Пропустити посилання переходів
Окремі статті 2020 року
Окремі статті 2018 року
Окремі статі 2017 року
Окремі статті 2016 року
Окремі статті 2015 року
Окремі статті 2014 року
Окремі статті 2013 року
Окремі статті 2012 рокуExpand Окремі статті 2012 року
Окремі статті 2011 року
Окремі статті 2010 року
Окремі статті 2009 року
Михайло Згуровський: «Університет — це локомотив прогресу і розвитку суспільства» 
 
 

Головний корпус університету

В Україні за останні десятиліття прижилося чимало термінів на означення процесів, які від­буваються у світі, в передових, як ми кажемо, країнах. Шкода, що самі процеси нерідко відстають, запіз­нюються, або й просто імітуються. У країні не стався інноваційний вибух, ми все ще думаємо, як нам реформувати науку й освіту, де не зачепи, ми все ще на початку шляху, а минуло майже тридцять років. І хоч ми розмовляємо однією «технологічною мовою» — це ще не означає, що ми розуміємо один одного. Але є адреси, де вже працюють нарівні зі світом.

Національний технічний університет України «Київ­ський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» за ці роки пройшов шлях, який має бути як мінімум вивчений. Це було непросто. І нешвидко. Але перед закладами вищої освіти, зокрема, технічними, перед університетською наукою, для якої в пріоритеті — входження у світовий і, зокрема, європейський науковий простір, перед українською наукою загалом, постають подібні питання, Тому варто придивитися до досвіду КПІ, взяти на озброєння головне і важливе для себе. Особливо це корисно людям, поставленим на чолі держави, галузей науки, освіти й економіки, соціальної політики...

Про новий навчальний, його особливості і про розвиток української науки — розмова з ректором НТУУ, академіком НАН України Михайлом ЗГУРОВСЬКИМ

Для них цей шлях тільки починається

…У КПІ сьогодні, як і в кожному, тим більше популярному виші, попри карантин, чимало вступників. Щасливчики, особливо ті, хто потрапив на бюджет, поспішають віддати оригінали документів. Звична метушня незадовго до початку навчального року. Не можу не почати з найактуальнішого нині запитання:

— Як цього року зі вступом?

— На 25% заяв маємо більше, ніж торік. Сподіваємося, що кількість тих, хто здасть оригінали документів, буде не меншою.

— Це правда, що в останні роки до технічних університетів вступають слабші математики й фізики?

— На жаль, так. Є, звичайно, сильні окремі ліцеї, школи, але в масовому вимірі йде послаблення. І тому ми вже 5—7 років як запроваджуємо корегуючі курси для першокурсників – вкладаємо додаткові ресурси і час, аби підтягнути їх до рівня, необхідного для розуміння дисциплін, які будемо викладати далі.

— А як же тепер, адже в КПІ вирішено почати навчання в дистанційній формі?

— Так, для старших курсів, орієнтовно до 21 вересня, триватиме дистанційна форма навчання. Першокурсники ж ще не готові до дистанційної роботи, для них буде запроваджена змішана форма навчання, аби ознайомити їх з системою навчання в КПІ, факультетами, кафедрами, прочитати установочні лекції, навчити користуватися інформаційними платформами. Це, насамперед, платформа дистанційного навчання «Сікорський», на яку вже завантажено понад півтори тисячі навчальних курсів і завантаження продовжується. І платформа «Електронний кампус» — інформаційне середовище, яке безпосередньо пов’язує викладачів і студентів через персональні кабінети, можливості онлайн-спілкування.

Так склалося, що ми й раніше — останні 12-15 років — планомірно розвивали електронне середовище університету, але пандемія дала потужний поштовх. І зараз ми зовсім інші у цьому відношенні.

— Якщо вже зачепили про пандемію COVID-19, не можу не запитати, як почуваються курсанти, серед яких був спалах коронавірусу…

— Справді, тоді захворіло понад сто курсантів Інституту спецзв’язку і захисту інформації, кілька офіцерів, дванадцятеро хлопців було госпіталізовано. Сьогодні всі вони видужали. Отримуючи негативний тест, вони виїжджають із гуртожитків — ми поселяємо їх в універси­тетський профілакторій або вони їдуть додому.

— Ви ска­зали, що понад десяток років в КПІ викорис­товуєте дис­танційну освіту, але все-таки ковідна «поголов­на» дис­танційка — особливий випадок, як вона про­явилася на якості навчання?

— Відверто кажучи, якість навчання від повної дис­танційної фор­ми не поліпшується. Її кра­ще поєдну­вати з тра­диційною, адже ніхто не може замінити талановитого викла­дача в аудиторії й інші супутні складові тра­диційної фор­ми навчання. Але ми намагаємося мінімізувати втрати в одному і викорис­тати переваги іншо­го виду навчання. На­при­клад, в Інституті при­кладного сис­тем­ного аналізу для тіснішого спілку­ван­ня з викла­дачами викорис­товуємо онлайн-занят­тя, на яких в інте­рак­тив­ному режимі створюються умо­ви для слу­хачів мак­симального набли­жен­ня до при­сут­ності в аудиторії. Але, зви­чай­но, це тільки набли­жен­ня.

Як навчи­тися «корис­туватися сво­бодою»

— Київська політехніка має вагомий «бек­гра­унд». Нинішній універ­ситет — на пер­ших щаб­лях національ­них рей­тингів в освіті. Але головне, що відзначає КПІ, — за ці роки він став могутнім інно­ваційним цен­т­ром, який випус­тив у світ і про­дов­жує випус­кати десят­ки і сотні стартапів, чимало з яких роз­гор­нулися у більш вагомі бізне­сові проєкти. Ви реалізували ідею, про­голошену в перші роки Не­залеж­ності Ук­раїни — ста­ти за при­кла­дом світових технічних вишів цен­т­ром навчання, науки й інно­вацій. Як це вда­лося у наші завжди «складні часи»?

— Ду­маю, суть у тому, що КПІ від самого почат­ку своєї історії був по суті інно­ваційним. Йо­го батьки-засновники Дмит­ро Іванович Менделєєв, Ми­кола Єгорович Жу­ковсь­кий, Клемент Ар­кадійович Тимірязєв, Євген Ос­карович Па­тон та інші започат­кували модель навчання, головною метою якої було створити щось нове, чого не було раніше. Студентів занурювали в цей про­цес, паралельно надаючи їм необхідні загальнонау­кові та інже­нерні знання. Цю модель в головних своїх рисах КПІ зберіг і дотепер.

За­раз ми виходимо з того, що універ­ситет — це не про­сто інституція, яка здійснює підго­тов­ку високопро­фесійних кад­рів, це інте­лек­туаль­ний центр, я б ска­зав, — локомотив про­гре­су і роз­вит­ку суспільства. І зви­чай­но, центр фор­муван­ня нового людсь­кого капіталу, який має про­сувати це суспільство далі в його посту­пальному роз­вит­ку. Як він спрацює, яке молоде покоління він підго­тує, таким і буде май­бутнє країни. І як­що так підхо­дити, то зро­зуміло, що універ­ситет не може обмежитися лише навчаль­ним, науко­вим, і навіть інно­ваційним про­цесом. Він має бачити себе як передову лан­ку роз­вит­ку суспільства, яка б накопичувала інте­лек­туаль­ний потенціал, напраць­о­вувала нові горизон­ти роз­вит­ку, вка­зувала на вик­лики, перед якими постає країна, на те, як їх подолати, і як далі рухатися.

Ми вив­чали моделі кра­щих технічних універ­ситетів світу. Американсь­ких, євро­пейсь­ких, японсь­ких… І помітили, настільки вони подібні за своїми фун­дамен­тальними базовими засадами, хоч у фор­мальних аспек­тах і відрізняються. Звичай­но, вибудувати таку модель в окремо взятому універ­ситеті в наших умо­вах суцільної зарег­ламен­тованості дуже непро­сто, як­що не ска­зати май­же немож­ливо.

Од­ним з важ­ливих еле­ментів цієї місії є універ­ситетсь­ка автономія. І ми послідовно відстоювали цю позицію всі роки. (До речі, остан­ня редакція За­кону Ук­раїни «Про вищу освіту», я вва­жаю, надає універ­ситетам Ук­раїни достатньо автономії. Пробле­ма — пра­вильно нею ско­рис­татися).

Водночас, крім зовнішньої автономії важ­ливою була й внутрішня — автономія під­роз­ділів. Не сек­рет. що КПІ радянсь­кого періоду на 80—90% був зорієнто­ваний на забез­печен­ня військо­во-про­мис­лового ком­плексу, і жор­стко рег­ламен­тованим зго­ри. В нових умо­вах така модель універ­ситету не мог­ла бути ефектив­ною. То­му, ще на зорі незалеж­ності Ук­раїни, ми своїм підрозділам надали автономію. Усьо­го їх на почат­ку було 72 – факультети, навчаль­но-наукові інститути, кон­струк­торські бюро, НДІ та інші. В результаті КПІ перетво­рив­ся з політехнічно­го інституту радянсь­кого зразку у внутрішньо вільний універ­ситет, коли факультети ста­ли сво­го роду галузевими ЗВО зі сво­бодою роботи на рин­ках праці, освітніх послуг, міжна­род­них рин­ках. У них навіть до пев­ного часу були власні рахун­ки в бан­ках. Універ­ситет же став «парасолькою» для цієї сис­теми окремих ЗВО галузевого спрямуван­ня — в галузі машинобудуван­ня, еле­к­троніки, енергетики, хімії тощо.

Вважаю, що це був один із дуже важ­ливих кроків. У нас одразу активізувалася велика кількість науковців, викла­дачів, співро­біт­ників. Ко­рис­туючись мож­ливіс­тю, вони налагод­жували прямі кон­так­ти з підприємства­ми, партнерами в Ук­раїні й за кор­доном, бра­ли участь у науко­вих і освітніх проєктах.

На­справді навча­тися «корис­туватися сво­бодою» (і вод­ночас бути відповідальним за неї) довелося дов­го, років з десять. Люди повинні були мен­тально переналаш­туватися, переконати себе, що вони не повинні отримувати коман­ду зго­ри, а самостійно про­понувати якісні послу­ги підприємству, свої роз­роб­ки, укладати кон­тракти, зароб­ляти гроші, а з ними — визнання, про­суван­ня науко­вих робіт, захист дисер­тацій, місця практики для сту­дентів і їх роз­поділу… Оця внутрішня автономія дала справді багато.

Чо­му універ­ситети опи­няються в центрі про­гре­су

— Другим фун­дамен­тальним принципом ста­ла інно­вацій­ність. За радянсь­ких часів цен­т­ралізованої еко­номіки універ­ситет отримував пев­ну тематику, виконував її, і ні комерціалізацією, ні про­суван­ням на рин­ки стартапів (хоч такої термінології тоді ще не було) ніхто не перей­мав­ся. Тоді це було непри­род­ньо. Тож, за часів незалеж­ної Ук­раїни, коли зникли органи цен­т­рального пла­нуван­ня, на кшталт Держ­пла­ну, велика кількість універ­ситетів не змогла перебудуватися для роботи в рин­кових умо­вах. Во­ни, на жаль, перетво­рилися в суто навчальні закла­ди, які діяли не за кре­а­тив­ною модел­лю: «Ство­ри нове», а за кон­сер­ватив­ною — «По­вто­ри відоме».

А в цей час у роз­винутому світі універ­ситети були локомотивами про­гре­су своїх країн, цен­т­рами інно­вацій, кри­тич­ного мис­лен­ня, суспільного роз­вит­ку.

Ми намагалися зро­зуміти, чому саме універ­ситети виконують таку місію? По­чали ретельно вив­чати досвід Кремнієвої долини, що сформувалася навко­ло Стен­фордського універ­ситету, інно­ваційно­го середовища «Кіс­то Саєнс сіті» в Сток­гольмі на базі Ко­ролівсько­го технічно­го універ­ситету, інно­ваційно­го середовища «Техніон» на базі від­повідно­го універ­ситету в м. Хайфа (Ізраїль), науко­вого пар­ку в Ан­карі навко­ло Се­ред­ньо­схід­ного технічно­го універ­ситету, інно­ваційних середовищ Японії, Ки­таю та інших країн.

Ми побачили, що в центрі най­успішніших ост­ровів інно­ваційних про­ривів світу зна­ходяться універ­ситети. Очевид­но, тому, що високотех­нологічний бізнес тяг­неться туди, де є молодь. Де­сят­ки тисяч доб­ре освіченої молоді мають амбіції від­бутися в житті май­бутніми Біл­лами Гейт­сами, Марками Цу­кер­бер­гами, Стівами Джоб­сами… Як­що подивимось на долі цих і багатьох інших відомих осо­бис­тос­тей, побачимо, що всі вони починали свої проєкти зі сту­дентської лави. Та­лановита молодь, маючи амбіції, ще не роз­чарував­шись у житті, і не зна­ючи вза­галі, що щось немож­ливо зро­бити, береться за це немож­ливе і дуже час­то створює те, чого раніше не було.

І в цьо­му особливість успіху інно­ваційної діяльності нашого часу. Розвинутий високотех­нологічний бізнес набли­жається до скупчен­ня хороших науко­вих шкіл з амбітною освіченою молод­дю, і додає до цих середовищ свої знання й ком­петенції. Маєте кре­а­тив­не мис­лен­ня, але не навчені його комерціалізувати? Ми готові додати цю ком­понен­ту, створити лабораторії, в яких ви можете виконувати свої навчальні пла­ни, але на наших проєктах. На­вчи­тися комер­ціа­лізувати свої ідеї і як співав­тори роз­роб­ки — за законом про захист інте­лек­туаль­ної власності — отримуватимете роялті як час­тину від при­бут­ку від реалізації. Співав­тор­ство оформ­ляється патен­том, укладається уго­да про випла­ту роялті, і це без відри­ву від навчання чи викла­дан­ня.

На­уко­вий парк «Київська політехніка»

— В наших умо­вах це було складніше. Ми почали 2002 року з тех­нопар­ку (в Ук­раїні їх тоді було створено низ­ку), але ідея виявилася хиб­ною — дер­жава помилилася, заклавши в модель тех­нопар­ку подат­кові та митні пільги роз­роб­никам про­дукції. Ви­явилося, що там де пільги, там мова йде не про кон­курентну боротьбу за інно­ваційність і якість нових про­дуктів і послуг на рин­ку, а за отриман­ня цих пільг, час­то спе­цифічни­ми методами. Тож уже в 2006 році за нашою ініціати­вою і актив­ною уча­с­тю пар­ламент ухвалив пер­ший в Ук­раїні закон «Про На­уко­вий парк «Київська політехніка». Ми закла­ли в ньо­го модель, яка виключає будь-які пільги з боку дер­жави, дер­жав­не фінан­суван­ня і яка діє на поєднанні інте­ресів чотирьох груп учасників.

Перша — це високотех­нологічний бізнес, який бажає перемагати на своїх рин­ках своєю новітньою про­дукцією чи послу­гами і для цьо­го повинен мати підживлен­ня у вигляді постійно­го потоку нових ідей, ноу­хау, нових стартапів і якісно­го пер­соналу. Джерелом таких ідей і кадрів для їх подальшого про­суван­ня є універ­ситет, в якому багато талановитих молодих людей. Ми укладаємо цивілізовану уго­ду про співпрацю, разом патен­туємо винаходи, разом впровад­жуємо, створюємо фор­му дуаль­ної під­готов­ки. З боку бізне­су — допомога у створенні лабораторій і центрів навчання, в яких сту­ден­ти та викла­дачі універ­ситету пра­цюють над інно­ваційни­ми роз­роб­ками.

Друга гру­па — винахідни­ки. Мо­лоді науковці, сту­ден­ти, викла­дачі. Традиційно в нашій сис­темі винаходи рахувалися за кількістю зареєстрованих документів про винаходи (патентів чи свідоцтв). Далі науко­ва чи освітня установа звітувала про кількість отриманих винаходів і все кла­лося на полицю. Те­пер у винахідників з’явив­ся інте­рес не кла­с­ти патен­ти на полицю, а спільно з високотех­нологічним бізне­сом намагатися комер­ціалізувати і про­сувати їх на рин­ки, отримуючи відповідні роялті.

Треті зацікав­лені учасники — факультети, кафед­ри універ­ситету, які отримали мож­ливість пра­цювати в тісно­му кон­такті з ком­паніями, готувати для них якісний пер­сонал і натомість з допомогою цих ком­паній створювати нові лабораторії, отримувати новітнє облад­нан­ня, місця для практики й роботи випускників.

І останні учасники цієї моделі — фон­ди (інве­с­тиційні, вен­чурні, фон­ди ризику), які все більше ста­ють зацікав­леними в тому, щоб вкладати гроші в проєкти, які мають в своїй основі більше кри­тич­них знань, оскільки проєкти з малим обсягом знань дають мен­шу відда­чу. Та­ких інве­с­торів з’яв­ляється більше, вони полюють за про­рив­ними ідеями, стартапами, які можуть на порядок збільшити повер­нен­ня інве­с­тицій. За­раз навко­ло КПІ зібра­лося біля 20 різних інве­с­тиційних і вен­чур­них фондів, за участі яких вже виведено на український і зарубіжні рин­ки понад 150 стартапів.

Ви­года універ­ситету у цій моделі полягає в тому, щоб молодь була мотивованою, усі пра­цювали про­фесійно і від своєї праці отримували цікаву роботу, повагу, пер­спективу, мож­ливість легально пра­цювати за світовими роз­роб­ками, одержувати хорошу винагороду, залишаючись у своїх науко­вих шко­лах і своїй країні.

Звичай­но, нам не одразу повірив високотех­нологічний бізнес. Протягом пер­ших років роботи науко­вого пар­ку (з 2006 по 2012) інве­с­тори при­глядалися і не ризикували вкладати кош­ти. А 2012 року — спрацювало: пер­ших два інве­с­тори вклали свої гроші в чотири стартапи, які їх при­вабили на фес­тивалі інно­ваційних проєктів Sikorsky Challenge. До­ларова інве­с­тиція тоді складала 26 тисяч. На­ступного року — вже було 2 млн. доларів на 8 стартапів. 2016 — 26 мільйонів.

Ви­никає запитан­ня: ці гроші вкладаються в універ­ситет? Щоб дах відре­мон­тувати чи аудиторії? Ні. Ми тільки створюємо середовище, щоб вирос­тити винахідни­ка, зро­бити його під­приємцем, навчи­ти створювати стартапи, запро­сити партнерів в це середовище. Інве­с­тор, вибираючи про­єкт, вкладає в ньо­го гроші. Універ­ситет отримує мож­ливість для наших науковців, викла­дачів, не полишаючи виш, вдо­с­коналюватися, мати матеріаль­ний зиск, нове навчаль­не облад­нан­ня й лабораторії. Тобто інве­с­тиції в універ­ситет над­ходять опо­серед­ковано.

На­ше інно­ваційне середовище нині досить роз­винуте. Во­но включає сам науко­вий парк, стартап-шко­лу Sikorsky Challenge — це підрозділ універ­ситету, який навчає винахідників ста­вати підприємцями, а навча­ють їх успішні підприємці не тільки з українських, а й аме­рикансь­ких, євро­пейсь­ких ком­паній. Це інно­ваційний хол­динг Sikorsky Challenge. Йо­го завдання — вирос­тити стартапи до про­тотипів — маленьких серій, про­сунути їх далі на ринок — уже разом з інве­с­тором. Та­ка роль не вла­с­тива універ­ситету, але саме універ­ситет став засновником хол­дин­гу, в якому пра­цюють про­фесіона­ли, які вміють зро­бити рек­ламу, донес­ти її до тих, кому це потрібно, фор­мують бази даних з величез­ною кількістю про­позицій стартапів і бази даних тих, кому в Ук­раїні і світі потрібні такі роз­роб­ки.

До нашого середовища асо­ціа­тив­но ввійшли 7 високотех­нологічних підприємств Києва. Це «Ар­сенал», ВАТ «Ме­ридіан» імені С.П.Ко­рольо­ва, ВО «Київ­при­лад», інші. Во­ни теж мають свій інте­рес, адже ми зай­маємося широким спе­к­т­ром інже­нер­них проєктів, і не тільки ІТ, а й в галузі зеленої енергетики, біо­медич­ної інже­нерії, еле­к­тро­ніки... Во­ни зацікав­лені в тому, щоб ми при­носили свої замов­лен­ня, роз­ташовували їх для виготов­лен­ня про­тотипів чи навіть невеликих серій.

Крізь тер­ни до зірок

— У 2012 році наш аспірант Ро­ман Карнау­шен­ко вий­шов на фес­тиваль Sikorsky Challenge з ідеєю про створен­ня безпілот­ного літального апа­рату. Інве­с­тор відібрав цей проєкт, на «Ме­ридіані» було роз­ташоване замов­лен­ня, і вже зараз безпілот­ник Spectator взятий на озб­роєння Збройними силами Ук­раїни, широко йде на екс­порт. Він може викорис­товуватись і для точ­ного зем­лероб­ства, і в метео­рології. За своїми парамет­рами він дуже високого кла­су — такі можуть створювати США, Ізраїль, ще дві-три країни.

Інша ідея, яка перетво­рилася у цікавий інно­ваційний проєкт — наші наносупут­ники. Все почалося як стартап, з яким наші молоді науковці вий­ш­ли на фес­тиваль Sikorsky Challenge в 2012 році. Інве­с­тором ста­ли українські вен­чурні фон­ди ім. ака­деміка Ми­халевича, ім. Ко­с­тян­тина Калініна і ком­панія Boeing. В лабораторіях КПІ створили ці апа­рати, далі ми пройш­ли всі ета­пи підго­тов­ки, сер­тифікації, виведен­ня в кос­мос, вони ней­мовірно складні. Але ми пройш­ли їх. До цьо­го часу наш пер­ший наносупут­ник виконує свою місію на орбіті Землі.

Го­ловний акцент: ці супут­ники створено без жод­ної копійки дер­жав­них коштів, і без дер­жав­ної підтрим­ки. На усіх ета­пах діяли самі: науковці універ­ситету, інве­с­тори і наші партнери — Євро­пейсь­ке космічне агент­ство і аме­риканські партнери.

За такою ж модел­лю за всі ці роки ми вивели на рин­ки понад 150 тех­нологій. Се­ред інших — проєкти, що відно­сяться до кібер­захис­ту (ми знаємо, наскільки це чут­лива для дер­жави і її інституцій тема). Це еко­логічні проєкти — у нас потужні шко­ли, які опрацьо­вують тех­нології очи­щен­ня води: будь-якої і в будь-яких умо­вах. Свого часу ми пра­цювали разом з українською ком­панією «Технології при­роди», яка була головним інве­с­тором, та аме­рикансь­кою General Electric над очи­щен­ням шахтних вод. В Ал­чевсь­ку, збу­дували новітній завод, який очи­щує шахтну воду (на жаль, тепер непідконт­рольна Ук­раїні територія).

Го­ловна особливість кож­ного великого й малого проєкту: жод­ної дер­жав­ної копійки у ці роз­роб­ки не було вкладено. По­рахувати соціаль­но-еко­номічний ефект нашої спільної з інве­с­торами роботи практич­но немож­ливо. Як порахувати ефект від безпілот­ника Spectator? Він захищає країну, йде на екс­порт. Універ­ситет отримав при­буток в досвіді і людях, які навчи­лися це робити, в лаборатор­ному облад­нанні, в партнерстві…

КПІ справді став інно­ваційним універ­ситетом, який навчає не тільки на чомусь відомому, на фун­дамен­тальних загальнонау­кових дис­циплінах, а й на нових роз­роб­ках. Не ска­жу, що все вже ста­лося як має бути в сучас­ному універ­ситеті дослід­ницького типу. Ми рухаємося далі і намагаємося напрям цьо­го руху принципово не змінювати. Інак­ше — падіння вниз. Інно­ваційний харак­тер впливає на зміст підго­тов­ки кадрів, на наукові роз­роб­ки і наш зв’язок зі світом. За­раз до нашого інно­ваційно­го середовища увійшло понад 120 світових ком­паній. Біля 25 з них — зі США, при­близно стільки ж з Євро­пи, з Ки­таю чимало, з інших куточків світу. І понад половини з них з Ук­раїни. Не­щодав­но австралійці зацікавилися нашими проєкта­ми біо-медико-інже­нер­ного спрямуван­ня для цілей обо­рони… У сучас­ному світі не мають зна­чен­ня відстані і кор­дони.

Держава «відмо­рожується»?

— А як же все-таки дер­жав­на підтрим­ка?

— Знаєте, для нас одним із при­кладів інно­ваційно­го роз­вит­ку був універ­ситет «Техніон» з ізраїльського міста Хайфа. Він при­близно такого ж віку як і наш, і свою «інно­ваційну перебудову» роз­почав років з тридцять тому.

На той час країна Ізраїль мала переваж­но аграр­ний тип роз­вит­ку. А про­бле­ма захис­ту території була, як завжди, серйозною. Інно­вації почалися саме з «Техніону». Але дер­жава дуже потуж­но допомагала. На­вко­ло універ­ситету вона вибудувала ціле науко­ве місто – дослід­ницькі цен­т­ри, лабораторії. Влада політич­но зро­зуміла: як­що країна не переорієнтується із сировин­ної на високотех­нологічну модель, то й суверенітет опи­ниться під загро­зою. Про це, зок­рема, наша зем­ляч­ка з Києва Голда Мейєр роз­повідала. Те­пер, крім «Техніону», в країні десят­ки інших центрів. І починалося все переваж­но з них. За­вдяки місії одного універ­ситету відбу­лася переорієнтація всієї країни в напрям­ку високотех­нологічної еко­номіки.

Мо­же, це занад­то амбітно, але такий при­клад надихає. Ми теж хотіли б виконати подібну місію в Ук­раїні, на базі нашого пілот­ного проєкту допомог­ти країні переорієнту­ватися з сировин­ного, низькотех­нологічно­го роз­вит­ку на високотех­нологічний. І, по-дру­ге, — зро­бити свій скром­ний вне­сок в підви­щен­ня обо­роноз­дат­ності країни. І зараз 20 — 30% наших стартапів мають подвійне при­зна­чен­ня. За роки війни ми шість роз­робок поста­вили на озб­роєння країни. І вони зараз пра­цюють.

— Ви про­понуєте зміни до закону про На­уко­вий парк «Київська політехніка». У чому вони?

— Во­ни сто­суються більше наших інве­с­торів. У багатьох роз­винених країнах: тому ж Ізраїлі, як­що підприємець інве­с­тує в стартапи, він має на це чітку мотивацію. На жаль, у нашій країні, подат­кова політика, інно­ваційний клімат, захист інве­с­тиційно­го бізне­су сформовані для часів сировин­ної еко­номіки, а не високотех­нологічної. На­при­клад, підтримуючи універ­ситетсь­кий стартап і створюючи для цьо­го невелич­ку ком­панію, інве­с­тор має оформити оренду (через Фонд держмай­на це може три­вати до півро­ку), а як­що проєкт не буде успішним, то із закриттям цієї ком­панії ціла про­бле­ма. Як­що в Грузії ком­панія закри­вається за 10 хви­лин, то в нас це може три­вати роками. Інве­с­тор не раз подумає, навіщо це йому потрібно.

Прикла­ди можемо називати й далі. Філософія дер­жави має починатися не з того, щоб заборонити, а щоб створити умо­ви для тво­рен­ня нового й про­гре­сив­ного…

— Ви­ходить, що локомотиви є, але дорога не про­кла­дена, рей­ки роз­ходяться…

— Схоже, що так…

— Наскільки допомагають про­кла­дати ці дороги нові струк­тури, такі як Національ­на рада з питань науки і тех­нологій, Націо­нальний фонд досліджень?…

— По­ки що усе, що вдається, робиться важ­кою пра­цею і без допомоги зго­ри. Я переконаний, що дер­жаві і її струк­турам необхідно підтримувати фун­дамен­тальні дослідження. На їх базі й вирос­тають оті винаходи і стартапи, які далі живуть своїм жит­тям і для їхньої підтрим­ки уже не потрібне дер­жав­не фінан­суван­ня. Ад­же бізнес у фун­дамен­тальну науку нічого не дає і не дасть у принципі. То­му, як­що дер­жава хоче успішно­го роз­вит­ку, вона повин­на підтримувати фун­дамен­тальну науку в Академіях, універ­ситетах, а інак­ше ми під корінь рубаємо подальший роз­виток не тільки науки, а й дер­жави.

Але досвід демон­струє зво­ротній про­цес: за останні десять років частка фінан­суван­ня від дер­жави на фун­дамен­тальну науку в нашому універ­ситеті значно зменшилася. Причому, ми доводили на при­кла­дах, що кож­на вкладена гривня на фінан­суван­ня фун­дамен­тальної науки в КПІ повер­тається в еко­номіку Ук­раїни 31 гривнею. Здавалося б, тре­ба берег­ти кур­ку, яка несе золоті яй­ця! Та де там!

Не можу поки що нічого пев­ного ска­зати про Національ­ний фонд досліджень: він про­водить тільки свої перші кон­кур­си, хоча в наших умо­вах йому вар­то було б бути зорієнто­ваним саме на фун­дамен­тальні дослідження про­рив­ного харак­теру, які визна­чають тен­денції роз­вит­ку дер­жави. По­ки що цьо­го не вид­но із поданих проєктів. Але фінан­суван­ня науки не має бути зве­дено до одного дже­рела. Во­но повин­но і має мож­ливості бути багатоканальним, виходити з головної стратегії роз­вит­ку дер­жави. У суспільстві багато зацікав­лених інституцій, суб’єктів підприємниць­кої діяльності, зацікав­лених у результатах науко­вих досліджень. То­му агентів роз­вит­ку науки має бути багато. Спра­ва дер­жави — підтримати їх про­сти­ми і зручними пра­вилами і, зви­чай­но, роз­вивати фун­дамен­тальну науку.

Вибір стратегії і шляху

— Що можете ска­зати про спроби про­вес­ти рефор­ми в науці? На­сам­перед ака­демічній, хоча у сфері універ­ситетсь­кої науки також відбу­ваються зміни.

— На­сам­перед хочу ска­зати, що велика сис­тем­на похиб­ка створювати відомчий бар’єр між універ­ситетсь­кою й ака­демічною наукою. Розвинутий світ не має такого поділу. Ми за інерцією ще йде­мо за радянсь­кою мен­тальністю, коли хтось нагорі знав, навіщо потрібні ті чи інші напрями в науці, наукові шко­ли. Бу­ли керівні цен­т­ри, які вирішували питан­ня без­пеки дер­жави, роз­вит­ку країни, і вони ста­вили завдання перед ака­демічною наукою й універ­ситетами. За­раз тре­ба зняти перепони і навпа­ки зве­с­ти мотиватори для того, щоб пра­цювати разом, створювати єдине дослідниць­ке середовище, хай і залишаючись адміністратив­но в своїх ста­тусах. У Академії наук є величезні напра­цюван­ня і величез­ний досвід, в універ­ситетах є ті, кому належить май­бутнє, в тому числі й у науці, — це молодь. Поєднання зусиль — єдиний ефектив­ний шлях.

У тому, що відбу­вається з наукою, значною мірою вин­на не сама наука. Не­допра­цюван­ня слід покла­дати й на вищу політику дер­жави. Як­що ми від­повідаємо на запитан­ня, якою має бути країна, то наступне запитан­ня, а що для цьо­го зро­бити? Як­що ми хочемо мати високотех­нологічну країну, то без науки це немож­ливо. По­винні з’явитися політичні законодавчі мотиватори — створювати нове, і завдяки цьо­му рухатися впе­ред. За­вдання дер­жави — закла­с­ти ці мотиватори, закла­с­ти таку про­мис­лову, інте­лек­туаль­ну політику, яка вимагатиме нових ідей, винаходів, тех­нологій і базуватиметься на талановитому людсь­кому капіталі.

— Національ­на ака­демія наук Ук­раїни нині стоїть перед дуже важ­ливим вибором у своїй історії — вибором сво­го пре­зиден­та, і всі ми доб­ре розуміємо: вибором подальшого шляху роз­вит­ку… Що ска­жете, як один із тих, хто без­посеред­ньо при­чет­ний до цьо­го вибору?

— Я дуже хотів би, аби в Ук­раїні збе­регла­ся НАНУ як дуже важ­лива, поваж­на інституція, яка б забез­печила про­грес і роз­виток країни і суспільства. І розумію, що це значною мірою залежатиме від бачен­ня стратегії роз­вит­ку, вбу­дованості науки у переорієнтацію країни з того ста­ну, в якому вона зна­ходиться, на еко­номічний і суспільний роз­виток на кри­тич­них новітніх знаннях. За рахунок цьо­го відбу­ватиметься про­грес. Та­кою має бути головна мета, від якої про­лягатимуть всі інші кро­ки.

Ко­лосальна заслу­га Бо­риса Євге­новича Па­тона, її багаторічно­го пре­зиден­та, в тому, що він зберіг наукові шко­ли, інститути, бази. Це те, що повин­но спрацювати далі.

Од­нак, дуже б не хотілося, щоб обговорен­ня зве­лося до кон­сер­вуван­ня поперед­ньої моделі
НАНУ й обговорен­ня справді сут­тєвих про­блем, які існу­ють: мізер­ного фінан­суван­ня, бай­дужості дер­жави, відто­ку молодих кадрів… Але головне не це. Потрібні нові ідеї і нове бачен­ня не тільки науки в дер­жаві, а й науки як час­тини сус­пільства, яка про­никає в ньо­го і рухає його.

Пе­реконаний, що в нашій Академії наук і в наших кан­дидатів в її пре­зиден­ти достатній потенціал і мож­ливості не тільки вибудувати таку стратегію, а й спільними зусил­лями реалізувати її.

   
Президія НАН України © Макетний зразок
  This Website is best available with Microsoft Internet Explorer 6.0+