Skip Navigation Links наука
освіта
техніка
прогрес
Газета заснована у квітні 1997 р.
Пропустити посилання переходів
Випуски газети
Окремі статті
Фотогалерея
Редакція
Пропустити посилання переходів
Окремі статті 2020 року
Окремі статті 2018 року
Окремі статі 2017 року
Окремі статті 2016 року
Окремі статті 2015 року
Окремі статті 2014 року
Окремі статті 2013 року
Окремі статті 2012 рокуExpand Окремі статті 2012 року
Окремі статті 2011 року
Окремі статті 2010 року
Окремі статті 2009 року
Навіть пам’ят­ник Та­ра­су Шев­чен­ку був по­ра­не­ний 
 
 

Будівля музею теж зберігає пам’ять

18 червня 1939 р. на Чернечій (тепер Та­расовій горі) в Ка­неві були уро­чис­то відкриті пам’ят­ник на мо­гилі Та­раса Шевчен­ка (скульптор М. Манізер, архітек­тор Е. Ле­вінсон) і будівля музею (архітек­тор В. Кричевсь­кий). По­дія була при­уро­чена до 125-річчя від дня народ­жен­ня Кобзаря.

В екс­позиції було представлено понад три тисячі екс­понатів. Працівни­ки Київських художніх май­сте­рень виготовили десят­ки тематич­них гобеленів і ваз. У недільний день 22 червня 1941 року в музеї було близь­ко 200 відвідувачів.

Євдокія Стецюк, яка пра­цювала екс­кур­соводом, зга­дувала: «В пер­ший день війни наїхало багато пароплавів з Києва, було багато екс­курсій. А потім хтось як закри­чить! Що таке? Війна. То всі чис­то побігли під гору до пароплавів, адже дома залишилися сім’ї. І в музеї ста­ло пус­то. Тоді й ми заревіли. В перші дні війни ми навіть ходили із автоматами уве­чері і вночі навко­ло пам’ят­ника. Сторожили. А самі всього, і куща, боялися».

У «Книзі записів відгуків і про­позицій» за період з 22 червня до 25 лип­ня 1941 року збе­рег­лося 27 записів відвідувачів музею. 22 червня киянин А.Т. Ду­хота записав: «… на виході з музею ми почули страш­ну звістку: гер­манські літаки бом­бар­дували наші міста, Київ, Жи­томир…».

Бої на Канівсько­му плацдармі були запеклі. Ф. Галь­дер, начальник генерального шта­бу вер­мах­ту, записав у своєму щоден­нику, що з 1 по 16 серпня 1941 року під Ка­невом було викорис­тано таку кількість боєпри­пасів, яка перед­бачалася всім пла­ном «Барбарос­са». Во­рог оку­пував місто 15 серпня.

Про те, як гос­подарювали в оку­пованому музеї гітлерівці, роз­повів у своїх спо­гадах Іван Якович Це­рех, австрієць за поход­жен­ням, який доб­ре володів російською й німецькою мовами. Ще з осені 1936 року він пра­цював квітни­карем на території музею. Йо­го спо­гади сприй­маються як хроніка подій: «Впер­ше побачив я німців біля Чернечої гори 21 серпня 1941 р. До цьо­го багато днів було чути стрілянину. А потім заскрипіли чужі вози та гар­мати по білому піску вни­зу біля могили, і пройш­ли сол­дати в зелених мун­дирах. Перший обоз пройшов до сусіднього дніпровського села — Пе­карі.

Обійшов я могилу, підмів стежки, полив квіти біля пам’ят­ника Та­раса, а сам думаю: що тепер буде з нами. Чув я й раніше від людей, що німці — душогуби і оск­вер­нителі, і боляче ста­ло, і страш­но. Не пішов я того вечора додому, залишив­ся біля могили. Так в три­возі про­жив я біля могили декілька днів. А потім почалось…

Чую якось вранці гуркіт під горою на дорозі, загур­котіли машини і зупинились. Дивлюся, піднімаються по схо­дах нагору німці, тупотять чобітьми, голосно сміються. Пе­рехре­с­тив­ся і жду. По­переду всіх важ­но йде високий худий німець в пенсне. Я потім довідав­ся, це був кор­сунсь­кий гебітскомісар Лорманн з своєю граб-комісією. Йдуть натов­пом по галявині, регочуть, до пам’ят­ника підхо­дять. Став я тоді біля вхо­ду на могилу, а до голови кров при­ливає.

Підійшли вони ближче, а до мене маленький такий німчик підбігає і кри­чить по-російськи:

– Ти хто такий?

– Сторож Шевченківської могили, — відповідаю. — А вам чого тре­ба? — питаю. — Тут міс­це святе…

Гарк­нув він на мене, штовх­нув у гру­ди і побіг вго­ру. Ре­ш­та за ним. Хо­дять навко­ло могильної пли­ти, у вази для квітів тикають свої сигари-смердюч­ки. А німчик перекла­дає по-їхньому напис на плиті. Потім пішли до музею. Я за ними. Ви­ламали німці двері, зай­ш­ли. А там так доб­ре – чис­то, світло, все сяє. По­чав­ся обхід. Лорманн швидко ходив по залах, як гос­подар, зажер­ливо оглядаючи з-під пенсне всі багат­ства музею. І те, що йому спо­добалось, тяг­ли в купу. Ве­ликі кар­тини… всього оди­над­цять кар­тин – зірва­ли зі стін. Відібрав Лорманн також оди­над­цять різьбле­них крісел, радіоприй­мач, арифмометр і багато інших речей. Все погра­боване знесли вниз, наван­тажили в машини і від’їхали. Пе­ред від’їздом Лорманн мені заявив: «Господар тут я. І дивись, головою відповіси, як­що вкрадеш». Міряв своїм аршином пад­люка!

Че­рез декілька днів дру­гий негідник приїхав на Чернечу гору – канівський комен­дант Кребель. Пробув в музеї він недов­го і вивіз у своїй машині фар­форові сервізи, вази, килими, гар­дини.

А потім зграями і поодинці з’яв­лялися в музеї німецькі сол­дати, напихали сум­ки і речові мішки цінни­ми речами, пиячили, беш­кетували.

Лорманн приїжджав з Корсуня разів двадцять, і після кож­ного його приїзду пустіли зали музею, і наван­тажені довер­ху машини вивозили цінні кар­тини і дорогі меблі.

У вересні 1943 р., коли лінія фронту підійшла до Дніпра, на Чернечій горі з’явилися есе­сів­ці. Во­ни роз­селилися в сусідніх хатах, виг­нали гос­подарів і почали обгород­жувати будинок музею колючим дро­том. Не­забаром зігна­ли сюди двісті селян, замкнули і вис­тавили вар­тових».

Гітлерівці перетво­рили музей Шевчен­ка на тру­довий табір, який тут функціону­вав з верес­ня 1943 по січень 1944 року.

Ди­рек­тором музею в період оку­пації пра­цював канівський житель Д. В. Ле­бед­ко (1901-1948). 6 червня 1944 р. він був зааре­ш­тований органами НКВС, засуд­жений на 15 років поз­бав­лен­ня волі з конфіскацією май­на, покаран­ня відбу­вав у Но­рильську, де і помер 1948 року. У штаті музею були екс­кур­соводи (відомі імена — Ла­в­рентія Чу­мачен­ка та Вікто­ра Бойка) і технічний пер­сонал із жителів най­б­лиж­чих до Чернечої гори вулиць (10 осіб). Працівни­ки заповідни­ка утримували могилу Шевчен­ка, музей і територію в чис­тоті й поряд­ку. Змістовні спо­гади про це залишила квітни­кар Ганна Степанівна Ма­зур­кевич.

«Після про­веден­ня облав у Ка­неві та селах рай­о­ну, нацис­ти й поліцаї при­возили на возах і зга­няли в музей, головним чином, дітей 13—14 років, юнаків та дівчат 15—17 років. Бу­ли тут і люди старшого віку – військо­вополонені, матері, якій шли сюди замість своїх дітей. Вночі, під час веден­ня боїв, під свист куль, вони будували обо­ронні спо­руди (око­пи, траншеї, блін­дажі, бун­кери) на лінії фронту вздовж пра­вого берега Дніпра... Працювали у будь-яку погоду… За ніч одна людина мала викопати окоп довжи­ною в п’ять метрів. За невиконан­ня в’язнів били нагай­ками з дро­ту, гумовими батогами… У залах музею була вла­ш­тована стайня і військо­ва кух­ня…

Го­дували в’язнів раз на добу, так, аби не помер­ли: вареною нечищеною кар­топ­лею, гни­лою капус­тою, гороховим супом з куз­ками, юш­кою, в якій траплялися миші, щури, жаби; хліб давали тільки 1—2 рази на тиж­день маленькими шма­точ­ками… Ув’яз­нені носили воду з Ме­лан­чиного потоку. Ба­гато хто з в’язнів цим корис­тував­ся для того, щоб утекти. Але як­що їх ловили, то били і закри­вали у кімнаті без вікон».

… Ко­ли в’язні почали при­бувати в музей, то він вже був спу­с­тошений: екс­позиція зруйнована і роз­г­рабована, скульптура роз­бита, скрізь валялися кни­ги і сміття. «Бо­ляче було дивитись, коли німець-кухар роз­палював топ­ку кар­тинами, або коли німці викорис­товували кар­тини і скульптури, як мішені, і, регочучи, стріляли по них», – зга­дував колишній в’язень Ми­кола Білопол, уро­д­женець села Да­рівка Канівсько­го рай­о­ну. Квіт­никар Це­рех (на прізвись­ко дід Фу­фай­ка) свідчив: «Денщики роз­тягували по офіцерсь­ких блін­дажах килими, вит­кані руками най­в­правніших україн­ських майстрів, полот­нами цінних кар­тин завішували вікна хат, вкривали спи­ни коней. А кни­гами палили в печах».

Ко­лиш­ня ув’яз­нена Марія Слинько роз­повідала, що «каторжною була робота на будівництві укріплень, але ще страшніше були ночі в таборі. П’яні кри­ки, стрілянина, розбій не вщу­хали в музеї до самого ран­ку. Особ­ливо лютував комен­дант табору Фукс. Бив палицею, стріляв без роз­бору…».

Ольга Стокіз, колишній екс­кур­совод музею, яка на почат­ку жовтня 1943 р. декілька годин про­вела в тру­довому таборі, була вра­жена побаченим: «Вся територія заповідни­ка біля музею була встелена екс­понатами, кни­гами, рва­ними полот­нищами з слідами олійних фарб на них, газетами, паперами. Все було порва­не, брудне, сто­пта­не підко­вами брудних чобіт та кіньми…».

1992 року наукові спів­робітни­ки Шевченківсько­го національ­ного заповідни­ка дослідили, що в тру­довому таборі місти­лося до 200 людей. Ба­гато з них не повер­нулися з ув’яз­нен­ня або помер­ли після війни. Вдалося встановити імена 120 осіб і записати спо­гади, тих, хто вижив лише тому, що втік. 2003 року рішен­ням правління Фе­дерального фон­ду «Пам’ять, від­повідальність і май­бутнє» (Київ) до переліку місць ув’яз­нен­ня був доданий Трудовий табір в меморіалі Шевчен­ка в Ка­неві.

2008 року була видана кни­га «За колючим дро­том» (упо­ряд­ники Р. Та­нана, О. Білокінь), в якій представлені спо­гади колишніх в’язнів тру­дового табору. Ці спо­гади, не тільки безцінне дже­рело істо­рич­ної інформації, але й душа кож­ної окремої людини, з її відчуттям, розумінням, оцінкою того, що ста­лося.

206-а стрілецька дивізія звільнила Канів 31 січня 1944 року. А вже 28 лютого був складений Акт дер­жав­ної комісії, в якому на 10 сторінках викла­дено перелік скоєного нацис­тами на Чернечій горі: «За­лишилось в музеї після гос­подарюван­ня оскаженілих псів Гітле­ра 10 екс­понатів; реш­та екс­понатів (понад 2 тисячі) вивезено, зни­щено або пошко­д­жено…»

Ав­тор статті недав­но дізна­лася, що завдяки нюху вівчарки-бійця Джульбар­са, сапери штурмової інже­нер­но-сапер­ної 14 бри­гади розмінували могилу Та­раса Шевчен­ка. За час війни цей пес знайшов понад 7 тисяч сна­рядів. Став почесним учасником параду Пе­ремоги. Че­рез отримані поранен­ня Джульбарс не міг самостійно кро­кувати. Со­баку-героя з перебин­тованими лапами про­нес­ли по Червоній площі в шинелі вер­хов­ного головно­коман­дувача.

Про звільнен­ня Та­расової гори писали воїни-письмен­ники, військові корес­пон­ден­ти Бо­рис По­льо­вий, Дмит­ро Ко­сарик, Сергій Смир­нов, Андрій Ма­лиш­ко. Військо­вий фотокорес­пон­дент Яків Да­вид­зон зга­дував, як він прилітав на літаку
У-2 з Києва до Ка­нева в один із зимових днів 1944 року, коли ще йшли бої під Та­расовою горою, зі спеціаль­ним завданням — засвідчи­ти злодіян­ня гіт­лерів­ських вар­варів: «Біля підніжжя гори літак не міг при­зем­литися, там ще йшли останні бої. З повітря було доб­ре вид­но, як бігли фашис­ти. Льот­чиця вирішила здійснити посад­ку на самій горі, побли­зу пам’ят­ника. Під час зйомки до мене підійшов літній чоловік, як з’ясувалося пізніше, колишній наглядач музею. З роз­мови з ним я дізнався, що в музеї фашис­ти вла­ш­тували стайню; екс­понати, скульптури, бібліоте­ку повністю зни­щили. Сам пам’ят­ник, на щас­тя, уцілів, хоч мав кілька кульо­вих про­боїн. У супро­воді наглядача я обійшов зали музею. Важко уявити кар­тину, яку я побачив. Скульп­тури всі до однієї були перебиті. Книги, кар­тини пошма­товані і роз­кидані, всюди панував хаос. Все це я зняв на плівку. Стрілянина не вщу­хала. Літак взяв курс на Київ. До­дому ми при­летіли, коли стемніло. У той же вечір про­явив плівку. На­зав­т­ра газета «Ра­дянсь­ка Ук­раїна» опублікувала цілу сму­гу матеріалів і фотографій, які зви­нувачували гітлерівців в ще одному акті ван­далізму».

У фон­дах Шевченківсько­го національ­ного заповідни­ка збе­рігається 16 фото, які свідчать про стан музею та могили Та­раса Шевчен­ка після звільнен­ня від гітлерівців. В’язні тру­дового табору засвідчу­ють, що жахіття ув’яз­нен­ня не стерлося з їхньої пам’яті.

   
Президія НАН України © Макетний зразок
  This Website is best available with Microsoft Internet Explorer 6.0+