Skip Navigation Links наука
освіта
техніка
прогрес
Газета заснована у квітні 1997 р.
Пропустити посилання переходів
Випуски газети
Окремі статті
Фотогалерея
Редакція
Пропустити посилання переходів
Окремі статті 2020 року
Окремі статті 2018 року
Окремі статі 2017 року
Окремі статті 2016 року
Окремі статті 2015 року
Окремі статті 2014 року
Окремі статті 2013 року
Окремі статті 2012 рокуExpand Окремі статті 2012 року
Окремі статті 2011 року
Окремі статті 2010 року
Окремі статті 2009 року
Сміх став їхньою зброєю 
 
 

Примірники журналу. За їх читання можна
було втрапити, «куда Макар телят не ганяв»

…Пригадую екс­курсію до філії Національ­ної бібліоте­ки імені Вернадсь­кого, що на вулиці Во­лодимирській. Унікальні рукописні видан­ня, інку­набули, ста­родру­ки, перші газети й музичні раритети, худож­ня збірня. І уже під кінець екс­курсії – наші погляди зупинилися на роз­кла­дених на сто­лах книжках і жур­налах, за читан­ня яких дуже лег­ко було за радянсь­ких часів загриміти подалі від Ук­раїни. І серед них чимало номерів жур­налу «Лис Ми­кита». Не всі одразу зро­зуміли, що це не окреме видан­ня зна­менитої поеми Івана Фран­ка, та ще й під різни­ми номерами, а жур­нал, виданий в діаспорі. Але достатньо було перегор­нути кілька сторінок, щоб відчу­ти, наскільки це справді «український про­дукт», сповнений гумору, сатири, нерідко — сар­каз­му. І вод­ночас зовсім не схо­жий на ті, що видавалися в Ук­раїні, і не тільки за змістом, гео­графією, фор­матом і виконан­ням. У малюн­ках, подачі, темах струменів такий вільний дух, про який за радянсь­ких часів небез­печ­но було й подумати… Чи­мало запитань тоді — щодо видан­ня, видавців і автуру, і ще багато іншо­го повис­ли в повітрі.

Незвіданий пласт культури

За­те тепер ми маємо чудову нагоду отримати усі відповіді в одній унікальній книжці. Нинішнього року (незва­жаючи на склад­нощі, які приніс в наше жит­тя, і зок­рема, культур­ну сфе­ру, коронавірус) у видав­ництві «Либідь» вий­ш­ла дру­ком кни­га «Право на сміх». Перша з «Ан­тології сатири і гумору української діаспори» — гло­бального про­екту, який відкриває незвіданий пласт української культури, що роз­вивалася за кор­доном. І при­свячена вона саме часопису «Лис Ми­кита», в період з 1948 по 1985 роки.

Книж­ка гар­на за виконан­ням. Її хочеться три­мати в руках як кош­тов­ну річ, перегор­тати сторінки, роз­див­ляючись ілюс­т­рації, і нарешті читати. Це не див­но. За­зви­чай те, що виходить у видав­ництві «Либідь» — справді гідне «зна­ку якості» – за смисловим і сти­ліс­тич­ним напов­нен­ням, за естетич­ним і якісним дру­ком.

Ви­дан­ня здійснено за під­тримки Міжна­род­ного фон­ду «Відро­д­жен­ня». Водночас, за сло­вами видавців, «книжка складалася зусил­лями і волею, доб­рим наставлен­ням багатьох людей в Ук­раїні і діаспорі», — і далі немаленький спи­сок з письмен­ників і нау­ковців.

Упоряд­куван­ня та перед­мови – як до всієї антології, так і до пер­шої книжки,— видат­ного май­стра сло­ва і дум­ки, ака­деміка НАНУ, Героя України Івана Дзюби. Уже одне це вар­те зацікав­лен­ня і про­читан­ня.

«Усім небай­дужим доб­ре відомо, українці — най­д­ревніша, а отже й найсміхот­ливіша нація в нашій Га­лак­тиці, — пише автор перед­мови до Ан­тології. — Во­ни завзято і невтомно сміються ще з часів царя Го­роха (коли Землі було тро­хи) і царя Пань­ка (коли Земля була тон­ка). Сміються переваж­но із самих себе (голений із стриженого, шолудивий із голомозого, бородатий із пелехатого, босий з узу­того, дука з голоти, щирий із помірко­ваного, радикал із реаліста, москвофіл із русофоба, виборець із нар­депа, слу­ги народу з самого народу, — і навпа­ки)…».

«Однією з особливих прикмет нескінченного українсько­го сміху, — пра­вить далі, — є те, що ми, українці, час­то сміємося і за тих істо­рич­них катавасій, коли мали б пла­кати»… Ще Іван Пе­т­рович Котляревсь­кий, підмітив, що, коли гре­ки «спа­лили Трою», наші тро­янці «регот­ливим гур­том гультіпак-волелюбців подалися зве­селяти понурий серед­зем­номорсь­кий цивілізаційний аре­ал». «І почалося оте славнозвісне роз­сіюван­ня нашого цвіту по всьому світу», потяг­нулись нащад­ки «тро­янців» крізь віки і кон­тинен­ти…

Ви­сокоосвіченим «тро­ян­цем» називає Іван Дзюба «латиніста і євро­пеїста» Пи­липа Ор­лика, який був також літератором, публіцис­том, полемістом. (Цим самим, схо­же, упо­ряд­ник уже «анонсує» одну з наступних кни­жок антології).

Два наступних покоління українських «тро­янців» – політичні емігранти. Перші залишили Ук­раїну після пораз­ки УНР, другі – під час та після дру­гої світової війни. У них різна доля й різні умо­ви. Думку тих, хто тікав від політич­ного терору у вільний світ, передав пам­ф­лет Івана Ба­г­ряного «Чо­му я не хочу повер­татися до СССР»… Пе­ретво­рюючись на чужині з еміграції на діаспору, вони викорис­товували своє «Право на сміх». Їхній сміх став їхньою зброєю.

Лис Ми­кита – гай­дамака

Том про «Ли­са Ми­киту» — яс­к­раве тому підтвер­д­жен­ня. Львів’янин Ед­вард Ко­зак, який засну­вав і понад сорок років (!) видавав цей жур­нал, перед дру­гою світовою був відомим ілюс­т­ратором, карикатурис­том. Від сталінських репресій врятував­ся тільки тим, що в 1939 році разом із сім’єю виїхав до Кракова. Можливо, ідея назви май­бут­ньо­го жур­налу, при­йшла йому під час ілюс­т­руван­ня краківсько­го видан­ня поеми «Лис Ми­кита» (1941). Ад­же в Івана Фран­ка, як підмітив Іван Дзюба, Лис Ми­кита не тільки хит­рун і вигад­ник, а ще й «гай­дамака» — «це вже ніби й захис­ник потоп­таної справед­ливості».

Про те, як захищати її в умо­вах, в яких опи­нилися емігранти, пише автор жур­налу Іван Евен­туаль­ний (один із псевдонімів українсько­го письмен­ника, поета-сатирика Анатолія Ка­линовсь­кого):

Усе забра­ла в нас Моск­ва –

І Батьківщи­ну, і пра­ва.

Жи­вем як бідні родичІ,

Від хат зберігши лиш ключі.

І мов­чимо. Але, але…

Не є ще нам так справді зле,

Ко­ли серед терпінь усіх

Ми пра­во маємо на сміх.

Ця кни­га дає нам змо­гу побачити, як виглядали номери «Ли­са Ми­кити». Надзви­чай­но склад­не завдання – із кількох сотень при­мірників вибра­ти й струк­турувати най­більш головне й цікаве. То­му, як зазна­чає упо­ряд­ник, було «вирішено, переглянув­ши сто­си жур­налів, чис­ло за чис­лом, подавати з кож­ного «різно­т­рав’я» впе­реміж — то жар­ти й анекдоти, то гуморис­тичні вірші, то сатиричні опо­відан­ня, то пам­ф­лети, то пародії – потро­ху з кож­ного, вра­ховуючи різні сма­ки читачів, не втомлюючи їх одноманіттям, збе­рігаючи, по мож­ливості, ім­пульси істо­рич­ного часу».

Перше чис­ло жур­налу 1948 року вий­ш­ло за перебуван­ня авторів у казар­мах для депор­тованих осіб. Євро­па в цей час «перефор­матовувалася» згідно з Ял­тинсь­кою кон­ференцією. Тож на обкла­динці номера – карикатура «Ко­ляда сателітів»: представники країн май­бут­ньо­го соціалістичного табору прийш­ли колядувати під кремлівський мур, звідки виглядає харак­тер­ний напівпрофіль Сталіна. А за коляд­никами — наглядач зі зброєю.

Віршо­ване ж послання «самого героя» — Ли­са Ми­кити — закли­кає «вда­рити об зем­лю лихом» і рятуватися сміхом:

Хай же сум увесь про­паде!

А тим, хто нам коїть зра­ди,

Хай зійдеть­ся кли­ном світ!

Се­ред інших публікацій пер­шого номера бачимо ще одного, мож­на б ска­зати про­грамного лис­та, якого написав, начеб­то, один із переселенців, що виїхав «до полудне­во-аме­рикансь­кої рес­пуб­ліки»: «І так, дорогий дру­же, я напитав собі нову батьківщи­ну, — пише автор Ікер. — Не дають нам вороги лукаві збу­дувати дер­жаву на власній землі, то ми тепер скрізь, по всьому світі будемо закла­дати Ук­раїну».

Ікер – один із псевдонімів Івана Керницького – письмен­ника, дра­матур­га, фей­летоніста, постій­ного автора жур­налу. По кілька псевдонімів мали й інші автори «Ли­са Ми­кити». У самого Ед­вар­да Ко­зака їх теж було кілька: Чічка Майк, Еко, Е.К., Ма­май.

…З-під пера засновника жур­налу уже з пер­ших номерів на світ з’явив­ся сільський філософ Гриць Зо­зуля — Ед­вард Ко­зак називав його «уособ­лен­ням «хлопської філософії», а Іван Дзюба – «гуморис­тич­ним пер­сонажем мас­шта­бу Швей­ка». В його вус­та автор вкладає неповторні монологи, оригінальні за викла­дом, мовою (своєрідною говіркою, яку автор називав жар­том). В лис­тах «до пана посла», звернен­нях до чес­ної еліти, до міністрів, до гро­мади йшлося про все, що говорили на «геміграції», а найбільше про політику — як зовнішню, так і внутрішньо емігрантсь­ку, без якої не обходилась жод­на навіть побутова справа. Бо, як пише Гриць Зо­зуля, як­що навіть доглядати курей, то хіба «мельниківці будуть три­мати білі кури, бан­дерівці – строкаті, а соціалісти — чер­воні. А як тільки «мельниківська кур­ка перей­де через бан­дерівський пліт, то їй ноги перелом­лять. І так цілий рух скінчить­ся «на курячій політиці».

На наш час цілком про­ектуються й такі сло­ва «З кни­ги муд­рості Ли­са Ми­кити»: «У нас кож­ний вва­жає себе покли­каним «робити політику», однак мало є таких, які вва­жають своїм покли­кан­ням робити, напри­клад, черевики, бо цю роботу тре­ба не тільки вміти, але за неї тре­ба ще й відповідати».

Не слід думати, що «Ли­са Ми­киту» цікавить тільки політика, але вона його таки цікавить най­більше, бо політикою є жит­тя і ДіПівців (депор­тованих осіб), а потім емігрантів, і всієї української гро­мади, і події в світі та в Ук­раїні.

Історія «гос­трим пером»

За 40 років під пильне око Ли­са Ми­кити потра­пили і смерть Сталіна, і суд над Берією, і вибори пре­зиден­та Ке­неді, і Ка­рибсь­ка кри­за, і хру­щовсь­ка кукуруд­за, і брежнєвський застій, і останні «старці» Крем­ля. Життя «за заліз­ною засло­ною» було постійно в полі зору видан­ня, як і жит­тя «на еміграції» — у всіх його про­явах, плюсах і мінусах.

Ге­роями публікацій не раз були письмен­ники, з творчістю яких Ук­раїна познайо­милася тільки після своєї незалеж­ності: це й Богдан Лепкий, Ва­силь Барка, Євген Ма­ланюк, Улас Самчук, Юрій Ше­рех (Ше­вельов), Ем­ма Андієв­ська і це далеко не повний перелік.

За афо­риз­мами «Ли­са Ми­кити» мож­на укладати словник. На­при­клад, послання «нашим націо­налістам»: «Думками за горами, а ділом у запічку». Ук­раїнській пресі (актуаль­но й для нашої сьо­годнішньої): «Ба­гатіти нема змо­ги, а голіти далі нікуди». Тодішній українській школі: «Кругом чуже, а все­редині не наше». Бюрокра­там: «Сяк— так, аби не по-людсь­ки»…

Історію народу і країни мож­на писати по-різно­му, «Лис Ми­кита» її писав по-своєму – яс­к­раво, дотеп­но і дошкуль­но, небай­дуже (інак­ше жур­нал не міг би виходити чотири десятиліття. Це унікальний випадок в емігрантсь­кому житті – не тільки українсько­му). На­сам­перед, це заслу­га його засновника, автора й редак­тора – Ед­вар­да Ко­зака. Життя жур­налу обірва­лося незадов­го до жит­тя його засновника: жур­нал перестав виходити 1990, а пана Ед­вар­да не ста­ло 1992 року.

Аналізуючи спорідненість закор­дон­них українців з вітчизняною культурою і харак­тер їхньої боротьби за Ук­раїну, Іван Дзюба пише: «Навіть після втрати Бать­ків­щини, за най­тяж­чої істо­рич­ної катастрофи і, зда­валось, світового тріумфу зла, час­тина українсько­го народу, що опи­нилася за кор­доном, не втратила віри в ідеа­ли Свободи, що прийде на рідну зем­лю, не роз­губила віри в свій народ… і створювала цілий пласт національ­ної культури, який ми ще мало знаємо. А він може бути повчаль­ним для нас сьо­годні. Ад­же наша Троя завжди була і залишається тяж­ко загро­женою, і мусимо роз­раховувати тільки на себе і свою тве­резу самооцінку, бо часи не Енеєві, і на Олімпі при­хильних до нас богів немає».

   
Президія НАН України © Макетний зразок
  This Website is best available with Microsoft Internet Explorer 6.0+