Skip Navigation Links наука
освіта
техніка
прогрес
Газета заснована у квітні 1997 р.
Пропустити посилання переходів
Випуски газети
Окремі статті
Фотогалерея
Редакція
Пропустити посилання переходів
Окремі статті 2020 року
Окремі статті 2018 року
Окремі статі 2017 року
Окремі статті 2016 року
Окремі статті 2015 року
Окремі статті 2014 року
Окремі статті 2013 року
Окремі статті 2012 рокуExpand Окремі статті 2012 року
Окремі статті 2011 року
Окремі статті 2010 року
Окремі статті 2009 року
Без­смер­тя ко­ль­о­ру не­ба 
 
 

У Музеї-кімнаті Олеся Гончара

У квітні маємо надію про­вес­ти другі Київські Гончарівські читанння.

Перші — відбу­лися 10 квітня минулого року в стінах Інституту філології КНУ, де 3 квітня 2018 року на 100-річчя Олеся Гончара було відкрито його Му­зей— кім­нату. Ба­жаючих побувати на них було настільки багато, що читан­ня довелося перенес­ти в одну з найбільших аудиторій інституту. Розмова про Олеся Те­рентійовича та його творчість вий­ш­ла над­зви­чай­но цікавою, завітала на зібрання й ону­ка Олеся Гончара – письмен­ниця Ле­ся Гончар.

Пізна­ти іншо­го Гончара, а не про­сто «радянсь­кого кла­сика» допомагали його колеги, учні, усі, хто знав письмен­ника і гли­боко вив­чав його творчість.

Віктор Ко­с­тючен­ко – про­заїк та перекла­дач, дирек­тор видав­ництва «Ве­сел­ка» у 1973–1989 рр. при­гадав відзначен­ня 50-річ­чя Олеся Гончара. Це було в кон­сер­ваторії, в рік видан­ня «Со­бору»: невеликий зал, перебра­на пуб­ліка, скром­не сло­во Ми­коли Ба­жана. Усі чекали сло­ва Гончара, а він підняв­ся і ска­зав: «Я вва­жаю, що мій твір «Со­бор» такий же патріотичний, як і «Прапороносці». І таким чином дав достойну відповідь при­сутнім, а серед них був і Ватчен­ко – сек­ретар Дніпро­пет­ровсь­кого обкому партії, який у романі впізнав себе в головно­му антипер­сонажі й організовував антигон­чарівські вис­тупи». Чи­таючи Гончара,зазна­чив Ко­с­тючен­ко, ви відчуєте його дух про­тес­ту про­ти існу­ючої вла­ди — в «Со­борі» і після «Со­бору» – його публіцис­тиці з при­воду тра­гедії на Ку­ренівці, вибуху на Чорнобильській АЕС.

За­ступник дирек­тора з науко­вої та видав­ничої діяльності Інституту літератури імені Т.Г. Шевчен­ка НАН Ук­раїни Сергій Галь­чен­ко при­гадав, що, після скандалу з романом, Гончара хотіли зааре­ш­тувати, але Ми­кола Підгорний – тоді голова пре­зидії Верхов­ної Ра­ди СРСР ска­зав очільнику українсько­го ЦК Пе­т­ру Ше­лес­ту: «Бу­де скандал всесвітнього мас­шта­бу». І від Гончара відступили.

Знач­ну ува­гу Галь­чен­ко при­ділив 3-том­нику «Що­ден­ників»: «Ніхто ні в спо­гадах, ні в статтях не зміг того написати, що написав сам Олесь Гончар». Учений нагадав і про­бле­ми з архівом письмен­ника, який на сьо­годні роз­порошений між Цент­ральним дер­жав­ним архівом-музеєм літератури і мис­тецтва Ук­раїни (ЦДАМЛМ Ук­раїни). – М. К.), Інститутом літератури імені Т.Г. Шевчен­ка НАН Ук­раїни та Національ­ним музеєм літератури Ук­раїни. До сло­ва, в Інституті літератури зберігаються «Фрон­тові поезії», рукописи три­логії «Прапороносці», а 1991 року Олесь Гончар передав туди лис­туван­ня з Григорем Тютюн­ником, Ос­тапом Вишнею, Юрієм Яновсь­ким, Іваном Чендеєм і навіть матеріали до ненаписаного роману про Махна (назва «Ос­танній Рейд»), зазна­чив­ши при цьо­му: «Хотілося написать про Не­сто­ра Махна, але написати те, що мож­на було, – не схотів, а те, що тре­ба було – не зміг».

2018 року роману «Со­бор» випов­нилося півстоліття. Свого часу нищівна кам­панія про­ти роману в Дніпро­пет­ровсь­ку (нині – Дніпрі) ста­ла каталізатором дисидентського руху. Пред­ставники патріо­тич­ної інтелігенції міста в серпні 1968 року написали лист-про­тест до органів комуністичної вла­ди в Києві, що став відомий як «Лист творчої молоді міста Дніпро­пет­ровсь­ка». Ав­тори «Ли­с­та» – поет Іван Со­кульський та жур­наліст Ми­хай­ло Скорик – звернулися до ЦК КПУ. Після оприлюд­нен­ня «Ли­с­та» за кор­доном, його авторами зацікавив­ся КДБ УРСР. Від­був­ся судовий про­цес, учасники якого були засуд­жені до різних термінів ув’яз­нен­ня. Івана Со­кульського, на жаль, не ста­ло 22 червня 1992 року. Ми­хай­ло Скорик роз­повів і про «собор­ну історію», І «Лист творчої молоді Дніпро­пет­ровсь­ка», і роз­гор­тан­ня дисидентського руху на підтрим­ку роману та письмен­ника.

Знач­ну роль зіграв Олесь Гончар у долі Ми­хайлівсько­го Зо­лотовер­хого собору, ініціював­ши його відбу­дову. У своїх «Що­ден­никах» він писав: «Од­ним з най­більших зло­чинів сталінсь­кого ван­далізму є зруйнуван­ня Ми­хайлівсько­го Зо­лотовер­хого собору в 1935 році. Злочин перед світовою культурою! Будь що май­бут­ня Ук­раїна має відбу­дувати цей шедевр ХІІ ст., що постав перед киянами в 1113 році. Уцілів від татар. Але не вцілів від динамітів По­сти­шева та За­тон­ського» (цей «нар­ком», вислужник Моск­ви, писав тоді: «По поводу Ми­хай­лов­ско­го собора любители ста­рья подымают шум…». От­же, я теж «любитель ста­рья» і кажу: катюги, поверніть нам візан­тій­ські мозаїки ХІІ віку, іконос­тас українсько­го бароко, унікальні срібні царські вра­та, даровані гетьманами… Де те все, що належить Ук­раїні?» (17.11.1992).

І ще цитата: «Ко­ли бан­да пости­шевсь­ка пус­тила в дію свої сатанинські динаміти, закла­дені під Ми­хайлівський Зо­лотовер­хий, був гул страш­ний, ніби стався зем­лет­рус, і на очах киян собор — цілий-цілісінький! — підняв­ся в небо і на якийсь корот­кий час завис у повітрі незрушно, як Бо­же зна­мен­ня! Як знак того, що сатаниниські, руй­нацькі сили зги­нуть і собор відро­диться. Днями наш ста­тут (фун­даторів відбу­дови Зо­лотовер­хого) вже зареєстровано, мене обрано пре­зиден­том цьо­го світло­го діла» (05.04.1993).

Про створен­ня Всеукраїнсь­кого фон­ду відтворен­ня видат­них пам’яток імені Олеся Гончара роз­повіла виконав­чий дирек­тор фон­ду Ва­лен­тина Іршенко, яка заува­жила: «Перший лист про відтворен­ня нашої минув­шини, і, зок­рема, Ми­хай­лів­ського собору, Олесь Те­рентійович написав пер­шому пре­зиден­ту Ук­раїни Ле­оніду Крав­чуку – не було ні відповіді, ні кон­кретних дій. 1995 року звертається вдруге до Ле­оніда Ку­ч­ми: «Істо­рія люд­ства всіх країн і народів світу свідчить про те, що міц­ність дер­жави, кож­ної нації і навіть саме її існу­ван­ня ґрун­тується на патріо­тиз­мі, духов­ності, на любові до своєї історії та культури». Гончар запро­понував пре­зиден­тові залучити всіх людей до відтворен­ня святинь, створити орган, який би опікував­ся від­тво­рен­ням цих шедеврів».

Тоді було видано ряд указів: про заходи щодо відтворен­ня видат­них пам’яток історії та культури, починаючи з Ми­хай­лів­ського Зо­лотовер­хого і Ус­пенсь­кого собору Києво-Пе­черсь­кої лав­ри; указ про Всеукраїнський фонд відтворен­ня пам’яток імені Олеся Гончара. Бу­ла роз­роб­лена про­гра­ма, затверд­жена Кабінетом Міністрів Ук­раїни, до якої увійшли 56 унікальних пер­лин нашої культури, які були зруйновані й зни­щені (55 в Ук­раїні і 56-та на території РФ – кап­лиця на могилі гетьмана Пе­т­ра До­рошен­ка). До­лучилася українська діаспора, дер­жавні, місцеві органи. Ми­хайлівський Зо­лотовер­хий собор був профінан­сований українською діаспорою. 2007 року прем’єр-міністр Янукович ска­сував поста­нову про дер­жав­не фінан­суван­ня фон­ду, зро­бив­ши його регіональ­ним. З ініціати­ви Фонду на Ми­хайлівсько­му соборі прикріпле­на пам’ят­на дошка ініціато­ру відтворен­ня святині – Олесеві Гончару.

Ла­у­реат Національ­ної премії Ук­раїни імені Т. Г. Шевчен­ка та Ук­раїнської міжна­род­ної премії імені Григорія Сковороди про­фесор Ми­хай­ло Наєнко при­гадав, що Олесь Гончар осо­бис­то запро­сив його до Кончі-Озер­ної: «1979 року у 7-му номері жур­налу «Ук­раїнська мова і література в школі» я написав велику рецензію на 6-том­ник Олеся Гончара (тоді після 10-річ­ного «шельмуван­ня-катуван­ня» Олеся Гончара за отой «Со­бор», про який зга­дували, трошки потепліло і йому доз­волили видати в 6-ти томах свої тво­ри в 1978 р.). І на всі ці томи я спробував написати статтю. На­писав безвідносно чи буде її читати Олесь Гончар чи не буде. […] Раптом при­ходить до мене на роботу Во­лодимир П’янов і каже, що Олесь Гончар про­читав цю статтю і хотів би мене побачити, адже його зацікавила стаття. Во­на мала назву «Праця. Натх­нен­ня. Людина». Ці сло­ва я «позичив» у Максима Та­дей­о­вича про Олеся Гончара як літератур­ну постать. […] Що при­вер­нуло ува­гу О. Гончара у цій моїй статті? Принаймні, два таких штрихи: я написав про поліфонізм худож­ньо­го мис­лен­ня О. Г. і порівняв його з поліфоніз­мом інших авторів, у т. ч. зарубіжних і 2-й штрих, який запав йому, що ніхто про це ніколи не казав, що в ньо­го мис­лен­ня художнє відбу­вається пульсуючим харак­тером, навіть у романах у вигляді новелістичного типу мис­лен­ня, там є розділи – підрозділи і я порівняв їх і з тими пульсарами, в яких ми живемо, — космічні пульсари. Очевид­но, і людсь­ка душа ось так пульсує, так само, як пульсує кос­мос, пульсує наше сер­це. Сказав, що ще поки такого ніде не читав і йому захотілося про це поговорити». …То­го вечора О. Гончар повів мене на річку Старицю, при­току Дніпра […]. Го­ворили про Шевчен­кові мотиви, які дивовижні образи Шевчен­ко вжи­вав…»

Звер­немось зно­ву до рядків роману «Со­бор»: «Безсмертя, якого воно кольо­ру? Яке на смак?» «Ко­льо­ру неба! А смак сво­боди!...» «І як­що вже говорити про без­смертя, то мис­тецтво стоїть до ньо­го най­б­лиж­че»…

Тож усіх, хто хоче більше дізна­тися про автора цих слів, про без­смертя і мис­тецтво, яке «стоїть до ньо­го най­б­лиж­че», маємо спо­діван­ня побачити на цьо­горічних Гончарівських читан­нях. Ми запла­нували їх на 7 квітня об 11годині в Інституті філології КНУ імені Та­раса Шевчен­ка. Місце зустрічі – Му­зей-кімна­та Олеся Гончара. Хо­тілося б, щоб у країні вже все було спокійно, і нам не довелось би змінювати місце і час зустрічі. Але відбу­деться вона обо­в’яз­ково!

   
Президія НАН України © Макетний зразок
  This Website is best available with Microsoft Internet Explorer 6.0+