Skip Navigation Links наука
освіта
техніка
прогрес
Газета заснована у квітні 1997 р.
Пропустити посилання переходів
Випуски газети
Окремі статті
Фотогалерея
Редакція
Пропустити посилання переходів
Окремі статті 2018 року
Окремі статі 2017 року
Окремі статті 2016 року
Окремі статті 2015 року
Окремі статті 2014 року
Окремі статті 2013 року
Окремі статті 2012 рокуExpand Окремі статті 2012 року
Окремі статті 2011 року
Окремі статті 2010 року
Окремі статті 2009 року
«Код зла­ма­но», або як по­сва­ри­ли­ся фізи­ки і ліри­ки 
 
 

Захист дисертації

Ос­танніми тиж­нями напру­га у сто­сун­ках «фізиків» і «ліриків» на локальних науко­вих май­дан­чиках і фейсбуч­них теренах досяг­ла сво­го апо­гею, і потро­ху про­сочується і в шир­ший публічний простір. На позір виглядає, що у про­тисто­янні зіткнулися справжні науковці зі світовим ім’ям, які прагнуть реформ у науці та дба­ють про очи­щен­ня своїх рядів від імітаторів, і загумінкові гуманітарії, що при­кри­вають свою науко­ву неспроможність патріотичними гас­лами та про­тисто­ять про­суван­ню рефор­ми, намагаючись закон­сер­вувати теперішній стан справ. Од­нак, як відомо, світ не ділиться лише на чор­ну і білу сто­рони, а одна правда не кон­че буває «правдивішою» від кількох аль­тер­натив­них.

Тож спробуємо розібра­тися в ситуації, що склалася. Оперуючи при­кла­дами, спи­ратимусь на істо­рич­ну науку, в якій най­кра­ще орієнту­юся.

Спочат­ку тро­хи історії про історію. Гу­манітарис­тика, спрямованість якої за радянсь­ких часів була зумов­лена її ідео­логічни­ми функціями, з почат­ку 90-х років XX століття почала сама себе витягувати, як той Мюн­хау­зен, з болота (дар­ма, що обсяги дер­жав­ної підтрим­ки її суттєво ско­ротилися). В історіографії це відбу­лося, значною мірою, за рахунок тих небагатьох уче­них, які перебували у внутрішній еміграції щодо панівно­го дис­кур­су, сидячи по архівах та зай­маючись маргінальними для офіційної науки темами. Во­ни й почали, як тільки склалися хоч якісь умо­ви для науко­вої сво­боди, фор­мувати напрям­ки, що досі не роз­вивалися. А позаяк усталених вітчизняних тра­дицій не існу­вало, вони мусили взо­руватися на світові зразки, дальші чи ближчі. У підсумку при­близно за 20 років, практич­но з нуля вирос­ли цілі наукові шко­ли та напрям­ки, цілком паритетні рівневі країн, роз­ташованих далі на захід від Ук­раїни. Це сто­сується, скажімо, найрізно­манітніших аспектів історії українських теренів в Речі По­спо­литій, багатьох про­блем історії Ге­тьман­щини, інте­лек­туаль­ної історії тощо. Водночас потрібно було повер­татися до багатьох тем української історіографії, які почали досліджу­вати у 20-30 роки під час корот­кого періоду «українізації», однак вони зникли разом зі зни­щен­ням носіїв цьо­го знання. Скажімо, йдеть­ся про весь масив історії пра­ва.

От­же, поста­ла про­бле­ма створен­ня «абетки» української історії, того, що «нор­мальні» історіографії пройш­ли при­близно в XIX— першій тре­тині XX ст. Це сто­сується, зок­рема, і видан­ня дже­рел – занят­тя тру­домісткого і невдяч­ного, а про­те дуже важ­ливого не лише для функціону­ван­ня науки чи забез­печен­ня навчаль­ного про­цесу у вишах, а й для легітимації дер­жави та її історії. Не­дарем­но ж бо пож­вав­лен­ня у цій ділянці історіографії, як засвідчує XIX ст., завжди було пов’язане із шир­шими політич­ними про­цесами.

На­томість у 90-і роки XX ст. у світовій гуманітарис­тиці вже відчу­валося перевироб­ництво істо­риків й історій, старі теми були топ­тані-перетоп­тані, від­так почав­ся актив­них пошук нових. Вітри постмодернізму зму­шували до перегляду всього і вся. Ук­раїнська історіографія не була цілком відірва­на від світових тен­денцій, хоча оновлен­ня підходів до ста­рих тем та пошук нових відбу­вав­ся вкрай нерівно­мірно на різних дослідниць­ких май­дан­чиках. Природ­ньо, перестриб­нути через дещо запіз­нілий етап накопичен­ня знання про минуле вона не мог­ла.

А що ж дер­жава, запитає читач? Державі довший час було бай­дуже до гуманітаріїв і науки в цілому. Од­нак за часів пре­зидентства Вікто­ра Януковича міністр освіти і науки Дмит­ро Та­бач­ник взяв­ся дис­циплінувати науковців та підви­щувати рівень їхньої про­дукції в єдино йому відомий бюрокра­тич­ний спосіб – запро­вад­жуючи жор­стку кількісну сис­тему вимог до захистів дисер­тацій (наказ №1112 від 17 жовтня 2012 року): обов’яз­кову монографію для кан­дидата у док­тори та 20 ста­тей, що мали бути опубліковані в часописах, які вхо­дили до визна­ченого МОН переліку. Ос­кільки міністр за освітою був істо­рик, то його рефор­муван­ня для сумлінно­го гуманітарія хоч і було пов’язане із зай­вими зусил­лями (час­то виключ­но для дотри­ман­ня фор­мальних вимог), однак загалом долалося впертою пра­цею. Для при­род­нич­ників, як вони ствер­д­жують – це була катастрофа, адже вимоги не вра­ховували їхньої спе­цифіки і при­зво­дили до необхідності імітацій. Що найгірше, було зве­дене до нуля понят­тя науко­вої репутації як важ­ливого чин­ника у нефор­мальному вибудовуванні ієрархії серед вче­них. Йо­го під­мінили кількісні показ­ники ефектив­ності роботи науковця. По­гоня за потрібною кількістю публікацій швидко запус­тила механізм комерціалізації науки, чому актив­но сприяло і масове долучен­ня до про­цесу добуван­ня науко­вих дип­ломів чинов­ників і політиків. Ви­ник вал фей­кових видань, що забез­печували попит спраг­лих науко­вого сту­пеня на друк матеріалів, які за фор­мальними ознаками від­повідали бюрокра­тич­ним вимогам. Утім, завищені бюрокра­тичні вимоги зму­шували й ціл­ком доб­рочес­них науковців публікуватися в подібних видан­нях. Як скруш­но пояс­нила моя при­ятелька, що зай­мається рід­кісною для наших теренів темою євро­пейсь­кої ренесансної культури: десь же дру­куватися потрібно. Тож поміж імітаційно­го науко­вого про­дук­ту, без­переч­но, траплялися і якісні матеріали.

Ви­мога публікацій в закор­дон­них часописах при­зве­ла до охоплен­ня «ака­демічним» рин­ком сусідніх дер­жав – Болгарії, Польщі, Чехії, Словенії тощо. Ши­рокі мож­ливості для комерції від науки створювали, хоч як це див­но, й самі українські рефор­матори в бажанні вмент підви­щити науко­вий рівень науковців-освітян. Так, скажімо, у відповідь на вимогу закор­дон­них ста­жувань, що була вве­дена вже за міністра Сергія Квіта, бли­с­кавич­но з’явилася про­позиція ака­демічно­го туриз­му, де за відповідну суму кожен бажаючий міг упродовж тиж­невої поїздки за кор­дон завітати до якогось універ­ситету й отримати дип­лом про ста­жуван­ня, а чи в кра­щому разі про­слу­хати якусь лекцію (скажімо, про науко­мет­ричні бази даних росій­ською мовою). Ав­тор­ку цих рядків дуже спантеличило, коли на під­тверд­жен­ня її грантової закор­дон­ної поїздки та роботи в архівах і бібліоте­ках відповідної країни в рідно­му інституті рап­том попро­сили вка­зати у звіті номер дип­лому про ста­жуван­ня...

Ко­мерціалізація науки захопила цілі напрям­и гуманітарис­тики. Се­ред них чи не най­показовішим є стан педагогічих наук, про що засвідчує скандал за скандалом із дисер­таціями саме у цій сфері. Лакмусовим папір­цем тут вис­тупають роботи з історії педагогіки, які для фахового істо­рика час­то виглядають суцільним невігла­ством. Це й не див­но, адже зазви­чай пошукувачі дип­лому кан­дидата чи док­тора педагогічних наук не мають серйозної фахової підго­тов­ки в царині історії, натомість підміняють її фра­зами про патріо­тич­не вихован­ня, яке нібито покли­кані виконувати такі роботи.

Очевид­но, що за катастрофічно­го зменшен­ня фінан­суван­ня науки і зни­жен­ня її якості гос­тро поста­ла необхідність рефор­ми, зок­рема і в сфері при­суд­жен­ня науко­вих сту­пенів. На­уко­вий комітет, що був створений відповідно до ухваленого в 2015 році За­кону «Про науко­ву і науко­во-технічну діяльність», взяв на себе ініціати­ву змінити сум­нозвісний наказ №1112 імені Дмит­ра Та­бач­ника. Комітет фор­мував­ся з най­кра­щих українських уче­них, ієрархія яких значною мірою встанов­лювалася з ура­хуван­ням індексів цитуван­ня в часописах, що вхо­дять до науко­мет­рич­них баз Scopus та Web of Science. Не зупинятимусь на кри­тиці цих показ­ників, що зараз лунає у світі, у нашому випад­ку йшлося про справді кра­щих вче­них зі світовим ім’ям. За винят­ком однієї обста­вини. Цільо­ва аудиторія вче­ного-при­род­нич­ника – світовий май­дан­чик, який говорить універ­сальною мовою (англійсь­кою), адже понят­тя «українсь­кий фізик» (чи хімік тощо) умовне, воно засвідчує лише місце постійно­го про­живан­ня науковця. На­томість для гуманітарія в усь­о­му світі екс­пертне середовище, здатне фахово оцінити його дослідження, пов’язане з об’єктом дослідження. Умов­но, істо­рик, що спеціа­лізується в історії Іспанії ХХ ст., переваж­но своєю аудиторією матиме іспа­номов­не середовище, а літературоз­навець, який зай­мається польською літературою – середовище полоністів. Ча­сописів гуманітар­ного профілю в науко­мет­рич­них базах Scopus та Web of Science, по-пер­ше, – мен­ше від при­род­ничих, по-дру­ге, вони не покри­вають усь­о­го спе­к­т­ру науки.

По­вер­таючись до На­уко­вого комітету, заува­жу, що серед 24 його членів залед­ве чет­веро – соціогу­манітарії, з них – двоє еко­номістів, лінгвіст і літературоз­навець. Тож, вдо­с­коналюючи недолугий наказ №1112, чле­ни комітету при­сто­совували його під більшість, яку ста­новили «фізики». Проект містив низ­ку мак­симально фор­малізованих вимог, що на позір мали про­тисто­яти імітації науки. А головним кри­терієм для кан­дидата на отриман­ня науко­вого сту­пеня мала ста­ти його публікація в часописах, що включені до науко­мет­рич­них баз Scopus та Web of Science. Члени комітету, без­переч­но, керувалися шляхет­ними наста­новами, от тільки не заува­жили, що запро­поновані ними кри­терії оцінки не вра­ховують спе­цифіки соціогу­манітар­них наук. Згідно з про­токолом засідан­ня, де був про­голосований даний про­ект, один член комітету відмо­вив­ся подати за ньо­го голос, три – вва­жали за потрібне його доопрацювати (прізви­ща цих осіб у про­токолі не зафіксо­вано, хоча їх кількість збігається з кількістю представників соціогу­манітарис­тики в Комітеті).

Зу­пинюся на про­екті тро­хи детальніше. В межах 100 балів, якими мають оцінюватися здо­бут­ки науковця, ретельно вирахувана «вартість» оприлюден­ня результатів його роботи. Во­на тісно пов’язана з фор­мою, в якій представлено науко­вий про­дукт, та з місцем, де він з’яв­ляється. Так, монографія, видана в Ук­раїні, отримала у підсумку 6 балів, натомість стаття в часописі, що вхо­дить до відповідних науко­мет­рич­них баз, тяг­не на 10. Для при­род­нич­ника, який зазви­чай не пише монографій, і для якого стаття «в Скопусі» – це знак якості, кри­терії цілком вмо­тивовані. От тільки якою лінійкою і в скільки балів виміряти монографію з гуманітарис­тики, яка дорівнює не одній статті, а й інко­ли доб­рим двом десят­кам? Ад­же монографія для гуманітарія є квінте­сенцією його багаторічної праці – роботи в архіві (для істо­рика), поїздок за кор­дон, участі в міжна­род­них кон­ференціях (переваж­но своїм кош­том), три­валого осмис­лен­ня багатоа­с­пектної про­бле­ми. Са­ме монографія, а не статті, що сто­суються переваж­но часткових про­блем, зазви­чай засвідчує науко­ву зрілість автора.

Варто також підкрес­лити, що для умовного «фізика» саме анг­ломов­на стаття в часописі з доб­рою позицією в науко­мет­рич­них базах є кри­терієм якості, натомість гуманітарис­тика в усь­о­му світі має переваж­но націо­нальний харак­тер. Тож стаття в неспеціалізованому анг­ломов­ному часописі для істо­рика слу­жить свідченням його готов­ності/навче­ності дотри­муватися пев­них кон­венцій щодо подачі матеріалу, прийнятих у цьо­му виданні, та доб­рого знайомства зі світовою історіографією. А про­те нецільо­ва аудиторія, хай навіть дуже фахова, в цьо­му разі не може вис­тупати екс­пер­том сутнісної якості роботи. Та й сама стаття матиме рад­ше опи­совий харак­тер. Жодним чином не ставлячи під сумнів важ­ливість і такого виду науко­вої роботи, все ж стою на тому, що для істо­рика/гуманітарія передусім важ­ливе саме фахове середовище тих, хто доб­ре розуміється на запро­понованій тематиці, здатен оцінити і важ­ливість роботи, і перепинити хал­туру. Скажімо, для українсько­го істо­рика, що зай­мається про­бле­мами XV—XVIII ст., опублікуватися в доб­рому польському часописі та потра­пити своєю роботою в поле зору бли­с­кучих фахівців зі своєї теми значно важ­ливіше, аніж ува­га одного-двох анг­ломов­них авторів. За­ува­жу, що жоден польський часопис з давніми тра­диціями не вхо­дить поки до назва­них баз. І це за великої підтрим­ки польською дер­жавою істо­рич­них сту­дій у країні та існу­ван­ня кількох про­грам з видань дже­рел, до яких – постійна посилена ува­га.

Варто вка­зати й на той факт, що чим далі вглиб роз­ташований про­фесійний май­дан­чик істо­рика, тим мен­ше на ньо­му гравців. Хо­ча зусиль для підго­тов­ки такого спеціаліста потре­бується в рази більше, аніж фахівця з історії, скажімо, XX ст. чи сучас­них суспільних про­цесів. Відповідно, де більше гравців – там більша цитованість і зацікав­леність науко­вої спільноти. Тож у справу вступає науко­ва кон’юнктура, яка не має прямого зв’яз­ку ані з якістю робіт, ані з їхньою важ­ливістю для науки. У підсумку створюються штучні пре­ференції для одних напрямків і закри­ваються мож­ливості для інших, мен­ше представлених у науко­мет­рич­них базах. На шкалі оцінюван­ня, зок­рема, вза­галі не знайш­лося місця для видан­ня дже­рел, підго­тов­ка яких виявилася винесена за межі науко­вої роботи.

Ма­буть, вар­то хоча б корот­ко зазна­чити той факт, що, окрім суто науко­вих завдань, гуманітарис­тика фор­мує сис­тему цінно­с­тей пев­ного суспільства, а війни, як відомо, виг­рає вчи­тель історії, а не математики чи хімії.

Не буду зупинятися на інших деталях про­екту На­уко­вого комітету, ска­жу лишень, що для гуманітаріїв запро­поновані кри­терії оцінюван­ня науковця видалися щонай­мен­ше абсурдними. А вимога «ско­пуських» ста­тей — тяж­ко виконуваною навіть для доб­рих дослідників, чий інте­рес далекий від тематики, представленої в міжна­род­них науко­мет­рич­них базах. Але тоді постає питан­ня: яка мета нового про­екту – зупинити доб­рого науковця чи ста­ти бар’єром для хал­тур­ника?

Очевид­но, що дру­ге. Од­нак, як оха­рак­теризував ситуацію мій колега, – «код зла­мано»: хал­тур­ники дав­но навчи­лися обходити вимоги й далі їх обходитимуть. На­томість справжній фахівець не буде пла­тити і хал­турити. Прик­мет­но, що серед низ­ки українських видань, що на сьо­годні увійшли до науко­мет­рич­них баз, переваж­на більшість – це ті ж таки комерційні часописи, що за грубі гроші готові дру­кувати будь-яку статтю, навіть із «квантової культурології». Тож публікація у «ско­пуському» жур­налі, обрана за головний кри­терій якості, за цих обста­вин не кон­че відповідає при­зна­чен­ню і не є панацеєю від неякісної роботи.

Природ­ньо, що гуманітарії спо­лошилися, адже такий про­ект може зни­щити їхню науку. Спрямований на те, щоб зупинити гірших, він вда­рить по кра­щих, які і так поставлені на межу фінан­совими про­бле­мами, отримуючи упродовж останніх років 50—60% від зар­пла­ти. Варто також нагадати, що наука для сумлінно­го науковця в Ук­раїні на сьо­годні є досить дорогим задоволен­ням із сумнів­ними шан­сами на отриман­ня хоч якихось дивідендів. Скажімо, участь у закор­донній кон­ференції фор­мально відбу­вається у вільний від роботи час, тоб­то під час вимушеної відпу­стки (пла­нової чи за власний рахунок). Ад­же установа, згідно із законом, зобов’язана оплатити пра­цівни­кові відряд­жен­ня, а немож­ливість ком­пен­сації через брак коштів означає, що єдиний шанс виїзду для науковця на кон­ференцію – лише через заяву на відпу­стку. Йдеться при цьо­му про важ­ливу фор­му науко­вої роботи (обмін знаннями та мож­ливість без­посеред­ньої дис­кусії), а вод­ночас і про кри­терій науко­вої актив­ності вче­ного та фор­мальний пункт звіт­ності. Тож чи може дер­жава за умо­ви хронічно­го недофінан­суван­ня науки оцінювати науковця за кри­теріями, виконан­ня яких вимагає від ньо­го пев­них (а час­то й значних) вит­рат власних коштів?

Що ж так зачепило гуманітаріїв, на адресу яких останні дні з табору при­род­нич­ників зву­чать дошкульні закиди у нефаховості та їхній непотрібності як на За­ході, так і в своїй країні? Для них оче­вид­но, що про­позиції покра­щен­ня наказу №1112, які про­понує На­уко­вий комітет, не мають нічого спільного із самим покра­щен­ням: з їхньою допомогою немож­ливо відділити зер­на від полови, навпа­ки, вони змішують в одну суцільну масу і зер­на, і полову. Проект, що подається як принципово новий крок до поліпшення ситуації в науці, по суті, про­дов­жує репре­сив­ну тра­дицію ста­рої сис­теми, яка й породила негараз­ди. На жаль, оче­вид­но й те, що хороші дослідни­ки у своєму вузькому фахові виявилися не най­кра­щими рефор­маторами. Врешті, вони й не мусили ними бути, адже наука – склад­на соціаль­на сис­тема, а її рефор­муван­ня потре­бує пев­ної навче­ності і розуміння, як ця сис­тема функціонує. За­лишаючи ці момен­ти поза ува­гою, рефор­матори, які вда­ються до несис­тем­них кроків з бажан­ня як­найшвид­ше поліп­шити ситуацію в науці, зазви­чай нездатні про­рахувати ближчі і дальші наслідки.

Шлях бюрокра­тич­ного ускладнен­ня вимог до захис­ту дисер­тацій, зви­чай­но, може на корот­кий час при­зупинити потік при­суд­жен­ня науко­вих сту­пенів, незалеж­но від того, йдеть­ся про дослідни­ка чи імітатора. Од­нак останні навчи­лися обходити фор­мальні вимоги, їм у поміч – великий ринок послуг, який і далі без зміни сис­теми лише зро­ста­тиме. Тож, може, надій­шов час міняти саму сис­тему? Скажімо, спо­бувати замість усталених спеціалізованих рад із при­суд­жен­ня науко­вих сту­пенів, що складаються з пари десятків док­торів наук (зазви­чай — нефахівців із вузької теми дисер­тації), перей­ти до рад нового зразка. Світова практика, напри­клад, перед­бачає при­суд­жен­ня сту­пенів виключ­но фахівцями з теми дисер­тації (3—5 осіб), які осо­бис­тою репутацією відповідають за якість своєї екс­пер­тизи. Тобто йдеть­ся про заміну колек­тив­ної безвідповідальності на пер­сональну від­повідальну позицію, де у випад­ку захис­ту неякісної роботи чле­ни комісії ризикували б власною репутацією і, мож­ливо, дис­циплінар­ною від­повідальністю.

Очевид­но, що на сьо­годні потрібно розділити вимоги до двох науко­вих полів – соціогу­манітар­ного і при­род­ничого, не намагаючись поєдна­ти коня і «тре­пет­ну лань», дитям яких у підсумку може виявитися екс­понат кун­сткамери. Зміни дадуть змо­гу виробити кри­терії оцінки з ура­хуван­ням спе­цифіки кож­ного. Ад­же необґрун­тованими поспішни­ми заходами мож­на поховати справжнє рефор­муван­ня, під­мінив­ши його імітацією. Варто подумати над створен­ням реаль­ного май­дан­чика, де представники різних галузей знань і пев­них гілок вла­ди мог­ли б виробити про­гра­му гли­бокого дослідження ста­ну української науки та її сис­тем­них змін.

А поки що про­тисто­ян­ня двох таборів у соц­мережих про­дов­жується, хоча є й позитивні симптоми. Відбу­ваються боязкі кон­так­ти, які вияв­ляють несподіваний результат для при­род­нич­ників – серед гуманітаріїв теж є «реальні» вчені (цитата з допису членкині На­уко­вого комітету). На­мацуються точ­ки дотикан­ня. Ще тяж­ко, але деякі симптоми вже помітні. Довіра у спільноті – насправді дуже важ­ливий показ­ник її нор­мального функціону­ван­ня і могутній ресурс роз­вит­ку. На жаль, тоталітар­не суспільство, спа­док якого різною мірою вмонтований у нашу свідомість, керувалося іншим набором цінно­с­тей. Це й демон­струють сьо­годні «фізики», обсто­юючи одну «свою правду» для всіх, не бажаючи зва­жати на логіку й аргумен­ти іншо­го та переходячи в дис­кусіях на осо­бистість опо­нен­та.

І насамкінець. Проблем багато, але людям, наділеним владними повановажен­нями, час задуматися, чи дає позитив­ний ефект у спробі рефор­мувати науку в Ук­раїні викорис­тан­ня принципу радянсь­кої бюрокра­тич­ної сис­теми: «ліс рубають – тріски летять». Бо у підсумку може тра­питися, що винищено буде не лише імітаторів науко­вого про­дук­ту, а й дослідників, для яких наука – важ­лива час­тина їхнього жит­тя.

   
Президія НАН України © Макетний зразок
  This Website is best available with Microsoft Internet Explorer 6.0+