Skip Navigation Links наука
освіта
техніка
прогрес
Газета заснована у квітні 1997 р.
Пропустити посилання переходів
Випуски газети
Окремі статті
Фотогалерея
Редакція
Пропустити посилання переходів
Окремі статті 2019 року
Окремі статті 2018 року
Окремі статі 2017 року
Окремі статті 2016 року
Окремі статті 2015 року
Окремі статті 2014 року
Окремі статті 2013 року
Окремі статті 2012 рокуExpand Окремі статті 2012 року
Окремі статті 2011 року
Окремі статті 2010 року
Окремі статті 2009 року
Кандидат історичних наук Дмитро Гордієнко: «Крим – це споконвічно невід’ємна частина України» 
 
 
Мечеть хана Узбека сьогодні напівзруйнована...

Анексія Криму спонукала українських дослідників зосередити особливу увагу на кримському елементі загальноукраїнської історії та культури. Адже попри те, що місце півострова в українській історії чітко визначив у своїй фундаментальній праці «Історія України-Руси» видатний вчений Михайло Грушевський, тема українського Криму, констатують фахівці, досі залишається на маргінесі сучасної вітчизняної історіографії. Це стало чи не основним чинником того, що науковці з Інституту української археографії та джерелознавства
ім. М. С. Грушевського НАН України започаткували цикл конференцій із кримознавства. За підсумками першої з них видано збірку наукових праць під промовистою назвою — «Наш Крим».

Подія, що вже набула наукового та суспільного резонансу, – в центрі нашої розмови з ініціатором проекту «Крим в історії України», старшим науковим співробітником Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, кандидатом історичних наук Дмитром ГОРДІЄНКОМ.

— Пане Дмитре, то чий же все-таки Крим і де його місце в українській історії?

— Цікаво те, що назви і конференції, і збірки, яка повинна була побачити світ після неї, продумувалися одночасно. Вони тісно пов’язані: зібрання — «Крим в історії України», відповідно збірка – «Наш Крим». Якщо росіяни стверджують: «Крим наш», то ми просто констатуємо споконвічну істину: «Наш Крим». Це була основна ідея назви — протиставити власне українське бачення. А от щодо конференції, то ми мали на меті показати місце і роль півострова в українській історії, ствердивши його український контекст. Бо Крим має багато контекстів: це й античний, і грецький, і візантійський…

— До речі, як правильно: «українська історія» чи «історія України»?

— Це одна із проблем, з якою ми зіткнулися під час роботи над проектом. У нас дуже бояться означення «український», тому-то й кажуть: «народ України» замість «український народ», «історія України» замість «українська історія»… Як на мене, цей страх опанував нами тоді, коли було вилучено графу «національність» із паспорта. Не побоюсь говорити, що це йде зі сходу (адже українська діаспора пише «український»). У результаті — історія території, але не народу… Немає власника цієї історії, її творця, того, кому вона належить. А історія України – це певна частина історії Росії…

— З якими ще проблемами доводилося стикатися в процесі роботи?

— Практично одразу виникла така проблема, як окреслення кількості українських діячів. У голодні 20-ті роки минулого століття Біографічна комісія створила 250 тисяч карток українських діячів. Якщо зараз поставити таке питання перед будь-якою науковою інституцією – окреслити кількість українських діячів, то вона назве максимум кілька тисяч… Це свідчення того, що ми безжально врізали власну українську історію. І проблема не тільки з Кримом, а й з усіма нашими регіонами, тому-то і виникають спекуляції на кшталт «Новоросії».

Хто останні 25 років досліджував історію Криму? Переважно — кримські дослідники, ті, хто мав доступ до архівних матеріалів. Кияни займалися античним Кримом, Московське царство було віддано східному сусіду, Харків – візантійським Херсоном (Херсон розглядали без усяких прив’язок до України). Тому росіяни («російські патріоти») розкручували тему Кримської війни, доблесного Севастополя – виходив чужий текст Криму.

Власне, коли запустили проект, то я помітив (в т. ч. виступаючи в прямому ефірі на радіо), що наше суспільство теж не сприймає Крим як українську територію. І це найбільша проблема, що навіть у свідомості українців Крим не є Україною. На жаль…

— Коли започаткували сам проект?

— Наприкінці лютого – початку березня 2014 року. Розпочинаючи цикл конференцій «Крим в історії України» і часопис «Наш Крим», насамперед, актуалізували складову Кримського Ханату та кримськотатарського народу в історії України та Східної Європи загалом. Перша із циклу запланованих конференцій відбулася 2 грудня 2014 року. Вона була присвячена 700-річчю від часу спорудження мечеті хана Узбека у Старому Криму та стала єдиним заходом із відзначення ювілею. Найцікавіше, що після того, як ми в березні розіслали інформаційний лист, поінформували про подію на сайті, в липні Верховна Рада України приймає Постанову «Про відзначення 700-річчя мечеті-медресе хана Узбека», яка передбачала, зокрема, проведення наукової конференції. Ми звернулися до органів державної влади з проханням підтримати проект, адже він спільний і дуже важливий. Звернення було проігноровано. Програму ми виконали власним коштом, борги віддаємо й досі.

— До речі, в якому стані мечеть хана Узбека тепер?

— Почну з того, що з правлінням хана Узбека (1283—1341) пов’язують розквіт Золотої Орди, яка значною мірою визначала міжнародну політику в Східній Європі, Середній та Малій Азії. Арабський історик Ібн Баттуда називав хана Узбека серед сімох наймогутніших володарів тогочасного світу. Сьогодні головна мечеть кримських татар, збудована ханом у 1314 році, яка стала палладіумом мусульманської України, як Софія Київська – християнської України, зруйнована. Цікаво, що вже згаданою постановою ВР передбачалася її реставрація. Таке рішення в той час, коли Крим анексований, було, м’яко кажучи, фейковим… Звісно, що після деокупації Криму потрібно буде порушувати питання про відбудову цієї історичної пам’ятки.

— Як відомо, за підсумками конференції видано перший випуск збірки наукових праць «Наш Крим»…

— Так, це спільна робота Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України та Національного заповідника «Софія Київська». Її повна назва – «Наш Крим = Our Crimea = Bizim Qirіmіmіz». Варто наголосити, що видання є першою академічною збіркою, в якій кримськотатарську мову піднято на національний рівень: титульні сторінки оформлено українською, англійською та кримськотатарською мовами – трьома робочими мовами конференції. Попри те, що тираж — всього лише 75 примірників, наша принципова позиція – надати книгу в усі центральні й обласні бібліотеки, в т. ч. бібліотеки деяких європейських країн та української діаспори.

До збірки увійшло 25 наукових публікацій, які охопили широке коло питань українського кримознавства, зокрема, проблеми поліетнічності й полірелігійності, процеси формування «кримського міфу» в контексті історії Російської імперії та історії сучасної Росії, а також інкорпорації півострова в загальноімперську адміністративну систему та асиміляції кримців, проблему набігів кримських татар на українські землі. Всебічне дослідження останньої теми є особливо важливим для порозуміння між українцями й кримськими татарами.

Вивчення кримської історії неможливе без формування корпусу джерел з історії півострова, насамперед історії Кримського Ханату (XVXVIII ст.), пам’ятки якого цілеспрямовано й послідовно було розграбовано та знищено: найдавніші архівні документи з історії Криму датуються 1780-ми роками. Важливою складовою опрацювання кримських джерел, які вдалося зберегти (йдеться в тому числі й про матеріали «татарського відділу» фонду «Архів коронний у Варшаві»), є мовна підготовка фахівців, оскільки значну частину документів створено давньоосманською й джагатайською мовами.

Окрім джерелознавчих праць, у збірці опубліковано й низку джерел із кримської історії. Так, передруковано маловідому в українській історіографії працю історика І. Крип’якевича «Відвічна вісь» України», в якій подано проект українсько-турецької торговельної угоди початку Козацької революції середини XVII ст. Видання містить також наукові розвідки, де проаналізовано публіцистичні джерела та особисті листи тогочасних відомих діячів української культури (наприклад, спогади М. Максимовича про Тавриду). Завершується випуск статтею, присвяченою історії співпраці України та Європейського Союзу на Кримському півострові, а саме – кримському напряму ініціативи ЄС «Східне партнерство», а також втраченим можливостям через тимчасову окупацію цієї частини української території.

Безумовно, в першому випуску збірки «Наш Крим» вдалося охопити не всі теми і періоди кримської історії. Поза увагою дослідників залишився античний Крим, генуезький Крим, Кримська війна, Крим періоду другої російської та нацистської окупації, історія Кримської області УРСР та Автономної Республіки Крим. Попри це, видання стало вагомим внеском у розвиток вітчизняної гуманітаристики, вивівши українську науку на рівень суспільних запитів, і, сподіваємося, сприятиме майбутній повноцінній реінтеграції Криму в межах Української держави.

— Друга конференція і відповідно друга збірка надолужила те, що опинилося поза увагою дослідників?

— Наступне зібрання, яке відбулося 8 жовтня 2015 року, засвідчило суттєве розширення проблемного поля українського кримознавства, тому другий випуск очікується трохи більший. До речі, росіяни дуже різко реагували на другу конференцію, присвячену 160-й річниці капітуляції Росії в Кримській війні (1853—1856). Всі знають про героїчну оборону Севастополя і підписання Паризького договору. Але мало хто знає, що Росія у вересні 1856 року підняла білий прапор у Криму. Найцікавіше, що капітулювала саме в той день, коли союзники використали абсолютно всі набої… На сайтах і у листах наші сусіди стверджували, що Росія «никогда не капитулировала». Лише один науковець із МДУ чемно написав, що, можливо, українські історики мають інші дані… 

— Крім негативної реакції росіян, проект зацікавив міжнародних колег?

— Серед учасників першої конференції була представлена лише Канада. У другій – Канада, Німеччина та Польща. Нам вдалося вийти на міжнародний рівень, і це дуже важливо, адже бачимо зростання як географічне, так і тематичне. Зокрема, поляки презентували доповідь «Україна в Кримській війні».

На другій конференції прозвучала теза про те, як Золота Орда регулювала генуезьку торгівлю і як це впливало на Наддніпрянську Україну – аспект зовсім невідомий. Лише кілька років тому кримці почали досліджувати рукописи, написані татарською і єврейською мовами. У наших архівах — цілі недоторкані томи писемних джерел про міста Золотої Орди на півдні України. Це величезні археологічні пам’ятки, а чому й досі не вивчені – зрозуміло. Сказати, що за часів Золотої Орди розвивався урбаністичний простір, – міф, який російська історіографія не сприймала. За її твердженням, це кочові, відсталі племена… До речі, в першій збірці «Наш Крим» є стаття вже покійного Сергія Шевченка з Кіровограда, в якій він писав про порубіжжя, де були татарські міста. Ось вам і ознаки урбаністичної культури, хоча в жодному підручнику з історії України про це не йдеться. Навіть Грушевський у своїй «Історії України-Руси» лише побіжно згадав цей контекст.

— Пане Дмитре, чи важко було організувати проект і чи давала про себе знати проблема пошуку архівів?

— Усі проекти ми робимо спільно з В’ячеславом Корнієнком, доктором історичних наук, заступником генерального директора з наукової роботи Національного заповідника «Софія Київська». У перші тижні після оголошення нашої ініціативи було кілька заявок і далі … пауза. До грудня нам вдалося зібрати понад 20 заявок від учасників. Тобто, є проблема з цією темою. З архівами — теж. Ми можемо працювати з матеріалами в тих мовах, якими володіємо. На жаль, в Україні немає фахівців джагатайської мови – офіційної мови Османської імперії (на ній залишився найважливіший архів), які б допомогли нам. На щастя, величезний пласт архівів зберігся у Варшаві (польською мовою), є архіви в Прибалтиці, в Києві (особливо багато періоду імперського Криму).

Чомусь, коли говорять про Бахчисарай, то згадують Пушкіна, хоча у Лесі Українки є неймовірно чарівний вірш про бахчисарайський фонтан. Остап Вишня написав не лише «Мисливські усмішки», а й «Кримські усмішки», про які всі забули… Тепер, у зв’язку із суспільним викликом, ми про це почали згадувати, працювати і побачили, що український контекст Криму величезний і майже непорушений.

— Найбільш цінні архіви залишилися в Криму?

— Загалом так, однак там вони — за радянською структурою 19—20 століття. Найцінніші — в Москві. Є підозри, що в Росії і архів Кримського Ханату, який офіційно вважають втраченим, хоча деякі документи з нього вже просочилися. Так само, як 300 років думали, що архів гетьмана Мазепи знищено, поки в Петербурзі його не опублікували. А от щодо 19 століття, то вже було кілька доповідей про те, як Росія в Криму «робила» Російську імперію.

— Які відомості із двох уже проведених конференцій можуть стати для українського читача відкриттям?

— Дуже цікаві сюжети – нав’язування російською історіографією думки про споконвічну боротьбу Російської імперії проти ісламу, проти Криму. З 19 століття в нашій історіографії побутувала теза, на яку всі подальші дослідники, навіть художня література, «рівнялися», – козаки воюють з Кримом. У той же час два козацькі гетьмани — Михайло Дорошенко і Оліфер Голуб — загинули не у завойовницькому поході на Крим, а в боротьбі на підтримку кримських ханів проти Туреччини. Олешківська січ (на що мало звертають увагу) існувала 30 років завдяки кримському хану, який прихистив запорізьких козаків.

Загалом період козаччини найцікавіший у цих дослідженнях, позаяк він дає нам зовсім інше бачення прикордонного суспільства, в якому не тільки воювали, а й торгували і підтримували один одного. Так, скажімо, татари забирали в ясир не пожиттєво, а лише на 7 років, після чого бранці ставали вільними. В Україні вільно володіли як мінімум трьома мовами: українською, польською і татарською. Де цього навчилися прості селяни? Відповідь однозначна: власне в Криму, побувавши в полоні або на заробітках.

Нам закидають, що, мовляв, під Берестечком хан зрадив Хмельницького. Але ж сам Хмельницький зрадив і хана, бо за його спиною відправляв послів у Москву. З іншого боку, під Конотопом удари хана були визначальні. Гетьман Пилип Орлик робить похід на Правобережну Україну для звільнення від московських загарбників знову ж таки за підтримки Кримського Ханату, а кримський хан оголошує війну всім, хто хоче віддати Україну в московське ярмо, «хто збирається славне Військо Запорізьких Козаків і споконвіку вільні та непідлеглі нікому зі смертних області Малої Русі вогнем і мечем, різанинами і грабунками піднести під дуже тяжке ярмо московської неволі…» (Універсал, 28 січня 1711 р.). 

Загалом союз Богдана Хмельницького з Іслам Гіреєм, як і союз Михайла Дорошенка з Мехмед ІІІ Гіреєм чи Пилипа Орлика з Кримським Ханатом демонструють конструктивні політичні відносини двох народів. (Уже згаданий нами хан Узбек намагався не допустити інкорпорації Галицько-Волинських земель до складу Польського королівства). Ці моменти, як на мене, найцікавіші, позаяк вони дають базиси української історіографії та проливають нове світло на українсько-кримські відносини початку ХVIII ст. Дуже приємно, що майже половина доповідей і публікацій науковців торкаються саме цього періоду. До речі, в Києві Татарка — це поселення кримських татар. Якщо вони спокійно жили в українських містах і були їхні квартали майже в усіх магдебурзьких містах, то це означає, що цю прикордонну територію не можна сприймати тільки вороже.

Прикметно, що Гетьманщина і Кримський Ханат остаточно втратили незалежність майже одночасно, перша – в 1764 році, а другий – в 1783-му. Потрапивши під російську окупацію, Гетьманщина і Крим переживали й подібні процеси денаціоналізації. Однак, якщо на українців була спрямована політика асиміляції, що вилилась в ідеологему «русскаго міра», «єдиної древньоруської народності» тощо, то найдавніший корінний народ України – кримці – зазнав тоталітарного пресингу, спрямованого на повне стирання історичної пам’яті та етнонаціональну нівеляцію: кримські татари – чи не єдиний народ, писемні джерела якого систематично знищувались російськими окупантами.     

Інше дослідження, на жаль, уже покійного Ярослава Дашкевича, зазначало, що 80% населення Криму – то були українці. Цей факт замовчується в історіографії. Співіснування двох держав було неймовірно тісне. Воно відобразилося на мистецтві (наприклад, український гопак можна легко «посадити» на кримську мелодію і навпаки); саме слово «майдан» до нас прийшло від кримських татар…

Нам нав’язували (та ж російська історіографія), що сам кримський татарин – це етнос, який прийшов з монголами і ханом Батиєм. Насправді, кримський татарин – це своєрідна гримуча суміш: там і таври, і скіфи, і сармати, і готи – всі народності, які жили в Криму до приходу монголів. Це один із найдавніших етносів на території України – і це один із найвагоміших здобутків проведених конференцій. Нав’язування мон-голо-татарського іга, руйнування ханом Батиєм Києва, плюндрування України викликало в нас негативні емоції щодо кримців. Виходить, ми просто «сіли» на російський міф і повторювали його протягом 200 років української історіографії…

— Дослідники з Криму долучаються до проекту?

— Звичайно. Найцікавіше, що заявки подають навіть з окупованого Криму, хоча це і ризиковано для тамтешніх науковців. І в першій, і в другій конференції брали участь не лише дослідники, а й самі кримські татари (навіть не науковці), які переселилися на територіальну Україну. Сподіваємося, що третю конференцію, заплановану на 2 червня цього року, відвідають лідери кримських татар – Мустафа Джемілєв та Рефат Чубаров. Ми намагаємося робити так, щоб проект вийшов із рамок вузько наукових на широкі суспільні.

 — Чого очікуєте від червневої конференції?

— Її буде присвячено західноєвропейській складовій української історії – темі генуезьких колоній у Криму. Активність у поданні заявок і матеріалів на третє зібрання суттєво зросла. Сподіваємося, що це матиме ще більший резонанс у суспільстві. Абсолютно скрізь в Україні є певний кримський контекст. Для прикладу, в Ніжинському архіві ми відшукали матеріали історика Михайла Бережкова, який досліджував Крим, є багато виписок із московських архівів.

Ми почали проект як внутрішньо інститутський. Згодом до нас приєдналася Софія Київська, яка втратила свою пам’ятку під окупацією — Судакську фортецю. У Києві почав працювати Таврійський національний університет, науковці якого проявляють інтерес до проекту.

Хочеться привертати увагу максимально широкого кола вчених, і не лише гуманітаріїв. На другу конференцію було подано дві доповіді з відображення кримських сюжетів в українській художній літературі. Цей аспект хочемо розширити. Була і заявка щодо кримських мотивів в образотворчому мистецтві. Ми мріємо показати кримський сюжет в українській культурі в цілому. Сподіваємося, що на момент визволення Криму проведемо велику конференцію уже в самому Криму.

— Яким бачите свій проект у перспективі?

— Ми запустили проект «Крим в історії України» з мрією, щоб наступні покоління його підтримали. План проекту розробили до 2020 року. Хочу зауважити, що такі локальні сюжети в загальноукраїнському контексті варто робити, і не лише щодо Криму. Це шлях до запобігання всіляким сепаратистським настроям.

До речі, ще в 2013 році, проживши місяць в Ялті, я спробував провести експеримент: скільки місцевих жителів на моє запитання українською відповідатимуть російською мовою. Не повірите – жоден не відповів російською. Трохи складніше було в Севастополі, але чимало мешканців з гордістю розповідали, що їхні діти займають призові місця на олімпіадах з української мови і літератури в АРК Крим. І це всупереч тому, що з боку і держави, і навіть науки фактично нічого не робилося!

Прикро, що українська історична наука звернула пильну увагу на «кримський фактор» лише після чергової російської окупації Кримського півострова, коли нависла загроза над майбутнім кримськотатарського народу, над його правом на самовизначення. І якщо завданням політиків є чітко визначити повноту культурних і політичних прав кримськотатарського народу, то завданням науковців є розроблення власної візії минувшини, позбавленої штампів, нав’язаних російськими окупантами, засвоїти позитивний досвід взаємин власне України і Криму та переосмислити трагічні сторінки відносин у минулому.  

— Зрештою, чого ви очікуєте від суспільства, а українці від вас, науковців?

— Як казав Грушевський, науковець – це не лише науковець, а ще й громадянин своєї держави. Ми не можемо лише обмежуватися рамками своєї науки, а й повинні відповідати на суспільні виклики. Насамперед, цим проектом хочемо звернути увагу на український контекст Криму. Як я вже казав на початку нашої розмови, навіть саме українське суспільство не сприймає Крим як українську територію. Ми хочемо переконати, що Крим – це споконвічно невід’ємна частина України.

Цікаво, що представник діаспори Володимир Січинський у 20-ті роки минулого століття, коли Крим офіційно належав Росії, називав його українським. Коли Крим повернули Україні, він так і написав, що Росія не подарувала Крим Україні, а повернула те, що споконвіку належить Україні.

Ми звернули увагу, що діаспора має великий пласт кримських досліджень, у тому числі й такі цікаві праці, як похід на Крим українських армій періоду Української революції 1917–1921років. Мало хто знає, що разом з армією Врангеля евакуювалися і підрозділи УНР, бо вже тоді була домовленість, що Крим стане територією України; а Чорноморський флот підняв жовто-блакитний стяг ще до гетьманського перевороту… У серпні 1918 року в Криму за прояв сепаратизму щодо України (за поданням відомого історика Дмитра Дорошенка), було організовано продовольчу блокаду. Криму вистачило на 8 днів — він «попросився» назад, в Україну. Як бачимо, прецеденти в новітній історії були.

— Мабуть, чи не основна мета, яку ви озвучили і що вже не викличе сумнівів у мислячих читачів, це відповідь на питання: «А чий все-таки Крим?» Бо якщо ми самі, українці, хоч на мить засумніваємося в цьому, то сусідня країна цим одразу озброїться…

— Так, їй це на руку. Зараз ми погодимося, що Крим не наш, потім – що Донбас чужий і Слобожанщина… Шлях віддавати – неправильний шлях. Просто забрати — теж. Ми маємо знати, де наше і чому воно наше. У багатовіковій історії України Крим – абсолютно невід’ємна частина України — історично, географічно, економічно…

Досвід показує, що такі проекти не одразу спрацьовують. Повинен пройти час. Але якби ми не вірили в результативність, то й не бралися б за них. Кожен із нас у цю пору суспільного стресу повинен робити щось, а не дорікати комусь за те, що цього хтось не робить. Ми ж, історіографи, сьогодні лише дорікаємо собі, що мало вдається зробити…

 

   
Президія НАН України © Макетний зразок
  This Website is best available with Microsoft Internet Explorer 6.0+