Skip Navigation Links наука
освіта
техніка
прогрес
Газета заснована у квітні 1997 р.
Пропустити посилання переходів
Випуски газети
Окремі статті
Фотогалерея
Редакція
Пропустити посилання переходів
Окремі статті 2019 року
Окремі статті 2018 року
Окремі статі 2017 року
Окремі статті 2016 року
Окремі статті 2015 року
Окремі статті 2014 року
Окремі статті 2013 року
Окремі статті 2012 рокуExpand Окремі статті 2012 року
Окремі статті 2011 року
Окремі статті 2010 року
Окремі статті 2009 року
До­нець­кий на­уко­вий центр: шлях до відро­д­жен­ня 
 
 

Сесію «Роль науки у відродженні Донбасу»
відкриває директор Донецького наукового центру
Віктор КОВАЛЬОВ

До­нецький науко­вий центр НАН Ук­раїни і МОН Ук­раїни було засно­вано в 1965 році. Він став пер­шим успішним при­кла­дом координації на регіональ­ному рівні зусиль ака­демічних і галузевих інститутів та вищих навчаль­них закладів для підтрим­ки пріори­тет­них фун­дамен­тальних і при­кладних досліджень. Пізніше за його при­кла­дом ана­логічні цен­т­ри було створено в Харкові, Одесі, Дніпро­пет­ровсь­ку, Львові. А відне­дав­на ста­тус регіональ­них науко­вих центрів закріпле­но новим За­коном Ук­раїни «Про науко­ву і науко­во-технічну діяльність».

Торік До­нецький науко­вий центр (ДНЦ) мав би відзначити свій піввіковий ювілей. Але із зро­зумілих при­чин жод­них свят­кувань не було. У липні 2014-го його сучас­ну будівлю в центрі До­нецька захопили й роз­г­рабували бой­о­вики – дирек­тору Олек­сан­д­ру Ко­новалову вда­лося врятувати тільки печат­ку. На­прикінці того ж року центр було де-юре перенесено з оку­пованого До­нецька до Крас­ноармійська, де до його активів належали вже зга­дувана печат­ка й кімна­та, виділена теж ева­куй­о­ваним До­нецьким національ­ним технічним універ­ситетом…

Та роз­губ­леність пер­ших місяців війни вже минула. На кон­тро­льо­ваній Ук­раїною час­тині Донбасу живе май­же 3 мільйони гро­мадян (1,9 млн. — у До­нецький області, ще май­же мільйон – у Лу­ганській), пра­цює низ­ка стратегічних підприємств різних галузей. Війна створила тут багато гос­трих інфрас­т­рук­тур­них, еко­логічних і соціаль­них про­блем, які накла­лись на давні «боляч­ки» рецесив­ного шах­тарсь­кого регіону з його значною мірою застарілою видобув­ною про­мис­ловістю.

Водночас тут сьо­годні пра­цює низ­ка потуж­них універ­ситетів. Ча­с­тина з них перебазована з оку­пованих територій (уже зга­даний До­нецький політехнічний – до Крас­ноармійська, До­нецький медич­ний – до Краматорсь­ка, Східно­український імені Во­лодимира Да­ля – до Сіверсь­кодонецька, Лу­гансь­кий імені Та­раса Шевчен­ка – до Старобільська тощо). Ча­с­тина – про­дов­жує пра­цювати на власній базі у вільних Краматорсь­ку, Маріуполі, Слов’янсь­ку, ділячись приміщен­нями з колегами, котрі переїхали. Тут три­ває навчаль­на і науко­ва робота, про­ходять наукові кон­ференції, відбу­ваються захис­ти дисер­тацій.

Важливо відзначити: універ­ситетсь­кий потенціал Донбасу так і залишив­ся в межах регіону (з провідних вишів тільки До­нецький національ­ний універ­ситет було перебазовано до Вінниці). Та­ке рішен­ня гли­боко вмо­тивоване: кад­ри для Донбасу потрібно готувати в самому Донбасі. Ад­же наївно сподіватися, що сюди вдасться рек­рутувати достатню кількість «сто­ронніх» інже­нерів, лікарів, агрономів…

На відміну від МОН, НАН Ук­раїни ева­куювала свої установи переваж­но за межі Донбасу – до Києва, Харкова, Дніпро­пет­ровсь­ка, де з уче­ними-біжен­цями, поз­бав­леними власних при­ладів, матеріалів, бібліотек (усе це лишилося в руках бой­о­виків), своїми ресур­сами діляться інші ака­демічні інститути. Ли­ше Інститут при­кладної математики і механіки пра­цює в Слов’янсь­ку на базі місце­вого універ­ситету. Але навіть ева­куй­о­вані інститути зберігають зв’яз­ки з «малою батьківщи­ною», підтримуючи в кон­тро­льо­ваному Донбасі й роботу своїх струк­тур­них під­розділів.

Са­ме в середовищі вче­них Донбасу народилася ідея – від­новити актив­ну діяльність До­нецького національ­ного цен­т­ру як координаційно­го органу для об’єд­нан­ня зусиль усіх вишів і науко­вих установ в ім’я відро­д­жен­ня регіону. Цю ідею було підтримано на спільному засіданні Ко­легії МОН і Президії НАН наприкінці минулого року. Враховуючи сьо­годнішні реалії й ста­тус Краматорсь­ка як тим­часового облас­ного цен­т­ру, було вирішено роз­гор­нути діяльність ДНЦ на базі провідно­го вишу цьо­го міста – Донбаської дер­жав­ної машинобудівної ака­демії (ДДМА), а керів­ником цен­т­ру при­зна­чити рек­тора ака­демії Вікто­ра Ко­вальо­ва. Ре­алізувати таке рішен­ня було доручено авторові цих рядків разом з віце-пре­зиден­том НАН Сергієм Пи­рож­ковим – і це ста­ло при­водом для чер­гової поїздки на схід Ук­раїни.

…У швидкісно­му поїзді Київ—Ко­с­тян­тинівка сьо­годні мож­на зустріти багато столичних урядовців, членів інозем­них делегацій і, звісно, військо­вих. Про те, що фронт недалеко, нагадує й перевірка автомат­ником ваших осо­бис­тих речей у фойє готелю «Краматорськ». Але тим­часовий облас­ний центр, де нині про­живає май­же 230 тисяч меш­канців (з них – май­же 70 тисяч біженців з оку­пованих територій) справ­ляє вра­жен­ня тихого і без­печ­ного. Гу­бер­натор До­нецької області Павло Жебрівський підтвер­див: попри несприят­ливу загальноукраїнську тен­денцію, зло­чинність на під­кон­т­рольних територіях торік зни­зилася на 25 відсотків.

У робочому режимі живе машинобудівна ака­демія. По­ява тут ще в повоєнні роки цьо­го навчаль­ного закла­ду була цілком умо­тивована: Краматорськ – місто великих заводів. На зна­менитому Но­вокра­маторсь­кому машинобудів­ному й досі пра­цюють май­же 10 тисяч (у кращі часи було в кілька разів більше), навіть торік НКМЗ виробив про­дукції на 3 мільяр­ди гри­вень, сплатив­ши мільярд податків до бюд­жету. От­же, випускники ака­демії, отримав­ши солідну фахову підго­тов­ку, мають усі шан­си знайти роботу: щороку на завод при­ходять понад 100 юнаків і дівчат зі сту­дентської лави.

Са­ма ДДМА зовсім не справ­ляє вра­жен­ня провінційності. Це – сучас­ний виш із чотир­ма факультетами і непоганим кам­пусом у самісінькому центрі міста. Тут є навіть екзотич­ний ске­лед­ром, що виховав чимало чемпіонів зі ске­лелазіння. Тут діє власна телестудія, де сту­ден­ти (машинобудівни­ки й металур­ги, а не жур­налісти!) готують про­фесійні патріотичні ролики, час­тину з яких показували навіть цен­т­ральні канали. Тут зіб­рано непогане лаборатор­не облад­нан­ня, яке доз­воляє не тільки підтримувати навчаль­ний про­цес (фізичні й хімічні кур­си на базі його лабораторій читають сьо­годні і сту­ден­там До­нецького медич­ного), але й про­водити сучас­ну науко­ву роботу. А дидак­тич­ну ефективність цьо­го облад­нан­ня ми з ака­деміком Пи­рож­ковим змогли вповні оцінити тоді, коли в нашій при­сут­ності за чверть години було пройдено всі тех­нологічні ета­пи відли­ван­ня медалі на честь від­нов­лен­ня роботи ДНЦ.

Свіжий струмінь у роботу ака­демії вніс його обраний півто­ра року тому рек­тор, док­тор техніч­них наук, про­фесор, лау­реат Держав­ної премії в галузі науки і техніки Віктор Ко­вальов. Корін­ний кра­матор­чанин, він є вод­ночас помітною постаттю тутеш­ньої патріотичної гро­мади, учасником чис­лен­них волон­терсь­ких акцій, що, виз­най­мо чес­но, донедав­на було для Краматорсь­ка виявом не тільки гро­мадянсь­кої позиції, але й муж­ності.

Те, що відро­д­жен­ня До­нецького науко­вого цен­т­ру ста­ло для української До­неч­чини і Лу­ган­щини непересічною подією, підтвер­дила участь у сесії «Роль науки у відро­д­женні Донбасу» керівників усіх регіональ­них вишів і науко­вих установ, чис­лен­них місце­вих жур­налістів, а також і губер­натора області Павла Жебрівсько­го. Павло Іванович поділив­ся пла­нами докорінної модернізації еко­номіки регіону, осу­час­нен­ня його ін­фра­с­т­рук­тури. Держава і міжна­родні донори готові інве­с­тувати в Донбас – але важ­ливо, щоб ці гроші було викорис­тано з мак­симальною ефективністю. І роль науки у виз­наченні най­оптимальніших шляхів такої модернізації – оче­вид­на.

Сьогодні на Донбасі йде війна. По­серед науко­вої сесії губер­натор зму­шений був піти, бо зателефонували про чер­гові сер­й­озні обстріли під Крас­ногорів­кою. Але тут уже звикли сприй­мати такі новини без паніки. Це тільки в Києві «диван­на сот­ня» впа­дає в істе­рику від кож­ної чут­ки в соц­мережах. А тут українські військові усім виглядом показують: у них є чим дати відсіч. Провокації терористів не залишаються без­кар­ними (хоч офіційні реч­ники шта­бу АТО із зро­зумілих при­чин не акцен­тують на цій обста­вині).

Вселила оптимізм також екс­курсія на Но­вокра­маторсь­кий машинобудівний, і роз­мова з одним із керівників цьо­го без перебільшен­ня унікального під­при­ємства, роз­ташованого на площі 340 га (на гло­бусі є менші за територією дер­жави). Хо­ча загалом машинобудуван­ня не належить до най­вищих тех­нологічних укладів, інно­вації, що тут засто­совують, по-справжньо­му про­ривні, а мас­шта­би цехів, станків і виробів – вра­жають. При цьо­му в цехах поруч із пла­вильними печами й пре­сами мож­на вільно дихати, немає пилу, ніде не побачиш на підлозі недопал­ка. Мій співрозмов­ник зізнався: у місце­вих туа­летах цілий рік щод­ня кла­ли по новому рулону туа­лет­ного паперу, аж поки нарешті відучили праців­ників його кра­с­ти. А на стіні висять пла­кати із сен­тенціями власника заводу, леген­дар­ного тут Ге­оргія Скударя. Один із них про­голошує: «Працюй не так, як звик, а як потрібно».

Плакат, звісно, російською. Ук­раїномов­них написів у місті (за винят­ком ДДМА і ОДА) небагато, а на заводі я їх не побачив зовсім. Хоч синьо-жов­тих кольо­рів вис­тачає скрізь. А кілька співрозмов­ників з чис­ла корін­них кра­матор­чан підкрес­лили: ще перед дру­гою світовою місто було україномов­не, масова русифікація почалася вже зго­дом.

Але й ніякої агресії до української немає. Мовний фак­тор не став на заваді аудиторії чоловік на 200 в машинобудівній ака­демії слу­хати мою лек­цію про напівпровідни­ки українською, при­наймні на вус­тах тутеш­ньої інтелігенції ця мова вже яв­но не є екзотикою. Та й мій провідник по НКМЗ під кінець екс­курсії цілком при­род­но склав нею кілька фраз.

Той самий провідник, представник «ста­рих» еліт і депутат досі не переобраної, але вже дав­но бездіяльної До­нецької обл­ради, не утримав­ся від кліше про те, що «Київ нічого не робить для об’єднання країни». Але вод­ночас від твердо наголосив: таке підприємство, як НКМЗ, у «ДНР» існу­вати в принципі не може (декілька най­важ­ливіших заводів там уже порізано на брухт або ж відправ­лено до Росії). І з гордістю додав, що До­нецька обл­рада не ухвалила жод­ного про­типравного «сепаратистського» рішен­ня.

Звісно, про­блем в україн­ському Донбасі вис­тачає. Павло Жебрівський відверто зізна­вав­ся, що не може знайти керівни­ка райвідділу освіти в при­фронтовій Мар’їнці на зар­платню… в 1400 гри­вень. Він також недвознач­но вис­ловив­ся на адресу тієї ж «диван­ної сотні», яка з Києва завзято кри­тикує його за при­зна­чен­ня на посади колишніх «регіоналів». Ад­же на Донбасі обста­вини були такі, що май­же всі про­фесіона­ли високого рівня зму­шені були побувати у ПР, але при цьо­му більшість із них жод­ною мірою не пов’язані зі зло­чинами Януковича і його ото­чен­ня…

Водночас губер­натор поділив­ся мрією: аби кожен рай­он, кож­не місто До­неч­чини отримало партнера на «великій» Ук­раїні. Це доз­волить швидше залікувати рани, завдані війною, а заодно ста­не най­кра­щою від­повіддю тим, хто сьо­годні нарікає на «роз’єднаність країни».

Відро­д­жен­ня До­нецького науко­вого цен­т­ру теж ста­не камін­чиком у велику справу об’єд­нан­ня Ук­раїни – через об’єд­нан­ня її науко­вих сил заради відновлен­ня багатостраж­дального регіону, де сьо­годні більшість із тих, з ким я мав нагоду спілку­ватися, анітро­хи не менші патріоти Ук­раїни, аніж кияни чи львів’яни.

   
Президія НАН України © Макетний зразок
  This Website is best available with Microsoft Internet Explorer 6.0+