Skip Navigation Links наука
освіта
техніка
прогрес
Газета заснована у квітні 1997 р.
Пропустити посилання переходів
Випуски газети
Окремі статті
Фотогалерея
Редакція
Пропустити посилання переходів
Окремі статті 2019 року
Окремі статті 2018 року
Окремі статі 2017 року
Окремі статті 2016 року
Окремі статті 2015 року
Окремі статті 2014 року
Окремі статті 2013 року
Окремі статті 2012 рокуExpand Окремі статті 2012 року
Окремі статті 2011 року
Окремі статті 2010 року
Окремі статті 2009 року
Ігор До­цен­ко: «Сво­бо­да – це те, що я ціную в на­уці» 
 
 

Ігор ДОЦЕНКО

Твер­д­жен­ня про те, що на­ука інтер­національ­на, вже дав­но спри­­ймається як аксіома. А те, що відомі вчені все частіше не ак­цен­ту­ють на своїй національ­ності, ствер­д­жу­ю­чи, що во­ни – лю­ди світу,  як оз­на­ка гло­балізації. Та, по­годь­те­ся, все ж не­аби­як приємно, ко­ли на­у­ковці, особ­ли­во мо­лоді, які пра­цю­ють в ла­бо­ра­торіях Євро­пи й Аме­ри­ки, ма­ють ук­раїнське коріння, а то й за­ли­ша­ють­ся гро­ма­дя­на­ми Ук­раїни. До то­го ж, вболіва­ють за на­шу дер­жа­ву і ук­раїнську на­уку.
Чер­ка­сець Ігор До­цен­ко вже де­сять років поспіль пра­цює в ко­манді ла­у­ре­а­та Но­белівської премії, відо­мо­го фран­цузь­ко­го фізи­ка Сер­жа Аро­ша. За пер­шої-ліпшої на­го­ди приїздить в Ук­раїну: спілкується зі своїми ко­ле­га­ми, бе­ре участь у фе­с­ти­ва­лях на­уки, чи­тає лекції уч­ням, сту­ден­там, мо­ло­дим на­уков­цям. Про на­уку у світі та Ук­раїні, про не­обхідність її підтри­му­ва­ти уря­да­ми і суспільства­ми – у роз­мові з асоційо­ва­ним про­фе­со­ром Ла­бо­ра­торії Ка­ст­ле­ра-Брос­се­ля Ко­ле­жу де Франс Іго­рем ДО­ЦЕН­КОМ.
— Па­не Іго­ре, роз­кажіть, як ви, ро­дом з не­ве­лич­ких Чер­кас, опи­­ни­ли­ся в одній із відо­мих у світі на­уко­вих груп у Па­рижі?
— Я закінчив Чер­кась­кий фізи­ко-ма­те­ма­тич­ний ліцей у 1996 році. Під час на­вчан­ня в ньо­му брав участь у ре­с­пуб­лікансь­ких олімпіадах з фізи­ки. Потім був фізич­ний фа­куль­тет Київсько­го національ­но­го уні­вер­си­те­ту імені Та­ра­са Шев­чен­ка. Че­рез чо­ти­ри ро­ки от­ри­мав ступінь ба­ка­ла­в­ра і у 2000-му всту­пив до магістра­ту­ри Німець­ко­го універ­си­те­ту Бонна, а після неї — до аспіран­ту­ри Інсти­ту­ту при­клад­ної фізи­ки. Закін­чив­ши її у 2007 році, приїхав у Па­риж пра­цю­ва­ти в гру­пу Сер­жа Аро­ша, в якій зго­дом от­ри­мав постійну по­зицію (я док­тор при­род­ни­чих на­ук за німець­кою си­с­те­мою).
— У чи­тачів скла­деть­ся вра­жен­ня, що це над­зви­чай­но про­сто – по­тра­пи­ти 27-річно­му на­уков­цю в гру­пу відо­мо­го вче­но­го-фізи­ка…
— Як­що відки­ну­ти увесь на­бу­тий до 2007 ро­ку на­уко­вий ба­гаж, то так во­но і є. Я ро­бив до­повідь на кон­фе­ренції в Південній Аф­риці, ку­ди приїхав і Серж Арош. Після її про­слу­хо­ву­ван­ня він за­про­сив ме­не відвіда­ти Па­риж. Це бу­ло щось на кшталт: приїдьте з дру­жи­ною, по­гу­ляй­те містом і роз­кажіть те са­ме, що й тут, моїм сту­ден­там. Я  по­ду­мав: чо­му б і ні? З то­го все й по­ча­ло­ся.
— Чим унікаль­на ця гру­па і ла­бо­ра­торія?
— Са­ма гру­па не­ве­ли­ка (12 членів на чолі з Аро­шем) — декілька про­фе­сорів, постійні на­уковці й аспіран­ти. Во­на вхо­дить до Ла­бо­ра­торії Ка­ст­ле­ра-Брос­се­ля, яка крім на­шо­го відділу об’єднує ще 12 груп. За ана­логією з ук­раїнською си­с­те­мою, це своєрідний на­уко­во-дослідниць­кий інсти­тут. Про­те, не ма­ю­чи влас­них приміщень, гру­пи зна­хо­дять­ся в різних універ­си­те­тах. 
Як­що ж го­во­ри­ти про уні­кальність ла­бо­ра­торії, то во­на до­б­ре відо­ма у світі в га­лузі кван­то­вої оп­ти­ки. Її діяльність по­в’яза­на з іме­на­ми трьох но­белівських ла­у­ре­атів: за­снов­ни­ка ла­бо­ра­торії Аль­ф­ре­да Ка­ст­ле­ра, який у 1966 році от­ри­мав Но­бе­ля за відкрит­тя й роз­роб­ку оп­тич­них ме­тодів досліджен­ня атомів; Кло­да Ко­ен-Тан­ну­д­жи — но­белівсько­го ла­у­ре­а­та 1997 ро­ку за ство­рен­ня ме­тодів охо­ло­д­жен­ня й улов­лю­ван­ня атомів ла­зер­ним про­ме­нем; і вже зга­да­но­го Сер­жа Аро­ша (у 2012 році Но­белівську премію з фізи­ки бу­ло при­су­д­же­но Сер­жу Аро­шу і Девіду Вайн­лен­ду за ро­бо­ти в га­лузі кван­то­вої оп­ти­ки, як­що дослівно — «за ре­во­люційні ек­с­пе­ри­мен­тальні ме­то­ди, що доз­во­ли­ли вимірю­ва­ти ок­ремі кван­тові си­с­те­ми та маніпу­лю­ва­ти ни­ми»). Ці пріз­ви­ща відомі всім, хто пра­цює у кван­товій оп­тиці. Всі гру­пи, що вхо­дять до ла­бо­ра­торії, — гру­пи ду­же ви­со­ко­го рівня.
— Як ви прий­ш­ли в на­уку, що ста­ло по­штов­хом для цьо­го? Ви­па­док чи з ди­тин­ст­ва мріяли?
— Мені про­сто бу­ло ціка­во. З ма­те­ма­ти­кою і фізи­кою ніко­ли не мав про­блем: по­до­ба­ло­ся роз­в’язу­ва­ти за­дач­ки і ста­ви­ти ек­с­пе­ри­мен­ти. То­му бу­ло аб­со­лют­но логічно й далі зай­ма­ти­ся тим, що в те­бе най­кра­ще ви­хо­дить. Хо­ча ска­за­ти, що на той час я до­б­ре ро­зумів, що та­ке фізи­ка – не мо­жу. На жаль… Са­ме ро­зуміння фізи­ки закінчу­ва­ло­ся шкільною про­гра­мою. Інтер­не­ту не бу­ло, на­уко­во-по­пу­ляр­них пе­ре­дач ви­со­ко­го рівня – теж. По­при те, бу­ло ціка­во, ад­же ми вже «гра­ли­ся» з ла­зе­ра­ми, спе­к­т­ри атомів ди­ви­ли­ся, інтер­фе­ро­ме­т­ри… Але справжнє ро­зуміння су­час­ної фізи­ки з’яви­ло­ся на­ба­га­то пізніше. Більш то­го, во­но прий­ш­ло до ме­не в Німеч­чині, не в Ук­раїні. То­му що в Ук­раїні чо­ти­ри ро­ки ми вив­ча­ли ос­но­ви фізи­ки. А в Німеч­чині, бу­ду­чи магістром, я по­знай­о­мив­ся із най­су­часнішою на­укою, яка ду­же ціка­ва, ду­же фун­да­мен­таль­на і, зви­чай­но, ду­же до­ро­га. Зно­ву ж та­ки, на жаль…
— У шкільні ро­ки ат­мо­сфе­ра в сім’ї спри­я­ла ва­шо­му за­хоп­лен­ню, підштов­ху­ва­ла до ньо­го чи про­сто не сто­я­ла на за­ваді?
— За­вдя­ки бать­кам я сво­го ча­су всту­пив до Чер­кась­ко­го ліцею. Це бу­ло у 1992 році. Моя ма­ти, яка пра­цю­ва­ла в дошкільній освіті, ма­ла ро­зуміння то­го, що, от­ри­му­ю­чи освіту, ти от­ри­муєш тро­хи більше. То­му я й опи­нив­ся в ліцеї. Зви­чай­но, ще за­вдя­ки своїм вчи­те­лям.
Не знаю, як за­раз, але тоді, в 1996-му, ніхто не вірив, що мож­на всту­пи­ти до універ­си­тету Шев­чен­ка без гро­шей. Хо­ча це фізич­ний фа­куль­тет, де, об­раз­но ка­жу­чи, го­тові бу­ли тобі до­пла­чу­ва­ти за вступ. Тоді він був над­то не­по­пу­ляр­ний, як і за­га­лом фізи­ка на той час. Але від батьків я відчу­вав ли­ше підтрим­ку і по відно­шен­ню до ме­не, і пізніше до моєї се­с­т­ри, яка теж пішла в на­уку, а нині зай­мається ви­со­ки­ми тех­но­логіями. Та­ким чи­ном, бать­ки, не бу­ду­чи в на­уці, ма­ли чітке ро­зуміння то­го, що це не­обхідно. До речі, мій дідусь був ду­же гар­ним еле­к­трон­ни­ком, не­про­фесійним, але зби­рав радіо, те­левізо­ри, які йо­му зно­си­ли звідусіль. Бу­ла якась ау­ра то­го, що на­ука, освіта – це май­бутнє.
— А те­пер — про до­ро­ге за­до­во­лен­ня, яким ви за­раз зай­маєте­ся. Що вхо­дить у ко­ло ва­ших інте­ресів?
— Я пра­цюю в га­лузі ек­с­пе­ри­мен­таль­ної кван­то­вої оп­ти­ки – на­уки, яка вив­чає взаємодію ок­ре­мих ча­с­ти­нок світу з ок­ре­ми­ми ча­с­тин­ка­ми ма­терії, ато­ми з фо­то­на­ми. Ми на­ма­гаємо­ся ро­би­ти ду­же прості, кон­цеп­ту­аль­но прості (що мож­на на паль­цях по­яс­ни­ти) ек­с­пе­ри­мен­ти з ок­ре­ми­ми кван­то­ви­ми ча­с­тин­ка­ми. Бук­валь­но: бе­ре­мо один атом, тільки один, і досліджуємо йо­го. Дослід мо­же бу­ти ду­же про­стий. Подібно до то­го, як ко­тять­ся більярдні кулі, ми ди­ви­мо­ся, як ко­ти­ти­меть­ся атом. На­го­ло­шую: він тільки один.
Ці досліди по­тре­бу­ють ду­же ва­го­мих знань ек­с­пе­ри­мен­таль­ної фізи­ки, ад­же тре­ба взя­ти од­ну кван­то­ву ча­с­тин­ку, ізо­лю­вав­ши її від усь­о­го іншо­го. На­вко­ло нас, в кож­но­му ква­д­рат­но­му сан­ти­метрі — 1023 та­ких ча­с­ти­нок, а нам тре­ба тільки один атом. Я по­ви­нен йо­го ба­чи­ти, вміти йо­го ру­ха­ти. Він один – я не хо­чу, щоб «хтось» ту­ди залітав. Це ви­со­ка тех­но­логія, це те, що ос­танні де­сять років на­зи­ва­ють кван­то­вою інже­нерією. Ми — ча­ст­ко­во кван­тові інже­не­ри, бо за­сто­со­вуємо відомі за­ко­ни кван­то­вої ме­ханіки, щоб бу­ду­ва­ти щось з еле­мен­тар­них ча­с­ти­нок. Так са­мо, як, на­при­клад, Ей­фель, зви­чай­ний інже­нер, ви­ко­ри­с­тав за­ко­ни ме­ханіки, щоб по­бу­ду­ва­ти свою ве­жу. Ми ро­би­мо те ж са­ме, але тут — кван­тові за­ко­ни, кван­тові ча­с­тин­ки.
— І скільки ча­су мо­же три­ва­ти один ек­с­пе­ри­мент?
— Ду­же дов­го. Час жит­тя та­ких ек­с­пе­ри­ментів – 5—6 років. Наш ек­с­пе­ри­мент сво­го ро­ду унікаль­ний. Ми ви­ко­ри­с­то­вуємо і кріоген­ну техніку — маємо ве­ликі кріос­та­ти з ве­ли­кою кіль­кістю рідко­го азо­ту і гелію. У нас ба­га­то ла­зерів для то­го, щоб вміти ці ато­ми «при­го­ту­ва­ти», ба­га­то ду­же склад­ної еле­к­тро­ніки, то­му що все, що за­раз роб­лять в ек­с­пе­ри­менті, – це не лю­ди­на обер­тає руч­ки. Це еле­к­троніка, яка кон­тро­лює різні імпуль­си й по­тенціали. У нас складні комп’ютерні про­гра­ми, які по­тре­бу­ють об­роб­ки ду­же ве­ли­ких ма­сивів да­них. Ми ба­чи­мо те, що ба­чи­мо на ек­рані ком­п’юте­ра, але за цим стоїть аналіз да­них – над­зви­чай­но склад­на річ. Для цьо­го потрібні людські ре­сур­си: кваліфіко­вані сту­ден­ти, аспіран­ти, постійні співробітни­ки. Це на­справді ве­ли­кий бю­д­жет. Су­му навіть страш­но оз­ву­чу­ва­ти… Од­нак ма­ло ма­ти гроші й ро­зум­них сту­дентів. Тре­ба ба­чи­ти кон­цепцію ек­с­пе­ри­мен­ту. Це — най­с­кладніше в на­уці. На­справді най­до­рож­че, що мо­же бу­ти, – ідеї. Гарні ідеї. Це те, що ку­пи­ти май­же не­мож­ли­во. На ща­с­тя, я пра­цюю з людь­ми, в яких є ідеї, і до­по­ма­гаю їх ре­алізу­ва­ти.
— Зви­чай­на лю­ди­на спи­тає: а навіщо це все ро­би­ти? Яка ме­та? Який вихід прак­тич­ний?
— Пи­тан­ня ду­же пра­виль­не і йо­го нам постійно за­да­ють. Ко­жен раз, ко­ли це пи­та­ють, важ­ко по­яс­ни­ти, навіщо ми це ро­би­мо. Мож­на да­ти ба­наль­ну відповідь: нам про­сто ціка­во. Мені ціка­во зро­би­ти те, що ще ніхто в житті не ро­бив.
— За дер­жав­ний кошт? Пе­ре­про­шую…
— На­справді там ко­ш­ти не тільки дер­жавні, але й різних ус­та­нов. Але це спро­ба зро­би­ти те, чо­го ще ніхто не ба­чив. По­ба­чи­ти той один фо­тон, який за­летів і потім ви­летів… Мож­ли­во, той фо­тон, про який пи­шуть 100 років, але ніхто йо­го не ба­чить… Ти навіть не ду­маєш про те, як потім цей ек­с­пе­ри­мент можна про­да­ти і хтось на ньо­му зро­бить якийсь су­пер­овий ай­фон… Ні, цьо­го вза­галі не­має.
Хо­ча ми знаємо: все те, що ро­бить­ся, з ча­сом зна­хо­дить своє за­сто­су­ван­ня. Щоб зро­зуміти май­бутнє – тре­ба за­зир­ну­ти в історію. Там все є. На­при­клад, пер­ший тран­зи­с­тор, за ство­рен­ня яко­го бу­ло вру­че­но Но­белівську пре­мію. Яке йо­го пер­ше ко­мерційне ви­ко­ри­с­тан­ня? Це — пор­та­тив­ний підси­лю­вач для на­вуш­ників, що до­по­ма­гав лю­дям слу­ха­ти, ад­же раніше но­си­ли ве­ликі валізи з лам­по­ви­ми підси­лю­ва­ча­ми, щоб підси­лю­ва­ти звук. 
За­раз у ва­шо­му дик­то­фоні мільйо­ни тран­зи­с­торів. Ніхто б навіть не уя­вив собі у 50-х ро­ках, що во­ни так бу­дуть за­сто­со­ву­ва­ти­ся. Не уяв­ля­ли, що бу­дуть ство­рені комп’юте­ри, які це ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ти­муть; інтер­нет, який пра­цю­ва­ти­ме на та­ких при­ла­дах; ла­зе­ри, що по­си­ла­ти­муть імпуль­си в інтер­неті… Вза­галі по­ба­чи­ти май­бутнє тран­зи­с­торів бу­ло не­мож­ли­во.
Або — ла­зе­ри. Перші ла­зе­ри бу­ли ство­рені фізи­ка­ми для фізиків, щоб «зму­си­ти» ато­ми ви­проміню­ва­ти од­на­ко­во, а потім «зму­си­ти» інші ато­ми це ви­проміню­ван­ня за­бра­ти. Ви­нахідни­ки ла­зе­ра навіть уя­ви­ти не мог­ли, що це ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ти­меть­ся для інтер­не­ту, бо ж інтер­не­ту тоді ще не бу­ло.
Те ж са­ме ро­би­мо ми. Мо­же­мо якісь бай­ки ви­ду­му­ва­ти, щоб нас ли­шень фінан­су­ва­ли. Але всі ми аб­со­лют­но впев­нені, що, по-пер­ше, це бу­де ду­же по­туж­не ви­ко­ри­с­тан­ня. По-дру­ге, ми йо­го за­раз ще не знаємо. Мож­на ка­за­ти про кван­тові тех­но­логії, кван­тові комп’юте­ри, але це ли­ше спро­ба до­лу­чи­ти лю­дей. Заціка­ви­ти їх. Але яке бу­де май­бутнє – ніхто не знає, в то­му числі й ці дослідни­ки.
— У вашій групі здебільшо­го мо­лоді лю­ди зі всьо­го світу?
— Так. Струк­ту­ра фран­цузь­кої на­уки відрізняється від німець­кої, аме­ри­кансь­кої. У групі є  декілька по­важ­них про­фе­сорів, які за­по­чат­ку­ва­ли її 20—40 років то­му, отож час від ча­су підхо­дять нові лю­ди, котрі от­ри­му­ють постійні по­зиції. Це — кістяк гру­пи. Чо­му це важ­ли­во? Це важ­ли­во для то­го, щоб пе­ре­да­ва­ти знан­ня че­рез по­коління.
Є аспіран­ти. Звісно, це мо­лоді лю­ди, які пра­цю­ють у нас про­тя­гом 3—4 років, на­вча­ють­ся у стар­ших ко­лег, які пе­ре­да­ють знан­ня мо­лод­шим ко­ле­гам. Більшість лю­дей — фран­цу­зи, але май­же по­ло­ви­на гру­пи – лю­ди зі всьо­го світу: з Бра­зилії, Ки­таю, Ав­ст­ралії, В’єтна­му, Чилі, Німеч­чи­ни…
— З Ук­раїни ви один?
— За­раз один. Але у нашій ла­бо­ра­торії є ук­раїнці, фран­цу­зи, росіяни, біло­ру­си…
— Чи відчут­но, що Євро­па в цьо­му плані більш кон­сер­ва­тив­на і ста­ро­мод­на, ніж Аме­ри­ка, яка «бе­ре» всіх підряд, у ко­го є ре­зуль­тат? Про це го­во­рять аме­ри­канські вчені, ко­лишні ук­раїнці.
— Сло­во «ста­ро­мод­на» тут не до­сить вда­ле. Усе за­ле­жить від то­го, що та­ке ста­ре. В яко­мусь сенсі Аме­ри­ка теж ста­ро­мод­на: во­на бе­ре лю­дей, ви­ко­ри­с­то­вує їх і – все. У цьо­му плані Євро­па не зовсім ста­ро­мод­на. Що сто­сується лю­дей, го­ло­вне – це ро­бо­та гру­пи, ре­зуль­та­ти, успіхи, до­сяг­нен­ня ме­ти. Тут мені бай­ду­же, з якої країни лю­ди­на. Як­що во­на підхо­дить у гру­пу, во­на мо­же щось до­да­ти у гру­пу, а гру­па мо­же в чо­мусь ви­г­ра­ти від її при­сут­ності, то ця лю­ди­на бу­де чле­ном на­шої гру­пи.
Зви­чай­но, далі тре­ба знай­ти сти­пендію, гран­ти (де­які гран­ти ви­да­ють­ся тільки євро­пей­цям, або тільки фран­цу­зам, або тільки чле­нам та­кої спільно­ти країн), але це вже го­ло­вний біль нас, керівників про­ектів.
— Є та­ке по­нят­тя, як пси­хо­логічна вжи­ваність. Це важ­ли­во у ва­шо­му ви­пад­ку?
— Ду­же важ­ли­во. То­му що жит­тя в будьяко­му ко­лек­тиві, а тим па­че в на­уко­во­му – склад­не.  Тре­ба вміти пра­цю­ва­ти з людь­ми. Це теж своєрідне ми­с­тецтво. Тре­ба ди­ви­ти­ся, щоб лю­ди­на підхо­ди­ла до гру­пи, а гру­па підхо­ди­ла до лю­ди­ни, щоб ми підхо­ди­ли один до од­но­го. Ми всі аб­со­лют­но різні. Є сту­ден­ти, які май­же не спілку­ють­ся, а з ран­ку до ве­чо­ра чи­та­ють статті. А є сту­ден­тифран­цу­зи, ек­с­пре­сивні, емоційні, які люб­лять за чаш­кою ка­ви го­во­ри­ти все і про всіх, та потім ідуть у ла­бо­ра­торію і пра­цю­ють… Тре­ба на­вчи­ти­ся вжи­ва­ти­ся. Ад­же на­ука не пра­цює з 9.00 до 18.00. На жаль…
— Чи на ща­с­тя…
— Чи на ща­с­тя… Мо­же, навіть на ща­с­тя, то­му що ми вільні. Сво­бо­да – це те, що я ціную в на­уці. Сво­бо­да не тільки твоїх ідей, а й сво­бо­да тво­го ча­су… От я за­хотів приїха­ти в Ук­раїну – знай­шов час і приїхав. Це моя відповідальність, моє рішен­ня. Те ж са­ме сто­сується і роз­кла­ду ро­бо­ти, і всьо­го іншо­го.
Але ча­с­то ек­с­пе­ри­мент – як ве­ли­ка ди­ти­на, яку інко­ли тех­нічно важ­ко за­ли­ши­ти вве­чері – ви­мк­ну­ти, а потім ввімкну­ти. Інше – азарт. Як­що в ме­не вже з’яви­ли­ся ре­зуль­та­ти, то я з ве­ли­ким за­до­во­лен­ням сидіти­му до ран­ку й от­ри­му­ва­ти­му їх, то­му що ми до цьо­го йшли – місяці, а то й ро­ки. Влас­не, це зви­чай­не на­уко­ве жит­тя, ду­маю, будьхто з на­уковців це підтвер­дить.
— Я не зовсім зро­зуміла: вам більш важ­ли­во за­до­во­лен­ня від про­це­су чи всета­ки ре­зуль­тат?
— На­справді це од­не й те ж са­ме. Як­що я роб­лю щось і знаю, що так чи інак­ше ба­жа­ний ре­зуль­тат на­бли­жається до ме­не, то я за­до­во­ле­ний. Як­що щось роб­лю і ба­чу, що ре­зуль­тат на віддалі, все ду­же по­га­но і я ту­ди не мо­жу дійти, то і відчай бе­ре, і пе­симістичні на­ст­рої з’яв­ля­ють­ся. Мо­же, тре­ба взя­ти па­у­зу, піти в кав’яр­ню, зустріти­ся з дру­зя­ми…
Але про­цес при­но­сить за­до­во­лен­ня, ко­ли він у на­прям­ку твоєї ме­ти, до якої ти на­бли­жаєшся. Це збу­д­жує, підштов­хує, мо­ти­вує…
— Бу­ду­чи керівни­ком про­ек­ту, ви му­си­те під свій ек­с­пе­ри­мент ви­бо­ро­ти грант? Ра­зом з тим от­ри­муєте пев­ний відсо­ток і дер­жав­но­го фінан­су­ван­ня?
— Є мінімаль­на підтрим­ка, що за­без­пе­чує за­робітною плат­нею постійних членів гру­пи. Є мінімаль­на підтрим­ка від тих інсти­тутів, в яких ми фізич­но зна­хо­ди­мо­ся (оп­ла­та ко­му­наль­них по­слуг, інтер­не­ту то­що). 
Що­до гро­шей на сам ек­с­пе­ри­мент — тут все знач­но склад­ні­ше. На­при­клад, ос­танні п’ять років наш ек­с­пе­ри­мент жив за­вдя­ки ба­га­томільйон­но­му євро­пейсь­ко­му гран­ту. Тільки — на об­лад­нан­ня, кон­фе­ренції, на об­лад­нан­ня, на об­лад­нан­ня і ще раз на об­лад­нан­ня... Це ду­же ве­ликі гроші… Але спо­чат­ку, як скрізь за­ве­де­но, ти по­ви­нен ви­­три­ма­ти бю­ро­кра­тичні умо­ви до по­дан­ня про­ек­ту, а далі вже на­у­ко­ве на­пов­нен­ня – з твоїх рук і го­ло­ви. Після цьо­го йде жор­ст­кий відбір, у про­цесі яко­го ви­би­ра­ють кра­щих із кра­щих…
Є менші про­ек­ти, більш на­ціо­нальні, у да­но­му ви­пад­ку фран­цузькі, які пе­ред­ба­ча­ють у де­сять разів мен­ше гро­шей, але які мож­на от­ри­ма­ти тро­хи лег­ше. Во­ни йдуть на сти­пендії сту­ден­там і не­ве­личкі при­ла­ди.
— Вам відо­мий стан, ко­ли фак­тич­но не мо­жеш повністю за­ну­ри­ти­ся в про­цес ек­с­пе­ри­мен­ту, бо те­бе су­про­во­д­жує дум­ка: а де шу­ка­ти гроші на на­ступ­ний про­ект?
— Так. За­раз в усіх кип­лять го­ло­ви – ми го­туємо но­вий ве­ли­кий про­ект. Ду­маємо, зби­раємо ідеї, ро­би­мо роз­ра­хун­ки, щоб до­ве­с­ти, що це мож­на от­ри­ма­ти, що це мо­же бу­ти ціка­во, що це ко­рис­но не тільки нам, а й на­шим ко­ле­гам з інших ек­с­пе­ри­ментів. І, зви­чай­но, це за­би­ває го­ло­ву. Шу­ка­ти якісь ідеї ціка­во, але ча­с­то в цих по­шу­ках є кінце­вий термін. Тре­ба на­пи­са­ти про­ект, після цьо­го на­пи­са­ти звіт. Щоб от­ри­ма­ти сту­ден­та, тре­ба за­яв­ку на йо­го сти­пендію на­пи­са­ти, рек­ла­му йо­го про­ек­ту зро­би­ти. І чим ви­ще ти пе­ре­бу­ваєш на такій ієрархії, тим більше ча­су йде на па­пе­ри, па­пе­ри, па­пе­ри…
— Чи ви­ни­кає та­ка про­бле­ма: потрібна до­ро­га ус­та­нов­ка і ти ро­зумієш, що не мо­жеш її прид­ба­ти?
— Гро­шей ніко­ли не бу­ває ба­га­то. І я не мо­жу ска­за­ти, що після Но­белівської премії в нас з’яви­ло­ся гро­шей більше, ніж це бу­ло раніше. Що­до при­ладів, то ми на­ма­гаємо­ся наші по­тре­би і мож­ли­вості співстав­ля­ти. Ми не бу­де­мо ду­ма­ти про ек­с­пе­ри­мен­ти, які по­тре­бу­ють ду­же склад­но­го об­лад­нан­ня. На­ма­гаємо­ся пра­цю­ва­ти з тим, що маємо. А нові при­ла­ди потрібні постійно, хо­ча б для то­го, щоб заміни­ти старі більш точ­ни­ми і по­туж­ни­ми. То­му що вся ідея ек­с­пе­ри­мен­ту – ба­чи­ти ок­ре­му ча­с­тин­ку, бу­ти чут­ли­вим на рівні однієї ча­с­тин­ки, стабільним на рівні ча­с­тин­ки. Це ду­же до­ро­ге об­лад­нан­ня.
— Мо­лодь в Ук­раїні не­о­хо­че йде в на­уку, а от­ри­мав­ши міні­маль­ний ста­тус в ній,  ча­с­то шу­кає ре­алізації в за­кор­дон­них ла­бо­ра­торіях. Що мо­лоді на­уковці по­винні ма­ти від на­уко­вих по­шуків?
— На жаль, пер­ша при­чи­на ду­же ба­наль­на – фінан­со­ва. Я спілку­вав­ся з провідни­ми ук­раїнськи­ми вче­ни­ми, які ба­га­то дру­ку­ють­ся, їх ша­ну­ють у світі. Так от – лю­ди в прин­ципі є. Але потрібні гроші. Пер­ше – на ек­с­пе­ри­мент. Од­не дзер­ка­ло, яке ми ви­ко­ри­с­то­вуємо для ут­ри­ман­ня ок­ре­мих фо­тонів, ко­ш­тує при­близ­но 2 тис. євро. Та­ких дзер­кал тре­ба 20 штук, бо хтось на ньо­го, ви­бач­те, чхнув – і во­но вже зіпсу­ва­ло­ся. Але це крап­лин­ка від всієї іншої еле­к­троніки, що нам потрібна. Ми все ро­би­мо в кріос­таті (ве­ли­чез­но­му при­ладі, який мо­же охо­ло­ди­ти що зав­год­но до ду­же низь­кої тем­пе­ра­ту­ри), ціна яко­го – 300-400 тис. євро. Зви­чай­но, в Ук­раїні це про­сто не­мож­ли­во ку­пи­ти.
Але гроші потрібні і лю­дям. У ме­не є сім’я, і в моїх друзів є сім’ї. Я не хо­чу при­хо­ди­ти до­до­му, пе­ре­вдя­га­ти­ся і йти роз­ван­та­жу­ва­ти ва­гон, щоб мої діти нор­маль­но в шко­лу хо­ди­ли. Все це ду­же ба­наль­но, але ду­же важ­ли­во. Мо­лодь не мож­на зму­си­ти пра­цю­ва­ти. Але як­що за свою ро­бо­ту на­уко­вець от­ри­му­ва­ти­ме гроші як за півстав­ки, чверть став­ки чи й ще мен­ше, і підроб­ля­ти тим, що бу­де десь фізич­но пра­цю­ва­ти, — то це не на­ука.
— Наскільки спраць­о­вує прин­цип інтер­національ­ної на­уки? Мож­ли­во, йо­го вар­то більше до­три­му­ва­ти­ся і вже не важ­ли­во, з якої ти країни…
— Ми жи­ве­мо у світі гло­балізації, яка в нас уже на всіх рівнях. Ми навіть ви­ко­ри­с­то­вуємо речі, не зна­ю­чи, в якій країні їх зро­би­ли. Те ж са­ме сто­сується на­уки на різних рівнях. Скажімо, сту­дент закінчив аспі­ран­ту­ру в Ук­раїні, потім – десьінде, по­пра­цю­вав ще десь пост­до­ком – це ча­с­ти­на гло­балізації. Мо­же бу­ти гло­балізація на рівні ве­ли­ких груп, які ділять­ся сту­ден­та­ми, на­вча­ють­ся і по­вер­та­ють­ся. Мо­же бу­ти на рівні про­ектів ЦЕР­Ну або Євро­пейсь­кої космічної аген­ції… Все це мож­на ро­би­ти, але все ж та­ки є мінімальні по­тре­би кож­ної краї­ни в унікальній на­уці.
Є на­ука фун­да­мен­таль­на, якою я зай­ма­юсь, і во­на точ­но над­національ­на. А є на­ука більш при­клад­на для кож­ної еко­номіки. На­при­клад, в Цен­т­ральній Аф­риці потрібні ме­то­ди вимірю­ван­ня на віддалі, скажімо, стиг­лості ба­на­на… І це теж ча­с­ти­на на­уки. В Ук­раїні — інші по­тре­би, і Ака­демія на­ук ви­шу­кує ці по­тре­би суспільства, еко­номіки. За­раз іде війна – до­дат­кові по­тре­би. І це вже ро­бить­ся не на інтер­національ­но­му рівні, а по­вин­но бу­ти більшменш на національ­но­му рівні.
Не тре­ба ви­га­ду­ва­ти ве­ло­си­пед, як­що йо­го мож­на ку­пи­ти в сусідній країні, а зай­ма­ти­ся кон­крет­ною за­да­чею, тим, що ще ніхто не зро­бив. Ми на шля­ху гло­балізації і тре­ба обміню­ва­ти­ся всім. Знан­ня — во­ни не на­ле­жать Ук­раїні, Франції, Аме­риці. Ми по­винні ро­зуміти, що ми діти пла­не­ти. На жаль, ма­ло хто це ро­зуміє і то­му ба­га­то про­блем ви­ни­кає.
— Ви при­хиль­ник то­го, що кра­ще не роз­по­ро­шу­ва­ти­ся, щоб охо­пи­ти більшість на­уко­вих на­прямів, а виз­на­чи­ти для се­бе пріори­те­ти. То­му, на­пев­не, ба­га­то роз­мов на­вко­ло на­шої Ака­демії на­ук, яка ніби­то не хо­че ре­фор­му­ва­ти­ся…
— Як­що ди­ви­ти­ся збо­ку на цю си­ту­ацію, то во­на мо­же зда­ти­ся тро­хи ку­мед­ною. Ад­же час іде, а струк­ту­ра за­ли­шається ста­рою. Але я зовні, я не знаю, з ким во­на пра­цює, мені тут важ­ко щось ре­ко­мен­ду­ва­ти.
Що сто­сується роз­по­ро­шен­ня, то хо­че­мо ми то­го чи ні, а кож­на країна зму­ше­на щось відсіюва­ти. Є гран­ти, є об­ме­же­на кількість гро­шей, є комісії, які так чи інак­ше роб­лять та­кий відсів. Він мо­же бу­ти на рівні МОН, яке виділяє гроші на певні на­пря­ми, або на­уко­вих фондів, які виділя­ють гран­ти. Відсів завжди є… На жаль, це все об­ме­жується ко­ш­та­ми. Бу­ло б більше гро­шей, то всі б от­ри­му­ва­ли гран­ти, будь-яка ідея йшла б у ла­бо­ра­торії і лю­ди пра­цю­ва­ли б.                                         
Але коштів ніко­ли не бу­ває до­стат­ньо. Ска­за­ти, що на­ука, освіта чи охо­ро­на здо­ров’я – пріори­тет, я не мо­жу. То­му що суспільству потрібно все. Але гарні суспільства у світі ті, в яких все гар­монійно поєдна­не. Ко­ли на­ука до­по­ма­гає ме­ди­цині, ме­ди­ци­на – якості жит­тя, во­ни ра­зом спри­я­ють еко­номіці й освіті. Найбільш гар­монійні країни – ті, які знай­ш­ли цей ба­ланс між різни­ми сфе­ра­ми жит­тя.
На­ука – це ду­же важ­ли­во, ад­же все, що ми маємо за ос­танні декілька століть, бу­ло зроб­ле­но на­укою. Як­що ми не хо­че­мо підтри­му­ва­ти на­уку, то по­винні по­го­ди­ти­ся по­вер­ну­ти­ся до пе­чер­но­го жит­тя. Та навіть у пе­че­рах ви­го­то­ви­ти мо­ло­ток – це вже бу­ла ча­с­ти­на на­уки. А за­ла­зи­ти на­зад на де­ре­во ніхто не хо­че. Суспільство по­вин­но знай­ти ком­проміс між тим, що во­но хо­че і що мо­же. І тут, здається, ре­цептів не­має, бо кож­на країна унікаль­на. Як один з при­кладів – німець­ка на­ука ду­же по­туж­на, бри­тансь­ка, фран­цузь­ка… Але як­що ми по­ди­ви­мо­ся на струк­ту­ри на­уки, то во­ни зовсім різні.
Як­що у Франції ана­лог Ака­демії на­ук – Центр національ­них досліджень, який кон­тро­лює, до­по­ма­гає, то в Німеч­чині цьо­го вза­галі не­має. Але німецькі вчені не гірші фран­цузь­ких. Бри­танія зовсім інша – там є на­укові то­ва­ри­ст­ва, а в Аме­риці вза­галі не­має ака­деміків — на­ука ро­бить­ся в універ­си­те­тах, а на­уко­во-дослідниць­ких інсти­тутів не так ба­га­то. Дер­жа­ва по­вин­на знай­ти ту мо­дель, яка підхо­дить їй найбільше. Тут сподіван­ня на ро­зум­них політиків, фінан­систів, еко­номістів і, звісно, на­уковців.
— Іго­ре, чо­го ви хо­че­те до­сяг­ну­ти в на­уці?
— Є нові ідеї, які хо­четь­ся ре­алізу­ва­ти і те­с­ту­ва­ти в ек­с­пе­ри­менті. Ма­буть, це го­ло­вне. Про­сто хо­четь­ся зай­ма­ти­ся ціка­ви­ми ре­ча­ми.
— А Но­бе­ля?
— О, ні-ні… По-пер­ше, тре­ба бу­ти ре­алістом, а по-дру­ге, я знаю сотні лю­дей, які за­слу­го­ву­ють на­ба­га­то більше, ніж ти­сячі інших лю­дей. А я вже десь мільйон­ний стою в черзі…
— Ви зовсім не амбіційна лю­ди­на?
— Ма­буть, ні. Я ду­же ре­алістич­но див­люсь на свої мож­ли­вості і ро­зумію, що мені в житті про­сто по­та­ла­ни­ло по­тра­пи­ти в гар­ну шко­лу, ма­ти гар­них вчи­телів і друзів, а потім так скла­ло­ся, що я по­тра­пив у гар­ну на­уко­ву гру­пу.
— Як ви відпо­чи­ваєте від на­уки, як­що це вза­галі мож­ли­во?
— Із сім’єю. Вдо­ма з дітьми, ку­дись виїжджаємо на вихідні або на каніку­ли. Або приїж­д­жає­мо в Ук­раїну, щоб… на кілька тиж­нів за­бу­ти про Євро­пу.
— Ви гро­ма­дя­нин Ук­раїни?
— Так. Я і моя дру­жи­на – ми гро­ма­дя­ни Ук­раїни.
— Це прин­ци­по­во?
— Ма­буть, за­раз ста­ло мен­шим ба­жан­ня зміню­ва­ти гро­ма­дян­ст­во. Зви­чай­но, у світі лег­ше жи­ти з євро­пейсь­ким па­с­пор­том. Хо­ча б то­му, що пе­ред кож­ною кон­фе­ренцією ти не ви­т­ра­чаєш кілька днів для от­ри­ман­ня но­вої візи в но­ву країну, яка закінчить­ся че­рез кілька років. А по­до­ро­жуємо ми до­стат­ньо. Що­ра­зу до­во­дить­ся мар­ну­ва­ти час на от­ри­ман­ня до­ку­ментів…
Що сто­сується жит­тя у Франції, то тут на­справді аб­со­лют­но бай­ду­же. У ме­не такі ж пра­ва, як у фран­цузів – це прин­цип де­мо­кратії і більш-менш він підтри­мується. 
— Ваші діти — теж ук­раїнці?
— Звісно. Хо­ча це тро­хи ба­наль­но зву­чить, але для Франції важ­ли­во, щоб лю­ди­на інте­г­ру­ва­ла­ся в суспільство, щоб зна­ла євро­пейські цінності. Ще раз по­в­то­рю: це ду­же ба­наль­на фра­за, але для фран­цузів во­на ду­же ба­га­то
оз­на­чає. Як­що ди­ти­на закінчи­ла фран­цузь­ку шко­лу, то во­на інте­г­ро­ва­на в суспільство ав­то­ма­тич­но, зна­чить во­на ав­то­ма­тич­но мо­же ста­ти гро­ма­дя­ни­ном Франції.
— Якою мо­вою спілкуєте­ся з дітьми?
— Я спілку­ю­ся з дітьми ук­раїнською, моя дру­жи­на – ро­сійською, у нас вдо­ма дві мо­ви рідні. Але є поділ: бать­ко – це ук­раїнська мо­ва, ма­ти – російська, дідусі й ба­бу­ся – те ж са­ме. Спілку­ю­чись по скай­пу, ми про­си­мо, щоб одні бать­ки го­во­ри­ли ук­раїнською, інші – російською. На­справді дітям бай­ду­же, якою мо­вою чи­та­ти каз­ки…
— У 2004 році був по­ма­ран­че­вий май­дан, на хвилі яко­го лу­нав за­клик по­вер­ну­ти­ся в Ук­раїну успішним лю­дям, в т.ч. на­уков­цям. Ви б хотіли за­раз по­вер­ну­ти­ся? І чи вар­то ко­гось по­вер­та­ти?
— Я ска­зав би так: вар­то, щоб усі по­вер­ну­ли­ся і пра­цю­ва­ли на Ук­раїну. Але, з іншо­го бо­ку, я — не про­сто я. Я вче­ний, який пра­цює і має ком­пе­тенцію в кон­кретній га­лузі, яка в Ук­раїні не мо­же бу­ти ре­алізо­ва­на. Я не тільки на­уко­вець, а й бать­ко. То­му я див­лю­ся, що мо­жу да­ти дітям. Те, що мо­же да­ти Ук­раїна, ми на­ма­гаємо­ся да­ти самі там: в нас діти роз­мов­ля­ють ук­раїнською, співа­ють, чи­та­ють книж­ки, див­лять­ся фільми, мульт­фільми. Мої діти відвіду­ють ук­раїнську шко­лу в Па­рижі, ми постійно їзди­мо в Ук­раїну, по­до­ро­жуємо там, даємо дітям все, що мо­же­мо. Але у Франції ми їм мо­же­мо да­ти ще більше. Це куль­ту­ра, ми­с­тецтво, му­зеї, по­до­рожі Євро­пою, ду­же ба­га­то ціка­вих лю­дей, більший соціаль­ний за­хист і про­сто… кра­щий за­хист.
— Швид­ше йти­меть­ся про співпра­цю з ук­раїнськи­ми на­уков­ця­ми?
— Це завжди «за». Це моя відповідальність як гро­ма­дя­ни­на Ук­раїни. Я вва­жаю, що ми по­винні всі чи­мось діли­ти­ся. Скажімо, в Па­рижі ба­га­то ук­раїнців, там до­б­ре роз­ви­не­ний во­лон­терсь­кий рух. Во­лон­те­ри зби­ра­ють до­по­мо­гу для бійців АТО. Крім того, во­ни спон­тан­но для дітей ор­ганізо­ву­ють шко­лу пи­сан­ки. Зда­ва­ло­ся б, неділя, відпо­чи­вай. Але є та­ка по­тре­ба. До речі, раніше цьо­го бу­ло на­ба­га­то мен­ше.
Або є по­тре­ба ук­раїнцям без­ко­ш­тов­но да­ти урок фран­цузь­кої мо­ви. Я знаю тро­хи про фізи­ку, то чо­му б не поділи­ти­ся з ти­ми, ко­му це ціка­во? Мені здається, що за цим — і май­бутнє Ук­раїни. То­му що відпові­дальність кож­но­го пе­ред усіма – це в дусі во­лон­тер­ст­ва в ду­же ши­ро­ко­му сенсі. Як­що ти мо­жеш щось зро­би­ти, ти по­ви­нен це ро­би­ти. І це не тільки гроші…
— Що б ви по­ба­жа­ли мо­лоді в на­уці, самій на­уці і Ук­раїні за­га­лом?
— Ук­раїні – ми­ру. Мо­лоді – щоб суспільство доз­во­ля­ло зна­хо­ди­ти в на­уці те, що їм по­до­бається. Ад­же ко­ли відвідуєш універ­си­тетські ла­бо­ра­торії в Ук­раїні – хо­четь­ся пла­ка­ти. Хотіло­ся б кра­що­го фінан­су­ван­ня. Зно­ву по­вер­та­ю­ся до то­го, ко­ли лю­ди­на пра­цює на півстав­ки, то якою б ро­зум­ною во­на не бу­ла, му­сить шу­ка­ти інші півстав­ки, щоб го­ду­ва­ти сім’ю, дітей, зби­ра­ти гроші собі на пенсію… На­ука – це не ро­бо­та з дев’ятої  ран­ку і до обіду, а потім — пішов двір підміта­ти. На­ука – значно більше. Лю­ди­на по­вин­на ма­ти мож­ли­вість за­бу­ти про гроші і зай­ма­ти­ся ціка­вою спра­вою. Як­що бу­де зацікав­ле­на, то і мо­ти­вація бу­де, й ідеї, і натх­нен­ня, і ре­зуль­та­ти.

   
Президія НАН України © Макетний зразок
  This Website is best available with Microsoft Internet Explorer 6.0+