Skip Navigation Links наука
освіта
техніка
прогрес
Газета заснована у квітні 1997 р.
Пропустити посилання переходів
Випуски газети
Окремі статті
Фотогалерея
Редакція
Пропустити посилання переходів
Окремі статті 2019 року
Окремі статті 2018 року
Окремі статі 2017 року
Окремі статті 2016 року
Окремі статті 2015 року
Окремі статті 2014 року
Окремі статті 2013 року
Окремі статті 2012 рокуExpand Окремі статті 2012 року
Окремі статті 2011 року
Окремі статті 2010 року
Окремі статті 2009 року
Ук­раїнська мо­ва в су­час­но­му про­сторі: вик­ли­ки й ре­алії 
 
 

Анатолій ЗАГНІТКО

Го­ворити й писати про українську мову в Ук­раїні – над­зви­чай­но відповідальна справа, адже в сучас­них реаліях вона уже має дер­жав­ний ста­тус, закріпле­ний Консти­туцією Ук­раїни та відповідни­ми законами. Із різних високих три­бун їй гаран­товано всебічний роз­виток. Проте навіть побіжний погляд на реалізацію таких наста­нов засвід­чує зовсім інше: приміром, у вишівській практиці на неспеціаль­них факультетах вив­чен­ня української мови відне­сено до ком­петенції самого навчаль­ного закла­ду.

У політич­них колах і сьо­годні є чимало осіб, які б хотіли реанімувати За­кон Ук­раїни «Про засади дер­жав­ної мов­ної політики» (від 03.07.2012 № 5029-VI), більше зна­ний за прізви­щами його ініціа­торів – Ва­дима Ко­леснічен­ка і Сергія Ківалова, до яких мож­на додати й інших «діячів» з-за меж Ук­раїни. Один із них – відомий українофоб Дмит­ро За­тулін — так писав про необхідність поширен­ня російської мови: «Для того, щоб бути спокійним за російську мову, потрібно тільки усу­нути недоб­росовісну кон­куренцію, яка про­дов­жує поки що процвітати в Ук­раїні». Не­дарем­но після пар­ламентського голосуван­ня цьо­го сум­нозвісно­го законопро­екту подальші кро­ки були цілком про­гно­зовані й перед­бачувані – все зро­бити для його пов­ної імплемен­тації. За такі дії ініціато­ри закону – і Сергій Ківалов, і Ва­дим Ко­леснічен­ко — були удо­с­тоєні медалі Пушкіна. По голівці погла­дили й інших посадовців, які його «пильнували» на всіх рівнях.

Спогад про ганебні дії таких псевдопатріотів у дні свят­куван­ня української писем­ності і мови цілком виправданий. Свого часу автора цих рядків було запро­шено як екс­пер­та зга­даного законопро­екту. Мій негатив­ний вис­новок було оприлюд­нено на сторінках газети «Слово Просвіти».

Але ж знайш­лися «лінгвісти», які підтримали цей законопро­ект та подали «авторитет­ний» вис­новок на його підтрим­ку. Не раз і не два я чув з їхніх вуст про­мов­лене пошеп­ки: «По-іншо­му не можу. Мені тре­ба пра­цювати».

Сьогоднішнє функціюван­ня закону (чи то через сором’яз­ливе замов­чуван­ня, чи через від­сут­ність сили волі його відмінити) зовсім не сприяють кон­солідації дер­жав­ницьких сил. А пояс­нен­ня, що це питан­ня не на часі, вик­ликає не про­сто подив, а роз­чаруван­ня. Ко­ли ж як не в такі часи тво­рити справжнє май­бут­тя дер­жави, яке без мови, її повно­цінно­го та повно­кровного функціюван­ня немож­ливе.

У цивілізаційно-світовому про­сторі оче­вид­ним постає посилен­ня дер­жав­о­творчих тен­денцій через мов­ну, територіаль­ну, культур­ну та інші цінності, з-поміж яких мові належить чільне місце. То­му одним із основ­них завдань української дер­жави нині є під­тверд­жен­ня мов­них цінно­с­тей, зафік­сованих в Ос­нов­ному За­коні Ук­раїни, напра­цюван­ня дорож­ної кар­ти мов­но-патріотичних, мов­но-соціаль­них і мов­но-культур­них пріори­тетів.

Од­ним із виявів силового поля мови є її наван­тажен­ня в усь­о­му гео­політич­ному про­сторі дер­жави: від адміністратив­но-керівних начал до військо­во-засад­ничих. Освітній сфері належить тут одне з провідних місць. Ад­же втрати сьо­годні ста­нуть відчутними на десятиліття й більше. Можна зга­дати сум­нозвісне доб­ровільне вив­чен­ня національ­ної (україн­ської) мови в часи радянсь­кої імперії. До­ходило до того, що в одній із кра­маторсь­ких шкіл на До­неч­чині в середині 80-х років усі учні були звільнені від вив­чен­ня української мови. Або зга­дай­мо, як вив­чалася українська мова у вищій школі. На неспеціаль­них факультетах викорис­тан­ня її з кож­ним роком зменшувалося, наче шаг­ренева шкіра.

Ук­раїнська в сучас­ному гео­політич­ному про­сторі має декілька вимірів, з-поміж яких зна­ковими є її внутрішньодер­жав­не функційне наван­тажен­ня та зовнішньополітич­на запитуваність.

Проголошен­ня української дер­жави як суверен­ної та незалеж­ної поста­ло тією зна­ковою величиною, яку усвідомити мож­на було лише з погляду тисячоліт­ньої історії народу, кот­рий пос­тійно виборював пра­во на власний політич­ний, ідео­логічний та дер­жав­ницький устрій. Ро­ман­тич­но-емоційний вимір у цей період був виз­начальним. Більшість населен­ня До­неч­чини (на той час автор пра­цював у До­нецькому національ­ному універ­ситеті, який нині перенесено до м. Він­ниці, а з жовтня 2016 року він набув імені Ва­силя Стуса), як і май­же усіх регіонів дер­жави, сприй­няла незалежність Ук­раїни ціл­ком усвідомле­но. Природ­но постав запит суспільства на володіння українською мовою як дер­жав­ною: створювалися кур­си (різної три­валості) з вив­чен­ня мови у вишах, пра­цювали над методикою викла­дан­ня української мови у гру­пах різних вікових категорій та соціаль­ного ста­тусу, врешті-решт почали відкриватися шко­ли з українською мовою навчання або ж окремі кла­си у шко­лах з російською мовою навчання та багато іншо­го. Помітним був спротив місце­вої вла­ди про­ти всього того, що підтвер­д­жувало українську дер­жавність. Ве­личину роман­тич­но-емоційної радості цьо­го періоду мож­на сха­рак­теризувати, як прагнен­ня тодішніх ентузіастів побудувати національ­ну дер­жаву на ста­рих підмурівках і в наяв­них стінах, що не відповідало зацікав­лен­ням правлячих кіл усіх рівнів.

Ще один відносно обнадійли­во-роман­тизований, але вже не такий емоційний період – По­маран­чева революція 2004 року. Від самого почат­ку її ідеї були відки­нуті агресив­но налаш­тованою місце­вою донецькою вла­дою, яка від кінця 90-х років ХХ століття почала актив­но фор­мувати сте­рео­тип «своєрідності Донбасу» в національ­ному, мов­ному, культур­ному, етнічно­му та й врешті – еко­номічно­му вимірах. Усі, хто відкрито заяв­ляв про підтрим­ку ідей По­маран­чевої революції, зго­дом різни­ми адміністратив­ними маніпуляціями витіснялися на маргінеси. Скільки сил необхідно було докла­с­ти для того, щоб сту­ден­ти різних вишів До­неч­чини, які були актив­ними учасниками подій на Майдані, мог­ли закінчи­ти навчання.

На цей період при­пала епо­хальна подія для До­неч­чини – про­веден­ня на базі До­нецького національ­ного універ­ситету VI Міжна­род­ного кон­гре­су україністів (28.06.2005 — 01.07.2005), у роботі якого взяли участь понад 650 дослідників із 35 країн світу. Навіть сьо­годні в газетах так зва­ної ДНР, пишучи про цю подію, наголошують, що про­веден­ня кон­гре­су ста­ло мож­ливим завдяки тому, що був над­зви­чай­но високий потенціал кафед­ри української мови та при­кладної лінгвісти­ки До­нецького націо­нального універ­ситету, не забуваючи зма­лювати цю подію як націонал-фашистську. І в теперішньому вимірі велич здійсненого тоді три­вожить нинішніх ідео­логів «рус­ско­го мира». Знамен­ним було і відкрит­тя меморіаль­ної дошки Ва­силя Стуса з його барельєфом та викар­буваними ряд­ками поезії «Як доб­ре те, що смерті не боюсь я…» на філологічно­му кор­пусі До­нецького національ­ного універ­ситету.

Відбу­валося посту­пове фор­муван­ня нової (чи новітньої) свідомості, в якій українська дер­жавність набула пріори­тет­ності, корис­туван­ня українською мовою ста­ло функційно важ­ливим, із кож­ним роком сво­го посту­пу Со­бор­на Ук­раїна набувала чітко окрес­лених рис. Усе це навіть у страш­ному сні не міг побачити функціонер від минулої тоталітар­ної політики, який у своїх оцінках здебільшого орієнту­вав­ся на російські мовні горизон­ти. Водночас така реальність чітко усвідомлювалася Росією як актуаль­на загро­за неповер­нен­ню в минуле, перешко­да у відро­д­женні минулої імперії.

Ук­раїнській мові в новітній реаль­ності належала провідна роль, оскільки вона єдна­ла усі дер­жавні про­сто­ри в одне ціле. То­му й події 2013–2014 років необхідно роз­глядати з ура­хуван­ням мов­ного ком­понен­та. Формуван­ня ідео­логії дво­мов­ності Партією регіо­нів на східно­українських теренах ґрун­тувалося на засадах про­тис­тав­лен­ня однієї культури іншій. Станов­лен­ня ідео­логії дво­мов­ності – зго­дом транс­фор­мованої в кон­цепцію регіональ­них мов – мало опертям руй­нуван­ня виз­начального чин­ника дер­жавотво­рен­ня – мови, підміну понят­тя захис­ту мов національ­них мен­шин надан­ням пра­ва домінуван­ня одній із них. Як не парадок­сально – мові колиш­ньої імперії, її пра­вонас­туп­ниці – Росії.

Ос­танній період – най­важ­чий. Звичай­но, його витоки закорінені в далекій і непростій історії як Ук­раїни загалом, так і окремих її земель. Не тор­катимуся над­зви­чай­но важ­ких сторінок переміщен­ня вишів із тим­часово оку­пованих територій та намаган­ня в новому про­сторі не втратити своїх науко­вих, освітніх, культур­них позицій, хоча вся інфрас­т­рук­тура залишилася в місцях пер­вин­ного функціону­ван­ня універ­ситетів. Найваж­че говорити про фізич­ну втрату багатьох подвижників ідей Ук­раїнської Держави, зни­щен­ня на оку­пованих територіях усь­о­го національ­но-українсько­го, мов­но-дер­жав­ного та дер­жав­но-пат­ріотичного, фор­муван­ня «цінно­с­тей», що про­тис­тав­лені всьому територіаль­но-цілісно­му про­сто­ру Ук­раїни.

На­пев­но, що герої та учасники Ре­волюції гідності боролися за ціліснуУк­раїну, тому дер­жавці від самого почат­ку мали б напра­цювати Стра­тегію збе­режен­ня всього собор­ного про­сто­ру дер­жави і збе­режен­ня та при­мно­жен­ня національ­но-патріотичного, обо­рон­но-виз­вольного духу.

Вірю в перемож­ну силу українсько­го духу, осердя якого ста­новить Мо­ва, яка в тисячолітній боротьбі вик­рис­талізувала над­зви­чай­ної сили потенціал, зуміла сформувати лек­сичні, гра­матичні, стилістичні, комунікативні та інші ресур­си, рівно­кон­курентні за величиною та вимірами світовим мовам.

Вірю у винят­кову місію Ук­раїнської дер­жави, її народу, неповторної мови й культури. В усі часи наван­тажен­ня української духов­ності – мови, культури, тра­дицій та багато іншо­го – поста­вало виз­начальним не лише для збе­режен­ня української нації, а й роз­про­с­торен­ня цивілізаційно­го посту­пу народів. Ук­раїнська мова – винят­ковий код нації, її духу, самостійності, про­читан­ня історії від най­давніших часів і до сьо­годні. Перші кро­ки до функціюван­ня дер­жав­ної мови в усіх вимірах лег­ко про­сте­жувані – це й українсько­мов­не радіо, від­криття якого зре­алізовано Русланою Ли­жич­ко (Radio1.ua), це й поширен­ня української кни­ги. Усе це – запорука роз­будови українства. Від самоусвідомлення і до сьо­годні-зав­т­ра прагнутиму долучитися до великої справи ширен­ня українсько­го сло­ва, утвер­д­жен­ня його у повній силі в усіх сфе­рах дер­жав­ного жит­тя. Найголовніше – віра в нас самих, у наш націо­нально-мов­ний дух, ціліс­ність та соборність україн­ських земель. Ос­танні роки свід­чать: у боротьбі, у воєнних лихоліттях Слово гар­тується, набуває над­зви­чай­ної сили, довер­шеності, спромож­ності випро­мінювати тисячолітній дух у сьо­год­нішній простір.

   
Президія НАН України © Макетний зразок
  This Website is best available with Microsoft Internet Explorer 6.0+