Skip Navigation Links наука
освіта
техніка
прогрес
Газета заснована у квітні 1997 р.
Пропустити посилання переходів
Випуски газети
Окремі статті
Фотогалерея
Редакція
Пропустити посилання переходів
Окремі статті 2019 року
Окремі статті 2018 року
Окремі статі 2017 року
Окремі статті 2016 року
Окремі статті 2015 року
Окремі статті 2014 року
Окремі статті 2013 року
Окремі статті 2012 рокуExpand Окремі статті 2012 року
Окремі статті 2011 року
Окремі статті 2010 року
Окремі статті 2009 року
Львівській політехніці — 200 років! 
 
 

Уп­родовж три­валого часу гру­па активістів Асоціації випускників Львівської політехніки, знані істо­рики за підтрим­ки рек­тора універ­ситету про­фесора Юрія Бо­бало вив­чали історію зарод­жен­ня та роз­вит­ку цьо­го сла­вет­ного навчаль­ного закла­ду. Згідно з прийнятим у Європі принципом істо­риз­му, євро­пейсь­кими стандар­тами літочис­лен­ня вищих навчаль­них закладів ініціативна гру­па дійшла вис­нов­ку, що справжньою датою народ­жен­ня універ­ситету слід вва­жати не 1844, а 1816 рік!

Зо­к­рема, польський дослід­ник Здіслав По­плавський у статті «По­ход­жен­ня Львівської політех­ніки» вка­зує на те, що у Німеч­чині, Австрії та Швей­царії вищі технічні навчальні закла­ди були започат­ковані саме від подібних до тодішньої львівсь­кої реаль­них шкіл. Біографія Львівської політехніки роз­почалася зі створен­ня у Львові Цісарсь­ко-королівської реаль­ної шко­ли 1816 року, коли австрійський імпе­ратор Франц І підпи­сав свій дек­рет. У Ко­ролівсько­му дек­реті від 7 берез­ня 1816 року зазна­чено, що Ре­аль­ну шко­лу засно­вано для задоволен­ня навчаль­них потреб місце­вого населен­ня, насам­перед для підго­тов­ки кадрів з гірництва, дорож­ньо­го і цивільного будівництва, місто­будуван­ня тощо.

Що ж до істо­рич­них витоків запро­вад­жен­ня повноцінної тех­нічної освіти, то йдеть­ся про злам ХVIII і ХІХ століть, коли в роз­винутих країнах Євро­пи від­бувалася про­мис­лово-тех­нічна революція, кот­ра вже не мог­ла вдо­вольнитися кла­сич­ними універ­ситетами. Во­на потре­бувала фахівців нового типу, насам­перед інже­нерів і кон­струк­торів, а також науковців – при­кладників, здатних «уре­чевити» най­новіші досяг­нен­ня тодіш­ніх тео­ретиків і поста­вити їх на службу потре­бам май­бут­ньої ін­дустріаль­ної ери. Не оми­нула ця революція і Львів – тодішній центр галицького краю, так зва­ного Ко­ролівства Га­личини й Ло­домерії, що перебувало у складі Австрійської (з 1867 р. — Ав­стро-Угорсь­кої) монархії. У 1835 р. вже зга­дана Ре­аль­на шко­ла отримує назву Ре­аль­ної тор­говельної ака­демії, а потім, коли виник­ла потре­ба розділити навчання на комерційне й технічне, з неї вилучили цю окрему складову, реорганізував­ши її 4 лис­топада 1844 р. у Цісарсь­ко-королівську тех­нічну ака­демію. За­вдяки тех­нічній освіті та науці в місті почала роз­виватися про­мис­ловість, де, зок­рема, й україн­ська молодь отримала мож­ливість здо­бути вищу освіту, а отже — посісти відпо­відне ста­новище в сус­пільс­тві. Першим дирек­тором Академії при­зна­чили док­тора філософії про­фесора Флоріана Шинд­лера. А його заступником став уро­д­женець Га­личини про­фесор математики Алєк­сан­дер Райзінгер.

У перші роки діяльності Академії в її складі функціону­вали дворічний (а від 1847–1848 н. р. — трирічний) технічний відділ, однорічний тор­говий відділ, а також реаль­на шко­ла з дво­річним терміном навчання. Тут пра­цювали кафед­ри фізики й при­родознавства, вищої математики й механіки, технічної хімії; викла­дали про­фесори математики, фізики, практич­ної гео­метрії, век­сельного й тор­говельного пра­ва, загальної гео­графії, бух­гал­терії, німецької мови, арифметики й еле­мен­тар­ної математики, вчи­телі польської, французької, англій­ської та італійської мов, рисун­ка й каліграфії.

З почат­ку дру­гої половини ХІХ тут зосередились на най­важ­ливіших галузях інже­нер­ного фаху. Академія посту­пово здо­буває виз­нан­ня як осе­редок якісної технічної освіти і науки. Приміром, у 1851 р. кафед­ру математики очо­лив українець Ла­в­рентій Жмур­ко (1824–1889), який став одним із най­пер­ших творців так зва­ної львівської математич­ної шко­ли. А про­фесор фізики Фе­лікс Стже­лецький вперше ана­літич­но обґрун­тував фігури Лісажа, відкриті цим французьким фізиком дослід­ним шляхом.

У 1861 р. до міста про­кла­ли залізни­цю, отож поста­ло зав­дан­ня щодо виходу м. Льво­ва на євро­пейсь­кий ринок. Це зумовило при­ско­рен­ня роз­вит­ку крайо­вої еко­номіки, що вимагало ква­ліфікованих інже­нер­них кадрів. Відтак про­фесори Технічної ака­демії підго­тували про­ект її реорганізації, поклавши в його основу досвід австрійських та інших технічних освітніх закладів, а у 1871 р. ака­демія ще більше підви­щила свій ста­тус — отримала пра­ва вищого навчаль­ного закла­ду. Статутом виз­началося, що ака­демією керує колегія про­фесорів на чолі з рек­тором. Ректора тер­міном на один навчаль­ний рік оби­рала колегія про­фесорів зі сво­го складу, а затверд­жувало мініс­тер­ство освіти. Першим рек­тором Технічної ака­демії у 1872– 1873 н. р. обрано уже про­фесора фізики Ф. Стже­лецького. Са­ме тоді було про­голошено про зрів­нян­ня в пра­вах про­фесури ака­демічних вищих навчаль­них закладів Ав­стро-Угор­щини й Технічної ака­демії м. Льво­ва. В ака­демії створили три факультети: інже­нерії, архітек­тури, технічної хімії, а в 1877 р. — машинобудівний.

Згодом рек­тором закла­ду стає Юліан-Ок­тавіан За­харієвич —про­фесор архітек­тури Технічної ака­демії, автор про­ектів теперішніх істо­рич­них кор­пусів «Львів­ської політехніки». А зва­жаючи на підви­щен­ня ста­тусу й зна­чен­ня львівської Технічної ака­демії як вищої шко­ли, колегія про­фесорів про­понує змінити її назву. Та­ким чином, 8 жовтня 1877 р. ака­демія стає «Technische Hochschule», що в перекладі зву­чить як «Політехнічна вища шко­ла». До речі, у ці ж дні в Політехніці відбу­лася пер­ша на теренах Ав­стро-Угорсь­кої монархії публічна лекція із демон­страцією нового винаходу — телефону. За­ла головно­го кор­пусу була з’єдна­на дво­ма мідни­ми дро­тами з амфітеа­т­ральною аудиторією хіміч­ного кор­пусу.

Не менш важ­ливою подією в житті Політехнічної шко­ли став візит до неї 13 верес­ня 1880 р. цісаря Ав­стро-Угор­щини Фран­ца Йо­сифа І. Спеціаль­но для львів­ської Політехніки цісар замовив у відомого польського худож­ника Яна Ма­тей­ка оди­над­цять кар­тин, які б відоб­ражали тех­нічний про­грес люд­ства.

У 1894 році прийнято ста­тут Політехнічної шко­ли, а в 1901 році вона одержала пра­во на при­суд­жен­ня науко­вих сту­пенів док­торів технічних наук і почес­них док­торів. У 1912 році, напри­клад, звання почес­ного док­тора удо­с­тоїлись Марія Скло­довсь­ка-Кюрі, Ян Франк, Юліан Медведсь­кий, Ав­густ Вітковський. А до 1918 року ступінь док­тора наук здо­були 64 інже­нери.

Після закінчення Першої світової війни відбу­лися значні зміни на політичній карті Євро­пи. Розпад Ав­стро-Угорсь­кої та Російської імперій зумовив виник­нен­ня незалеж­них країн, зок­рема Польщі, до складу якої тоді увійшла більша час­тина Західної Ук­раїни. Львів став воєводсь­ким містом, тут відно­вили роботу вищі навчальні закла­ди. Розпочав­ся польський період історії Політехнічної шко­ли.

У лис­топаді 1919 р. до неї при­єдна­ли Рільничу ака­демію в Дублянах і Ви­щу шко­лу ліс­ництва у Львові. З приєдна­них закладів утворили рільничо-лісовий факультет. У 1921 р. з метою підго­тов­ки вчи­телів математики, фізики й хімії та рисун­ка для середніх загальноосвітніх і спеціаль­них шкіл відкрили загальний факультет. Політех­нічна шко­ла отримує новий ста­тус вищого технічно­го навчаль­ного закла­ду. Її ста­тут, схвалений загальними збо­рами про­фесорів, був прийнятий 20 червня 1920 р. У ньо­му було перед­бачено гос­подарсь­ке та адміністратив­не самоврядуван­ня. А керів­ними органами самоврядуван­ня ста­ли: загальні збо­ри про­фесорів; сенат (організований зі старших про­фесорів); ради факультетів. І що цікаво: рек­тора тоді оби­рали на один навчаль­ний рік, виконав­чим органом при рек­торові став сенат, до складу якого вхо­дили сек­ретаріат, кве­с­тура (фінан­совий від­діл), інтендатура (управління будин­ками).

13 січня 1921 р. Політехнічну шко­лу перей­менували на Львів­ську політехніку. У ній діяли шість факультетів. Фа­культет сухопут­ної та вод­ної інже­нерії мав три відділи (сухопут­ний, вод­ний, гео­дезич­ний) та 19 кафедр, окрім того — облад­нані астро­номічну та метео­рологічну обсер­ваторії із сейсмографічною станцією, музей гео­логії та мінералогії. Архітек­тур­ний факультет складав­ся з двох відділів (художній і кон­струкційний) та 8 кафедр із лабораторіями — фотографічною та моделюван­ня. Хімічний факультет налічував 10 кафедр, у його складі також була лабораторія з про­блем тех­нології калійної солі, фізич­на лабораторія, керамічна екс­перимен­тальна станція. Ме­ханічний факультет мав 3 відділи — машинобудівний, еле­к­т­ротехніч­ний, наф­товий — та 19 кафедр, тут пра­цювали радіотехнічна й аеродинамічна лабораторії, музей машинобудуван­ня. Рільничо-лісовий факультет налічував 18 кафедр. За­гальний факультет (діяв упродовж 1921–1933 рр.) складав­ся з математич­ної, фізико-хіміч­ної та гру­пи креслен­ня. Са­ме в 1930-ті роки у Львівській політехніці сформувалась одна з найбільших у Європі науко­во-технічних бібліо­тек, що мала ста­тус федеральної (в 1938 р. її фонд ста­новив понад 88 тисяч при­мірників).

Львівська політехніка за Поль­щі відігра­ла значну роль у ста­нов­ленні та роз­вит­ку авіа­ційної науки й техніки. Ад­же науко­ва рада механічно­го відділу прийняла рішен­ня про створен­ня в 1928 р. авіа­ційно­го факультету. Планувалося збу­дувати при доцен­турі аеродинаміки лабораторію. В цьо­му були зацікав­лені урядові струк­тури польської дер­жави. За сприян­ня польського Міністерства про­типовітряної обо­рони в 1927–1930 рр. було зве­дено та облад­нано будинок між головним та хімічним кор­пусами, де роз­ташовувалася аеродинамічна тру­ба та аеродинамічна вага — технічне диво на той час. Унікальною спо­рудою в аеродинамічній лабораторії був і гідро­канал для фотогра­фуван­ня вих­рових потоків при вдо­с­коналенні аеродинамічних форм літальних апа­ратів. А у 1930–1931 рр. тут відбу­лися перші практичні занят­тя сту­дентів. Отож, після відро­д­жен­ня польської дер­жави Львів став дже­релом кваліфікованих кадрів для всієї Польщі. А політиками націо­нального мас­шта­бу було чимало львів’ян, серед них — про­фесор Львівської політех­ніки Казімєж Бартель, який у 1926–1930 рр. тричі був пре­м’єр-міністром Поль­щі, а Ігна­ци Мосціцький упродовж 1926–1939 рр. — пре­зиден­том цієї дер­жави. У жовтні 1939 року Львів­ська політехніка після вступу до міста Червоної Армії перей­меновується на Львівсь­кий політехнічний інститут.

Друга світова війна перерва­ла навчаль­но-науко­ву роботу інституту. В ніч із 3 на 4 лип­ня 1941 року на Ву­лецьких гор­бах гіт­лерівці розстріляли десят­ки най­відоміших львівських уче­них, зок­рема про­фесорів Політех­ніки К. Вайгеля, Р. Вітке­вича, В. Круковсь­кого, А. Ломницького,
С. Пілята, В. Стожека та інших. 26 лип­ня у підва­лах гес­тапо загинув про­фесор Ка­зимир Бартель.

Принагідно слід зазна­чити, що Львівська політехніка завжди була одним з най­демокра­тичніших вищих закладів освіти, і саме в ній поневолене різ­ними оку­паційни­ми режимами українське населен­ня мало шанс здо­бути вищу освіту. З її стін вий­ш­ли видатні політичні діячі, провідни­ки й учасники національ­но-виз­вольних зма­гань – Степан Бандера, Ро­ман Шу­хевич, Олек­са Га­син, Ка­терина За­рицька, Пе­т­ро Фран­ко.

Діяльність Львівської політехніки відно­вилась тільки у 1944 році. В ній навча­лись тоді близь­ко 440 сту­дентів. Прак­тич­но наново почав відро­д­жуватися науко­вий потенціал інституту. У ньо­му виявили бажан­ня пра­цювати видатні вчені низ­ки навчаль­них закладів Ук­раїни та Росії: ака­деміки Г. Савін, В.Сель­ський, О.Харкевич, про­фесори К. Ка­рандєєв, Г. По­годін-Алєк­сєєв, Г. Ки­яниця, А. Зань­ко та інші. Змінювалися струк­тура інституту і профіль спеціаль­нос­тей. На базі рільничо-лісового інституту утворилися два самостійні інститути – сільськогос­подарсь­кий та лісотехнічний. Для набли­жен­ня навчаль­ного про­цесу і підго­тов­ки спеціалістів до вироб­ничих потреб про­мис­лових регіонів інститут відкрив у Дрогобичі, Тернополі, Івано-Фран­ків­ську та Луць­ку свої філії, які зго­дом відокре­мились і ста­ли самос­тій­ними вищими технічни­ми навчаль­ними закла­дами.

У червні 1993 року Львів­ський політехнічний інститут отримав най­вищий, чет­вер­тий, рівень акредитації, ста­тус дер­жав­ного універ­ситету. А 11 верес­ня 2000 року Указом Президен­та Ук­раїни універ­ситету «Львів­ська політех­ніка» надано ста­тус націо­нального і відпо­відно назву – На­ціо­нальний універ­ситет «Львів­ська політех­ніка».

Сьогодні тут навчається близь­ко 30 тисяч сту­дентів за 41 напрямами підго­тов­ки та 101 спеціаль­нос­тями. Традиційно у Львівській політехніці виконуються фун­дамен­тальні дослід­жен­ня з фізики, еле­к­троніки, механіки, хімії та хімічної тех­нології, математич­них наук, при­ладобудуван­ня, гео­дезії, будів­ництва. За­сновниками нових шкіл у різних галузях науко­вої технічної дум­ки були про­фесори С. Ям­польський, О. Харкевич,
К. Ка­рандєєв, О. Андрієвський, М.Шуль­га, М. Медвідь, Б. Швецький, В. Ко­чан, Т. Юр­жен­ко,
Ю. Ве­лич­ко, Т. Гу­бен­ко, В. Ки­яниця, Є. За­мора, Д. То­лоп­ко та багато інших.

А най­головніше, що сьо­годні Львівська політехніка має високий рей­тинг у здібної україн­ської молоді. Ма­буть, не випад­ково за результатами інте­г­рованого рей­тин­гу ВНЗ Ук­раїни, який про­водив­ся Міжна­род­ною кад­ровою ака­демією, Львівська політехніка увійшла і в десят­ку най­кра­щих навчаль­них закладів Ук­раїни. Вста­нов­лен­ня фак­тич­ної дати народ­жен­ня Львівської політехніки виводить її в десят­ку най­старіших технічних універ­ситетів Євро­пи і світу.

   
Президія НАН України © Макетний зразок
  This Website is best available with Microsoft Internet Explorer 6.0+