У Київському національному університеті імені Тараса Шевченка відбулася Міжнародна наукова конференція «Соціальні катастрофи першої половини ХХ століття в Україні та світі: історичний контекст та демографічні наслідки». Окрім КНУ ім. Тараса Шевченка до її організації долучилися Інститут історії України НАН України, Інститут демографії та соціальних досліджень ім. М. В. Птухи НАН України, Український інститут національної пам’яті, Український науково-дослідний та освітній центр вивчення Голодомору, Національний музей історії України у Другій світовій війні, Український центр вивчення історії Голокосту, Інститут українознавства ім. Крип’якевича НАН України та інші установи й організації.
Конференція, що тривала три дні, була присвячена одному з найбільш актуальних напрямів – дослідженню демографічних втрат в Україні та світі у першій половині ХХ століття. Перша світова війна, розпад імперій, війни за незалежність та постання нових держав ознаменували початок глобальних соціальних катастроф «короткого» ХХ століття. Тоталітарні ідеології міжвоєнного періоду обернулися справжньою національною трагедією для багатьох народів Європи і світу. Голодомор, масові репресії в СРСР та Друга світова війна назавжди змінили етнічне обличчя не тільки України, але й всієї Центрально-Східної Європи. Інструменталізація історії Другої світової війни, маніпуляції щодо оцінки втрат під час Голодомору та репресій стали однією з головних складових інформаційної війни. У сучасній політичній риториці історичні аргументи використовуються для виправдування неоімперської політики, загарбання чужих територій, убивств та руйнувань, що підриває основи міжнародної безпеки. Це вимагає від істориків і демографів консолідованого виступу на захист професійних стандартів, принципу науковості, а також дати фахову оцінку трагічних історичних подій та їх наслідків.
Нагадаємо, що на початку жовтня в Києві за ініціативи Національного музею «Меморіал жертв Голодомору», двох академічних інститутів та кількох громадських організацій відбулася конференція, за підсумками якої було прийнято резолюцію, поширену на фейсбук-сторінці музею та розтиражовану серед наукової і громадської аудиторії. Резолюція, зокрема, пропонує вважати базові дані, які використовує Інститут демографії та соціальних досліджень НАН України для підрахунку жертв Голодомору-геноциду 1932–1933 років, некоректними та рекомендує вживати показник кількості втрат від цього злочину — 7 млн. в Україні та
3 млн. за її межами.
Зважаючи на гостру дискусійність і водночас надзвичайну важливість теми Голодомору, Інститут демографії та соціальних досліджень провів наукову оцінку демографічних втрат України внаслідок голоду у 1932–1934 рр. (у 1934 р. також ще був голод). Зокрема, втрати від голоду становлять 3,9 млн. осіб через надсмертність і близько 0,6 млн. ненароджених. Результати цих досліджень були неодноразово оприлюднені на багатьох вітчизняних і зарубіжних наукових конференціях, а методологія розрахунків детально опублікована в поважних рецензованих виданнях, як українських, так і зарубіжних.
Про втрати, яких зазнало українське суспільство в першій половині ХХ століття, «Світу» розповів доктор історичних наук, головний науковий співробітник Інституту історії України НАН України Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ:
— На початку 20 століття у межах двох імперій – Російської й Австро-Угорської – проживало близько 40 мільйонів українців. Порівняймо з територією сучасної України – це ті ж самі 40 мільйонів! Тобто, увесь природний приріст населення був поглинутий втратами. Це жахливо, адже навіть у Німеччині, яка розв’язала дві світові війни і зазнала величезних втрат, зараз населення вдвічі більше, ніж було на початку 20 ст. (я вже не кажу про Францію і Велику Британію).
Чому ж так сталося в Україні? По-перше, через світові війни. Її територією увесь час ходили різні війська (і не обов’язково українські), то була не наша громадянська війна на нашій території, коли червоні воювали з білими. По-друге, і це найбільш жахливо, був період будівництва комуносоціалізму, який супроводжувався геноцидом.
У своїй доповіді я згадував, що геноцид починався на території сучасної України з 1920 року, коли близько 100 тисяч біженців з Росії було знищено, як тільки подолали Врангеля. Так само знищили й донських козаків (хоч це вже інша територія) – це теж геноцид. Ну, а потім великий голод накривав Україну тричі. Між двома великими голодами (1921—23 рр. і 1946-47 рр.) був голод винищувальний – це 1932—33 років, коли радянська влада шляхом нищення певної частини українських селян змушувала всіх інших працювати на її умовах. Це був терор.
Перший великий голод 1921—23 років спровокувала грандіозна посуха. Проте її не визнавали на території України, тому відбирали хліб скрізь, де тільки можна було. Антирадянські повстання долалися за допомогою продрозкладки. Взагалі життя людське в ті часи нічого не було варте. Нам треба це знати й адекватно про це розповідати: і в підручниках з історії, і в наших наукових працях. Добре, що в Україні є Інститут демографії та соціальних досліджень, фахівці якого адекватно інформують суспільство про те, що насправді трапилося.
До речі, на конференції історики і демографи сперечалися між собою. Річ у тім, що історики звикли до конкретної цифри, а демографи оперують умовними величинами. Але ці умовні величини є найбільш правильними і точними, бо стосуються всього розкладу фактів, а не тільки тих конкретних, якими оперують деякі історики. Вони називають цифру втрат від Голодомору, яка перевищила втрати від Голокосту. Така філософія ненаукова, вона порочна і небезпечна, бо ж ми ніколи не зможемо довести світу, що було насправді.
Конкретні втрати від третього голоду, 1946—47 років, важко назвати через те, що не було перепису населення (передвоєнний перепис проводили в 1939 р., післявоєнний – у 1959-му). Я не схильний думати, що було дуже багато жертв. Тоді Сталін звернувся до ООН, яка надала нашій країні значну допомогу. Цю західну допомогу розподіляло управління при Раді Міністрів: кава, какао, різні делікатеси йшли в Москву… В той час мені було 10 років, я жив в Одесі і добре пам’ятаю смак жувальної гумки, яку жував уперше в житті, а також смак фініків з американських посилок…
Основними результатами наукових досліджень поділився доктор Олег ВОЛОВИНА з Університету Північної Кароліни (США):
— Ми доклали багато зусиль для того, щоб якнайточніше обрахувати втрати від Голодомору. Дехто певен, що потерпали від голоду й ті українці, які жили в Росії та на інших територіях. Ми ж вважаємо, що поняття втрати від Голодомору повинно бути обмежене до людей, які жили на території України і померли з голоду.
Загальновідомо, що Голодомор відрізняється від майже всіх голодів ХХ століття, адже більшість втрат зафіксована в дуже вузькому відрізку часу. Йдеться про те, що 85% усіх втрат припало на першу половину 1933-го року – від січня до червня 33-го в Харківській і Київській областях кількість смертей від голоду зросла майже в 11 разів! Це жахливе явище, якого не зазнала жодна країна, що пережила голод. Світ це має знати. Мало щось статися катастрофічне, щоб, починаючи з кінця 1932 року, люди вмирали шаленими темпами. А це тому, що Сталін забрав усе від людей, а надану продовольчу допомогу (хоч і мізерну) кинув на ті області, з якими пов’язував свій власний інтерес, інші ж – пішли на поталу.
Щоб зрозуміти історію Голодомору, треба аналізувати, що було всередині України, в областях, у районах. Більшість втрат фіксували на півночі (в Києві і Харкові), а не на півдні, і на те були політичні причини (Сталін підтримував окремі регіони).
І, нарешті, треба проаналізувати, що діялося з усім Радянським Союзом. Голод був також у Казахстані, Росії. Ми вперше зробили обчислення втрат від голоду в Росії і представили їх на конференції. Але Україна потерпіла як ціла країна, а в Росії — лише специфічні регіони: де було найбільше українців, німців – там лютував найбільший голод (Кубань, Краснодарський край, Республіка німців Поволжя, Саратов). Отже, динаміка голоду є комплексною і вона вимагає подальшого неупередженого вивчення на наукових підставах.