Skip Navigation Links наука
освіта
техніка
прогрес
Газета заснована у квітні 1997 р.
Пропустити посилання переходів
Випуски газети
Окремі статті
Фотогалерея
Редакція
Пропустити посилання переходів
Окремі статті 2019 року
Окремі статті 2018 року
Окремі статі 2017 року
Окремі статті 2016 року
Окремі статті 2015 року
Окремі статті 2014 року
Окремі статті 2013 року
Окремі статті 2012 рокуExpand Окремі статті 2012 року
Окремі статті 2011 року
Окремі статті 2010 року
Окремі статті 2009 року
Член-ко­ре­с­пон­дент НАН Ук­раїни Ми­ко­ла Ільниць­кий: «Я на­ма­гав­ся іти за літе­ра­тур­ним про­це­сом: вга­да­ти по­ета – чи мій?» 
 
 
Пись­мен­ни­к Ми­ко­ла ІЛЬНИЦЬ­КИЙ
У відділі ук­раїнської літе­ра­ту­ри Інсти­ту­ту ук­раїноз­нав­ст­ва ім. І. Крип’яке­ви­ча НАН Ук­раїни за участі Ра­ди мо­ло­дих уче­них інсти­ту­ту (го­ло­ва – кан­ди­дат філо­логічних на­ук Да­ни­ло Ільниць­кий) відбу­ло­ся чер­го­ве, вже 22-ге засідан­ня семіна­ру у фор­маті «Інте­лек­ту­аль­на біог­рафія». Учені-літе­ра­ту­роз­навці, пись­мен­ни­ки, ви­кла­дачі, сту­ден­ти дис­ку­ту­ва­ли з провідним на­уко­вим співробітни­ком Інсти­ту­ту ук­раїноз­нав­ст­ва ім. І. Крип’яке­ви­ча НАН Ук­раїни, завіду­ва­чем ка­фе­д­ри те­орії літе­ра­ту­ри та порівняль­но­го літе­ра­ту­роз­нав­ст­ва Львівсько­го національ­но­го універ­си­те­ту ім. Іва­на Фран­ка, чле­ном ви­кон­ко­му Ра­ди Західно­го на­уко­во­го цен­т­ру – керівни­ком секції літе­ра­ту­роз­нав­ст­ва і мо­воз­нав­ст­ва, чле­ном-ко­ре­с­пон­ден­том НАН Ук­раїни, док­то­ром філо­логічних на­ук, про­фе­со­ром Ми­ко­лою Ільниць­ким, яко­го цьо­горіч дер­жа­ва удо­с­тоїла по­чес­но­го зван­ня за­слу­же­но­го діяча на­уки і техніки Ук­раїни.

Дві го­ди­ни ак­тив­но­го і ціка­во­го спілку­ван­ня про­май­ну­ли швид­ко. При­сутніх, пе­ре­дусім мо­ло­дих, ціка­ви­ла життєва і на­уко­ва стеж­ка про­фе­со­ра, ад­же він всту­пав на філо­логічний фа­куль­тет Дро­го­биць­ко­го педінс­ти­­ту­ту за правління «вож­дя сві­то­во­го про­ле­таріату», а закінчу­вав йо­го при уря­ду­ванні ге­не­раль­но­го кри­ти­ка то­го вож­дя – Ми­ки­ти Хру­що­ва; діяльність шістде­сят­ників, які зго­дом роз­ко­ло­ли­ся; міцність «залізної завіси», ко­ли спілку­ван­ня між на­уков­ця­ми і пись­мен­ни­ка­ми Ра­дянсь­ко­го Со­ю­зу та За­хо­ду бу­ло не­ча­с­те і гли­бо­ко спе­цифічне, а в рам­ках са­мо­го Со­ю­зу (з пред­став­ни­ка­ми, на­при­клад, Грузії, Вірменії, Латвії, Лит­ви, Ес­тонії) – під пиль­ним на­гля­дом «керівної і спря­мо­ву­ю­чої». Сло­вом, по­го­во­ри­ти бу­ло про що. Про­дов­жуємо роз­мо­ву з пись­мен­ни­ком Ми­ко­лою ІЛЬНИЦЬ­КИМ.

— Ми­ко­ло Ми­ко­лай­о­ви­чу, вам спо­до­ба­ла­ся зустріч?

— Са­ма по собі ідея не­по­га­на. Во­на дає мож­ливість по­ка­за­ти, наскільки пись­мен­ни­ки, в ос­нов­но­му літе­ра­ту­роз­навці, ці­кав­лять­ся не тільки літе­ра­ту­рою, але й інши­ми про­бле­ма­ми – політи­ки, куль­ту­ри, літе­ра­тур­но­го про­це­су су­час­ності за­га­лом. Сьо­годні — це вікно у світ, оскільки лю­ди обізнані з тим, що ро­бить­ся в сусідів, близь­ких і да­ле­ких. У рам­ках інших зус­трічей тут бу­ли польські літе­ра­то­ри, Мар­ко Пав­ли­шин з Ав­ст­ралії – дослідник ук­раїнської літе­ра­ту­ри, Мак­сим Тар­навсь­кий з Ка­на­ди...

— Мож­на ска­за­ти, що це зви­чай­не праг­нен­ня до обміну досвідом?

— Зви­чай­но. Кож­на зустріч дає пев­ний пласт інте­ресів, пев­ний діапа­зон зацікав­лень. Так, пе­ре­до­с­тан­ня зустріч бу­ла з Андрієм Со­до­мо­рою, пись­мен­ни­ком, на­уков­цем, влас­не ціка­вим пе­ре­кла­да­чем, особ­ли­во з ан­тич­ної літе­ра­ту­ри. Він ду­же тон­ко відчу­ває сло­во, роз­повідає про про­бле­ми пе­ре­кла­ду (чи не по­ло­ви­ну творів пись­мен­ників Греції пе­ре­клав). Пись­мен­ник аналізує, наскільки грець­ка по­езія бу­ла фун­да­мен­том для пізнішої євро­пейсь­кої і ук­ра­їнської, які ета­пи пе­ре­кла­дацтва ан­тич­ної літе­ра­ту­ри з давніх часів у львівської шко­ли ан­тич­ності, як пе­ре­кла­да­ли в 30-ті, 50-ті ро­ки, а як – сьо­годні. Ця пе­ре­кла­даць­ка львівська шко­ла три­ває. Ну, і те­орія пе­ре­кла­ду як роз­ви­вається. Про­бле­ма пе­ре­клад­ності і не­пе­ре­клад­ності текстів.

— Дис­ку­ту­ва­ли при­сутні з па­ном Андрієм?

— Так, і дис­кусійні мо­мен­ти бу­ли. Мак­сим Тар­навсь­кий – син Мар­ти Тар­навсь­кої з Ка­на­ди – ви­с­ту­пав. Про­бу­ють нові про­чи­тан­ня ук­раїнської ре­аліс­тич­ної літе­ра­ту­ри, яка чо­мусь не вик­ли­кає зацікав­лен­ня у сту­дентів, їм тільки ціка­ве ба­ро­ко, не­о­ба­ро­ко, яке сьо­годні в мо­дернізації і пост­мо­дернізації вжи­вається. Але літе­ра­ту­ра ХІХ століття чо­мусь за­ли­ши­лась обабіч інте­ресів. Во­ни в Ка­наді цікав­лять­ся і ХІХ століттям –
П. Мир­ним, І. Не­чуєм-Ле­виць­ким, їх ре­алістич­ною про­зою. До речі, про Оль­гу Ко­би­лянсь­ку гар­ну мо­но­графію на­пи­сав Мар­ко Пав­ли­шин.

— Ми­ко­ло Ми­ко­лай­о­ви­чу, ви маєте лад в душі?

— (Сміється). Філо­софсь­ке пи­тан­ня.

— А чо­му б і ні? Ми, пев­но, в то­му житті й філо­со­фа­ми му­си­мо бу­ти.

— Та так. Бо жит­тя – ба­га­то­­гран­не. Бу­ва­ють хвилі, що відчу­ва­ють по­вний лад, а іноді – внутрішні конфлікти ма­ють міс­це: що мо­жеш, а чо­го – не мо­жеш, що зро­бив ко­рис­но­го, а чо­го – не зро­бив. А ще – існу­ють чо­мусь межі на­ших мож­ли­во­с­тей. Та це не по­вин­но нам за­ва­жа­ти: упав, встав і йди далі.

— Маєте рацію. А ще – й ку­ле­мет... Так нині жар­тує дех­то з «про­дви­ну­тих»...

— Жар­ту­ва­ти в на­шо­му житті до­во­дить­ся, бо інко­ли без цьо­го бу­ло б не­лег­ко... Як літе­ра­ту­ро­зна­вець, я не на­ле­жу до тих ака­деміків, які вив­ча­ють і по­глиб­лю­ють про­бле­му. В моїй на­турі цьо­го не­має. Ме­не ціка­вить різне. І я на­ма­гав­ся іти за літе­ра­тур­ним про­це­сом: вга­да­ти по­ета – чи мій?

«Бар­ви і то­ни по­етич­но­го сло­ва» — мій де­бют, де я хотів вло­ви­ти, з’ясу­ва­ти ес­те­тичні про­бле­ми і «шістде­сят­ників», і мо­лоді. Де­що вло­вив: роз­ши­ри­лась палітра літе­ра­ту­ри, по­трібно бу­ло відро­ди­ти або про­дов­жи­ти те, що обірва­ло­ся в 20-ті ро­ки. Так і бу­ло – тра­диції вда­ло­ся віддзер­ка­ли­ти. А у 40-ві, 50-ті ро­ки мож­ли­вості вже бу­ли ду­же об­ме­жені. Навіть пись­мен­ни­ки ве­ли­ко­го фор­ма­ту, які за­ли­ши­лись, не мог­ли на цьо­му рівні про­яв­ля­ти­ся...

— На­при­клад, Пав­ло Ти­чи­на...

— Ба­жан, Рильсь­кий… А де­я­ких вза­галі не ста­ло: Євге­на Плуж­ни­ка і цілої пле­я­ди. Сьо­годні ви­кла­даць­ка ро­бо­та ста­вить інші про­бле­ми.

— На засіданні ви ка­за­ли, що зай­ма­ли­ся літе­ра­ту­рою від «А» до «Я».

— Я так вва­жаю. Зай­няв­ся по­езією Б.-І. Ан­то­ни­ча і про­зою М. Яцківа. На­пи­сав мо­но­графію про Ан­то­ни­ча в 1967 році, а вий­ш­ла во­на в 1991-му. Про­те і в 91-му про­зву­ча­ла, ма­ла відгу­ки за кор­до­ном. Те­пер ду­же ба­га­то пи­шуть про Ан­то­ни­ча. Моя книж­ка фігу­рує, навіть Ан­д­ру­хо­вич її ци­ту­вав.

Я ба­га­то міг би на­зва­ти книг, які ста­ли відкрит­тя­ми. Емігра­цій­ний пласт... По­ети «Празь­кої шко­ли»... Від «Мо­ло­дої му­зи» до «Празь­кої шко­ли» – ця літе­ра­ту­ра по­ста­ла як про­цес без­пе­рерв­ний, бо те, чо­го не мог­ли ви­да­ва­ти в УРСР, ро­би­ло­ся в емі­грації. Так чи інак­ше – та­ка тяглість.

На по­чат­ку дев’яно­с­тих я склав і ви­дав три ан­то­логії: «Роз­си­пані пер­ли» (1998, про «Мо­ло­ду му­зу»), «Над рікою ча­су» (1999, західно­ук­раїнська по­езія) і «Срібні сур­ми» (2008, по­езія «Празь­кої шко­ли»). Швид­ко склав. А ви­хо­ди­ли че­рез де­ся­тиріччя. Це бу­ла на­пру­же­на пра­ця. Але, як ка­жуть, пішло, бо я го­то­вий був ви­кла­да­ти літе­ра­ту­ру в універ­си­теті – мав до­б­ру ба­зу.

— Тільки ті три ан­то­логії чо­го варті, па­не Ми­ко­ло!

— Знаєте, ко­ли ме­не спи­та­ли про ме­то­до­логію діяль­ності, я ска­зав, що не знав її, бо йшов за та­лан­том, за про­це­сом. А вза­галі ду­же ціка­вив­ся ево­люційною зміною літе­ра­тур­них стилів, бо об­раз – це ос­но­ва в ху­дожній літе­ра­турі, що пов’яза­но з філо­софсь­ким ас­пек­том. На­при­клад, та­ке яви­ще, як гер­ме­тизм – ко­ли йшла нагінка на «шістде­сят­ників», «сімде­сят­ників», що во­ни, мов­ляв, відхо­дять від су­час­ності. А во­ни пішли те­мою при­ро­ди, а во­на тяг­не до буттєвих ос­нов. Італійська літе­ра­ту­ра пе­ріоду Дру­гої світо­вої війни бу­ла гер­ме­тич­ною: лю­ди­на не по­вин­на бре­ха­ти, а роз­мов­ля­ти з вічністю. Сло­вом, філо­софія сер­ця – по­чи­на­ю­чи від Ско­во­ро­ди. І для Шев­чен­ка – та­кож. Це обґрун­ту­вав філо­соф Памфіл Юр­ке­вич.

— Як ту філо­софію зро­би­ти провідною для на­шо­го сус­пільства? Бо те, що маємо за­раз...

— Кож­не яви­ще має свою при­чи­ну. Ча­с­то па­нує зневіра, ко­ли суспільство впа­дає у кри­зо­вий стан. Тоді ці про­бле­ми лю­ди в собі три­ма­ють. Є пись­мен­ни­ки з гос­трим відчут­тям су­час­ності, на­при­клад, Юрій Щер­бак. В ос­тан­нь­о­му своєму творі він опи­сує, зо­к­ре­ма, свар­ки у ви­щих еше­ло­нах ук­раїнської вла­ди. Все там чітко пе­ре­да­но. І, врешті, вва­жає, що Ук­раїна пе­ре­мо­же. Важ­ко спрог­но­зу­ва­ти дії Путіна. Ма­буть, пла­ни має – ого-го. Дай Бо­же, щоб во­ни не здійсни­лись.

— Ви, здається, поїзди­ли сво­го ча­су ко­лишнім Со­ю­зом…

— Поїздив. На Кав­каз, у При­бал­ти­ку, на Да­ле­кий Схід. У ме­не за­ли­ши­ли­ся хо­роші вра­жен­ня. У Грузії, як працівник «Ленінської мо­лоді», сів на поїзд до Оде­си, тоді – до Су­хумі, Тбілісі, до Єре­ва­на. Ко­ли в Тбілісі в ана­логічній мо­лодіжній га­зеті я ска­зав, що пра­цюю в «мо­лодіжці», що приїхав, бо мені ціка­ва Грузія, — ме­не за­бра­ли з го­те­лю і тиж­день я гос­тю­вав у сім’ях. Ро­ди­на од­но­го гру­зинсь­ко­го жур­наліста ска­за­ла за сто­лом ук­раїнською мо­вою: «Хай жи­ве са­мостійна Ук­раїна!». Я зре­а­гу­вав на гар­ний ло­зунг. Тоді ме­не за­пи­та­ли, скільки меш­канців в Ук­раїні. Відповів: 42 мільйо­ни. Во­ни ж ска­за­ли: «Як­би стільки лю­дей бу­ло в нас, ми б бу­ли не­за­лежні».

— На жаль, не так все про­сто бу­ло, тим па­че вий­ти з російсько-ра­дянсь­кої імперії.

— Та звісно. Не всі гру­зи­ни бу­ли од­но­стайні. Я був чле­ном Ра­ди літе­ра­тур­них взаємин і ху­дожніх пе­ре­кладів при Гру­зинській спілці пись­мен­ників, і двічі на рік ми, чле­ни тої Ра­ди з різних ре­с­публік, зби­ра­ли­ся ра­зом з моск­ви­ча­ми, котрі бу­ли лібе­раль­но мис­ля­чи­ми людь­ми. І я зро­зумів, що йде кон­солі­дація пред­став­ників різних націй, але – по­за Моск­вою.

— Ко­ли це бу­ло?

— Десь у се­ре­дині 80-х–на по­чат­ку 90-х. Я знав там ба­га­то кри­тиків. Ду­же шко­дую, що сьо­годні ті зв’яз­ки при­пи­ни­ли­ся. Кон­так­ти із За­хо­дом – це до­б­ре. Але і на Схід та Південь нам за­гля­да­ти б... Ди­рек­тор Інсти­ту­ту філо­софії Грузії потім мені роз­повів, як во­ни до­ма­га­ли­ся виз­нан­ня дер­жав­ною гру­зинсь­кої мо­ви. Вий­ш­ли на ву­ли­цю з пла­ка­том, на яко­му бу­ло ли­ше три літе­ри – на­зва квітки, а за­од­но во­на оз­на­ча­ла пи­семність. Ви­бо­ро­ли-та­ки дер­жавність для своєї мо­ви – і гру­зи­ни, і вірме­ни, й азер­бай­д­жанці. Бу­ло ще й та­ке: наші (не тільки ук­раїнські) пись­мен­ни­ки пи­са­ли росій­сь­кою...

— ... щоб опубліку­ва­ти од­ра­зу в Москві.

— Влас­не. І Дру­це, і Айт­ма­тов, і на­ших теж бу­ло до­сить... Врешті, ли­тов­цям чи ес­тон­цям – ма­лим (сто­сов­но, скажімо, ук­раїнців) на­ро­дам, бу­ло лег­ше, їм частіше це вда­ва­лось – пи­са­ти своєю мо­вою, бо ж не ста­ва­ли та­ки­ми не­без­печ­ни­ми, як ук­раїнці. Нині вже маємо кон­так­ти з літе­ра­то­ра­ми Польщі, Ні­меч­­чи­ни. Там дру­ку­ють­ся Сер­гій Жа­дан, Юрій Ан­д­ру­хо­вич, Ти­мофій Га­в­рилів... Це до­б­ра тен­денція.

— А що ви ба­чи­ли на Да­ле­ко­му Сході?

— Там бу­ла відсутність ім­персь­ко­го мис­лен­ня, всі співа­ли ук­раїнських пісень, бо був до­сить ве­ли­кий кон­тин­гент ук­раїнців. На ме­моріаль­них до­шках се­ред прізвищ тих, хто за­ги­нув у Другій світовій, — по­ло­ви­на ук­раїнських. І в шко­лах ба­га­то ук­раїнських дітей. Тоді Росія бо­я­ла­ся ки­тайців. Навіть на­зви сіл ук­раїнські – Чу­гуївка, Пол­тав­ка... Хо­ча мо­ло­де по­коління вже бу­ло зру­сифіко­ва­не.

— І – на закінчен­ня: чи знаєте ви се­бе?

— (Сміється). Мож­на по-вся­ко­му відповіда­ти. Щоб се­бе пізна­ти, тре­ба бу­ти в пев­них си­ту­аціях. І ро­би­ти тоді, річ яс­на, внутрішній век­тор. Ска­жу чес­но: особ­ли­во­го ге­роїзму я не про­яв­ляв. Стоїчно ви­т­ри­му­вав певні уда­ри. Офіційна кри­ти­ка на­зи­ва­ла ме­не «эс­тет­ст­ву­ю­щий кри­тик», а Ша­мо­та кри­ти­ку­вав мої статті. Як у склад­них си­ту­аціях я б се­бе повів, – не знаю. Бо в них не був. Бог ме­не якось бо­ро­нив. Од­нак вірив, що я б ви­сто­яв. Моїми дру­зя­ми бу­ли Бог­дан Го­ринь, Ми­хай­ло Осад­чий... А ко­лек­тив «Дзво­ну» (тоді – «Жовт­ня») був ко­лек­ти­вом од­но­думців: Ро­ман Лубківсь­кий, Ро­ман Куд­лик, Юрій Ко­валь... Ат­мо­сфе­ра бу­ла цілком довірли­ва.

 

   
Президія НАН України © Макетний зразок
  This Website is best available with Microsoft Internet Explorer 6.0+