Skip Navigation Links наука
освіта
техніка
прогрес
Газета заснована у квітні 1997 р.
Пропустити посилання переходів
Випуски газети
Окремі статті
Фотогалерея
Редакція
Пропустити посилання переходів
Окремі статті 2019 року
Окремі статті 2018 року
Окремі статі 2017 року
Окремі статті 2016 року
Окремі статті 2015 року
Окремі статті 2014 року
Окремі статті 2013 року
Окремі статті 2012 рокуExpand Окремі статті 2012 року
Окремі статті 2011 року
Окремі статті 2010 року
Окремі статті 2009 року
Несвяткові роздуми про свято 
 
 

Яким буде майбутнє України?..

Будь­мо відверті: своє 25-річчя незалеж­на Ук­раїна зустріне в настрої, далекому від свят­кового. Річ не тільки в тому, що зі східно­го фронту щод­ня над­ходять повідомлення про нових уби­тих і поранених, а ЗМІ перепов­нені поточ­ною нео­птимістичною інформацією (чер­гове кри­ваве ДТП, чер­говий вияв кри­чущої корупції, чер­гова галас­лива політич­на акція на Банковій чи Грушевсь­кого…). Річ у тому, що й гло­бальні наші пер­спективи виглядають вельми туман­но, а суспільство (чи при­наймні значна його час­тина) вже звикло жити в очікуванні гло­бальної катастрофи: мас­штабного російсько­го насту­пу; перемоги Трам­па; нового обвалу гривні; чи про­сто ліквідації дослідниць­кого інституту, якому було відда­но все жит­тя.

І все ж ювілей – завше нагода озирнутися. Двад­цять п’ять років тому всі ми були сповнені надій не про­сто тому, що були молодші. Тоді ми були певні: як­що така поваж­на інституція, як «Дойче банк», про­рокує новій дер­жаві бли­с­куче май­бутнє, то так воно й буде. І тому не над­то журилися, що ця дер­жава вхо­дить у жит­тя без підго­тов­лених еліт і без життєво необхідних інституцій. Усе це мало невдовзі з’явитися!

Еліти й інституції справді з’явилися – але зовсім не такі, про які ми мріяли. Сьогодні мож­на (і потрібно) з’ясувати, де й коли ми зро­били фатальні помил­ки: у 1990-ті, коли доз­волили закла­с­ти міцні підмурівки неефектив­ної олігархічної еко­номіки і скроєної під неї політич­ної сис­теми? На почат­ку 2000-х, коли, піддавшись у масовому засліпленні на бли­с­кучу фсбеш­ну спе­цоперацію із записами одного відомого май­о­ра (безумов­но, справжніми!), самі поховали реаль­ний шанс на членство в НАТО? В середині 2000-х, коли ганеб­но змарнували євроінте­г­раційні пер­спективи, які відкрила По­маран­чева революція?

Од­нозначної відповіді на ці запитан­ня немає. Як немає і про­стої відповіді на те, хто винен у сьо­годнішньому стані української науки. Політичні еліти, які не розуміють її зна­чен­ня? Бізне­сові еліти, які воліють купувати готові тех­нології за кор­доном? Медіа, які не помічають її існу­ван­ня? Бе­зумов­но, що так. Але не вар­то забувати і про відповідальність провідників самої української науки, які над­то дов­го втілювали в жит­тя інерційний сце­нарій збе­режен­ня уламка колись струн­кої радянсь­кої науко­вої сис­теми. Не помічаючи, що жит­тя, яке ця сис­тема обслу­говувала, дав­но й докорінно змінилося, і не розуміючи, що уль­т­ракон­сер­ватори в сьо­годнішньому динамічно­му світі можуть вик­ликати хіба що музей­ну цікавість…

Сьогоднішня наша дійсність – без­жальна, і про це тре­ба говорити відверто. На­сам­перед тому, що маємо могут­ню сусідку, яка цілес­прямовано й фахово, викорис­товуючи сформовані ще від часів Івана Гроз­ного еліти й інституції, прагне нашого зни­щен­ня й зникнен­ня з кар­ти світу. Чи в кра­щому разі перетво­рен­ня на кон­тро­льо­вану васальну дер­жаву без власної політики, власного бачен­ня світу, власної іден­тич­ності. Бо саме такою є стратегічна мета, яку ця сусідка втілює ще від часів про­голошен­ня в 15 столітті зна­менитої тези старця Філотея: «Два Ри­ми впа­ли, Моск­ва – третій, а чет­вер­тому – не бувати».

Маємо й над­зви­чай­но несприят­ливу загальносвітову ситуацію, коли сформований по Другій світовій війні порядок виявив­ся оче­вид­но неспромож­ний відповідати на вик­лики, які так про­роче (на жаль!) опи­сав Се­мюел Гантінгтон у своїй книзі «Зіткнен­ня цивілізацій». Тільки на тлі цьо­го ста­ла мож­ливою перемога прибічників Brexit. Чи реаль­на загро­за при­ходу до Білого дому людини з мен­тальністю агресив­ного й неосвіченого блазня. До всього нам «пощас­тило»: саме в Ук­раїні роз­гор­таються події, на диво схожі на початок Другої світової (тільки ледачий не провів паралелей між Кримом і референ­думом у Су­детах та про­вокацією в Глейвіці). І ми можемо хіба що заспо­коювати себе тим, що в Сирії й Іраку ще значно гірше.

Маємо, нарешті, суспільство, яке, з одного боку, виявило ней­мовірні запаси патріотизму й жер­тов­ності та зупинило (кров’ю доб­ровольців і пра­цею волон­терів) російську навалу. Але, з дру­гого боку, досі заражене патер­налізмом і дає добрі шан­си кож­ному чер­говому популістові, який гуч­но й перекон­ливо говоритиме про високі зар­пла­ти й низькі тарифи, про прості розв’язан­ня дуже склад­них питань.

Ко­лись Вінстон Черчилль чес­но обіцяв бри­тан­цям піт, кров і тяжкі випро­буван­ня – і виг­рав Другу світову. На жаль, жоден український політик не наважив­ся ска­зати чогось подібно­го – бо був певен, що таке дуже не спо­добається електорату. А відтак май­бутній стратегічний результат російсько-української війни – досі не про­гно­зований.

За­те про­гно­зовані ближчі пер­спективи. У кра­щому разі це – про­дов­жен­ня нинішньої «війни низької інтенсив­ності» (це означатиме мінімум кількасот загиб­лих українських вояків на рік; і для родини кож­ного із загиб­лих дуже слабкою втіхою буде те, що це чис­ло в кілька разів мен­ше від чис­ла тих, які щороку гинуть у ДТП на наших шляхах). Це – про­дов­жен­ня оку­пації Криму й час­тини Донбасу аж до часу, коли в самій Росії відбу­дуться тек­тонічні зміни (цьо­го часу ми про­гно­зувати не можемо, а до того — Росія згодна буде говорити лише про Донбас і лише на умо­вах нашої фак­тич­ної капітуляції). Це – необхідність роз­будовувати еко­номіку за умов, коли мас­штабні іноземні інве­с­тиції нам не світять (хто вкладатиме в дер­жаву, що весь час перебуває під дамок­левим мечем? У кра­щому разі ми можемо сподіватися на щось подібне до Плану Маршал­ла, але й такий план потрібно ще «заслу­жити»).

Це – нарешті й необхідність відповіді на нові цивілізаційні реалії. Ми цілком слушно вба­чаємо в Європі аль­тер­нативу «рус­каму міру», який вза­галі не лишає нам шансів на подальше існу­ван­ня як нації і в боротьбі з яким ми вже запла­тили й далі пла­тимо таку високу ціну. Водночас «євро­пейсь­ка ідея» в Ук­раїні, яка перемог­ла під час Ре­волюції Гідності, зазнає тяж­ких випро­бувань тому, що Євро­па про­тягом тих-таки 25 років поволі зро­билася май­же тотож­ною Брюс­сельським інституціям – а ці інституції (в силу тих-таки цивілізаційних вик­ликів) сьо­годні не готові говорити про бодай відда­лену пер­спективу нашого членства в ЄС. І з цьо­го погляду Brexit, при всіх оче­вид­них негативах для нас, дає й шанс: мож­на буде знов називатися євро­пей­цем, навіть перебуваючи поза рам­ками Євро­союзу. Наскільки українська дип­ломатія ско­рис­тається з цьо­го шан­су, наскільки швидко наголос на ЄС буде допов­нено не менш потуж­ними наголосами на НАТО (і, мож­ливо, на Євро­пейсь­ку асоціацію вільної торгівлі, куди май­же напев­но повер­неться й Британія) – питан­ня інше.

Але най­головніші наші про­бле­ми – таки внутрішні. Прем’єр Во­лодимир Гройсман озвучив якось бли­с­кучу тезу: най­головніші вороги Ук­раїни сьо­годні – це Росія, корупція і популізм. Від себе додам ще й чет­вер­того: всім відомі особливості нашої національ­ної вдачі («де двоє українців, там троє гетьманів»), які в най­кри­тичніші момен­ти спо­нукали нас боротися поміж собою. Сьогодні ці особливості ми всі вияв­ляємо повною мірою.

Ад­же наші ЗМІ сповнені негативу, а люди – роз­д­ратуван­ня. Й це – тоді, коли ми зро­били немож­ливе: висто­яли (й досі три­маємося) в боротьбі, яку веде про­ти нас без будь-яких пра­вил і гальм дру­га ядер­на потуга сьо­годнішнього світу. Досі утримуємо про­українську коаліцію провідних дер­жав За­ходу (і вже за це Президен­ту Пе­т­ру По­рошен­ку слід вибачити багато його реаль­них помилок, на жаль, неуникних за ситуації такого динамізму й такої склад­ності). Ство­рили за два роки фак­тич­но нові силові струк­тури (армія, служба без­пеки, поліція). Зу­пинили еко­номічне падіння й інфляцію. Пе­реста­ли купувати газ у «Газпро­му». Провели, нарешті, декомунізацію (не при­мен­шуй­мо й цьо­го аспек­ту – недар­ма адепти «рус­каво міра» так затято боролися за збе­режен­ня на нашій карті усіх тих любих їхньому сер­цю «Лєніножопсків» і «Му­хос­рансків», які лишали нас у спільному з Росією сим­волічно­му про­сторі). І усім цим можемо по пра­ву пишатися.

Навіть у сфері науки, де ми насам­перед зга­дуємо про кри­тич­но низьке фінан­суван­ня, наші успіхи не такі вже й малі. Ми приєдна­лися до євро­пейсь­кої про­гра­ми «Го­ризонт 2020» (на ней­мовірно пільгових умо­вах, яких ніхто й ніколи не мав раніше). Пе­реключили на Ук­раїну всі колишні кош­ти натівських науко­вих грантів, які раніше йшли на Росію. Ух­валили по десятиліттях без­результат­них дис­кусій новий закон про науку, який став наслідком кон­сен­сусу май­же всіх головних гравців на цьо­му полі і нарешті відкриває розум­ну пер­спективу поза межами «інерційно­го» сце­нарію (хоч його положен­ня ще потрібно втілити в жит­тя). До­вели чис­ло наших науко­вих жур­налів, які індексуються в базі «Скопус», до 52 (п’ять років тому було 16). І цей спи­сок можемо про­дов­жувати.

На­решті, ми, попри фатальний брак коштів, рекордно швидко роз­вер­нули науку в бік забез­печен­ня потреб нашої обо­роноз­дат­ності. І паралельно вирішили питан­ня хоч якогось, але роз­ташуван­ня, забез­печен­ня най­необхіднішим і повер­нен­ня до актив­ної роботи цілої армії людей (12000 викла­дачів і дослідників, 27 універ­ситетів та інститутів), які залишили оку­повані терени Криму й Донбасу. За­зна­чу: ніхто в Європі після Другої світової не вирішував завдань такої склад­ності.

Але натомість для значної час­тини самої науко­вої спільноти домінан­тою є не це і не справді кри­чущі невирішені про­бле­ми (найгірша, як на мене, – несформованість інно­ваційної сис­теми, яка забез­печила б зв’язок між лабораторією дослідни­ка і реаль­ним вироб­ництвом), а відома всім скандальна дисер­тація, пра­вових підстав для ска­суван­ня якої, попри всі наведені свідчення плагіату, МОН, виходячи з наяв­ної пра­вової бази, на жаль, не мало. І досі не має. Але ті колеги, які май­же щод­ня над­силають мені еле­к­тронною поштою чер­гові вправи на тему «леп­тонів» (а заодно роз­силають лис­ти в усі мож­ливі закор­донні адреси, аби показати, яка ней­мовірно корум­пована україн­ська наука, і не перей­маються при цьо­му, що ці лис­ти суттєво погіршу­ють наші позиції в переговорах про допомогу від закор­дон­них партнерів), на жаль, вод­ночас еле­мен­тар­но не удо­сужилися про­читати про­ект нового положен­ня про захис­ти, який створює чіткі пра­вові рам­ки недопущен­ня таких ситуацій… Але таке положен­ня теж неодмінно невдовзі з’явиться, і питан­ня відповідальності за ака­демічний плагіат буде вве­дено в чітке пра­вове рус­ло!

Проте не нер­вуй­мося – така вже наша вда­ча. З цим нам доведеться жити, бо національ­ної вдачі ніхто нам за пару років не змінить. Згадай­мо: в цій сис­темі «саморегульо­ваного без­ладу» Річ По­спо­лита (одним з творців якої разом з поляками, литов­цями й білорусами були й ми) близь­ко двох століть зберігала ста­тус однієї з най­потужніших дер­жав Євро­пи. От­же, не все так без­надійно…

Сьогодні дуже хотілося б зазир­нути в май­бутнє, щоб зро­зуміти: якою буде Ук­раїна, напри­клад, ще через 25 років. Ми мріємо (не говорю при цьо­му про відомого ака­деміка-русофіла, на щас­тя, він сьо­годні є маргіналом), щоб там реалізував­ся весь стандартний набір фраз про пра­вову демокра­тич­ну євро­пейсь­ку дер­жаву з роз­виненою наукою і тех­нологіями, високим рівнем жит­тя.

Але будьмо відверті: цьо­го всього нам зовсім не гаран­товано. В Аф­риці й Ла­тинській Америці є багато дер­жав, які дегра­дують десятиліттями. А мож­ливий іще й гірший сце­нарій. На карті Євро­пи були колись Прованс, Бургундія, Візантія, Ве­ликий Новгород – усіх тих дер­жав немає зараз навіть на рівні автоном­них регіонів, усіх їх погли­нули й асимілювали завой­овники…

Водночас нас повинні надихати при­кла­ди тих, хто висто­яв. Аби не говорити вко­т­ре про затис­нутий у ворожому ото­ченні Ізраїль, нагадаю про демокра­тич­ний Тайвань з його 20-мільйон­ним населен­ням, який так і не зуміла досі погли­нути супер­потуга КНР. Годі казати: і Ізраїль, і Тайвань належать до провідних науко­вих дер­жав. І в цьо­му – один із «сек­ретів» їх­ньо­го виживан­ня.

От­же, маємо зро­зуміти: май­бутнє залежить тільки від нас самих. Але ми повинні бути готові боротися за це май­бутнє. Не лише на акціях про­тес­ту, але й у щоденній роботі: в лабораторіях, офісах, у цехах, на полях і на фронтах. В основу має бути покла­дено кон­струк­тив­ну й творчу пра­цю кож­ного на його місці й почут­тя відповідальності кож­ного за наше спільне май­бутнє. І тоді з нами нічого не зроблять ані Путін, ані Трамп, ані інші потво­ри, яких так багато роз­велося на нашому гло­бусі.

   
Президія НАН України © Макетний зразок
  This Website is best available with Microsoft Internet Explorer 6.0+