Skip Navigation Links наука
освіта
техніка
прогрес
Газета заснована у квітні 1997 р.
Пропустити посилання переходів
Випуски газети
Окремі статті
Фотогалерея
Редакція
Пропустити посилання переходів
Окремі статті 2019 року
Окремі статті 2018 року
Окремі статі 2017 року
Окремі статті 2016 року
Окремі статті 2015 року
Окремі статті 2014 року
Окремі статті 2013 року
Окремі статті 2012 рокуExpand Окремі статті 2012 року
Окремі статті 2011 року
Окремі статті 2010 року
Окремі статті 2009 року
«На­клеп­ни­кам Росії» Пушкіна: вірш і на­вко­ло ньо­го 
 
 

16 серпня 1831 року польські повстанці затято боронили від насту­пу російських військ під про­водом фельд­мар­шала Па­с­кевича східне передмістя Варшави – Прагу. Євро­пейські поети складали вірші на честь волелюб­них поляків, чия героїчна боротьба про­ти величез­ної Росії зда­валася, однак, при­реченою. У французькій палаті депутатів нечис­лен­на опо­зиція на чолі з леген­дар­ним генералом Ла­фаєтом вимагала від уряду терміново надати повсталим зброй­ну допомогу. Вся інте­лек­туаль­на й ліберальна Євро­па була без­зас­тереж­но на боці польського повстан­ня, натомість більшість монар­ших дворів під­три­мували «євро­пейсь­кого жан­дар­ма».

То­го ж дня великий російський поет Пушкін написав вірш «На­клепникам Росії». У ньо­му він гнівно тав­рує «народ­них реч­ників», які надумали втрутитися в незро­зумілі для них «домашні супереч­ки» слов’ян. Пушкін болісно й без­помильно відчу­ває: Євро­па ненавидить Ро­сію. Але відра­зу ж переходить у пло­щину зви­нувачень: це ж ми, росіяни, перемог­ли На­полео­на, якому ви корилися; це ми при­нес­ли Європі (ціною власної крові!) «волю, честь і мир». При цьо­му поет зовсім не перей­мається тим, що така «воля» означала лишень повер­нен­ня до вла­ди династій, ски­нутих Фран­цузькою революцією – про що сам Пушкін у зни­щеному Х розділі «Євгенія Онєгіна» від­гук­нув­ся був вельми сар­кас­тич­но.

Але в кар­бованих ряд­ках вір­ша «На­клепникам Росії» Пушкін – без­доган­ний офіцій­ний патріот. Він вигукує: спробуй­те лишень зачепити нас, і вся величез­на Росія встане у зблис­ках «ста­левої щетини»! (який моторошний і по-справжньо­му бли­с­кучий поетичний образ). А для ворожих сил у російських полях знайдеться доволі місця – серед «нечужих для них» могил вояків «великої армії» На­полео­на.

Словом, за спо­с­тережен­ням відомого аме­рикансь­кого літературоз­нав­ця Еви Томп­сон (2011 року видано український переклад її монографії «Трубадури імперії: російська література і колоніалізм»), за вой­овничістю риторики цей вірш лишає далеко позаду най­палкіші тек­с­ти «бар­да імперіалізму» Кіплінга. Є в ньо­му й один пасаж, на який англійський нобелівський лау­реат вза­галі ніколи не спроміг-ся б. Пушкін чес­но наголошує: суть боротьби, яка роз­гор­тається на теренах Польщі, полягає в тому, чи зіллються всі «слов’янські струм­ки» у великому «руському морі», а чи воно зникне. От­же, Росія здатна жити лишень як імперський організм, погли­наючи інших, — або ж вона загине. Са­ме так, і не інак­ше.

Надруковано «На­клепникам Росії» було через місяць по написанні, у вересні, у спеціаль­но виданій бро­шурі «На взят­тя Варшави» (на той час сто­лицю Польщі, попри героїзм її обо­ронців, було вже захоп­лено). Надруковано разом з іще дво­ма вірша­ми самого Пушкіна і Ва­силя Жу­ковсь­кого – такими ж політич­но заангажованими. (Для нас, українців, цікаво, як у поезії «Бо­родинсь­ка річни­ця» — Варшава впа­ла як­раз на 19-ті роковини Бо­родинсь­кої бит­ви – Пушкін перей­мається тим, за ким залишиться Во­линь і «спадщина Богдана», чий буде древній Київ). Але цитують сьо­годні не «Бо­родинсь­ку річни­цю» (текст у пев­ному сенсі ще тен­денційніший і заангажованіший – але, врешті-решт, і в Пушкіна, і в інших провідних російських поетів мож­на знайти безліч тріскотливих мілітаристських дек­ларацій). Ци­тують саме «На­клепникам Росії» — як худож­ньо довер­шений текст, де апо­логію російсько­го імперіа­лізму вкладено в дос­коналі пуш­кінські шес­ти- й чотирис­топові ям­би.

Цей вірш вик­ликав у Росії захоп­лену реакцію. Йо­го поспішили перекла­с­ти французькою й німецькою – аби донес­ти інвективи до тих, кому їх було адресовано (щоправда, сам Пушкін був від тих перекладів не в захваті – вони справді не відтворювали екс­пресії й літератур­них чес­нот пер­шотво­ру). Прогно­зована була й реакція поляків. У гірко­му й трагічно­му посланні Міцке­вича (який лишень випад­ком спіз­нив­ся шляхом до повсталої Варшави – й тому вцілів) «До при­ятелів-мос­калів» Пушкін лег­ко впізнав звернен­ня до самого себе:

На інших, може, з вас ще гірша кара впа­ла.

Хтось, може, зва­бив­ся при­надою чинів,

І пла­зувать душа перед тираном ста­ла,

І він покло­ни б’є там, де поріг царів,

Продаж­ним язиком його тріумфи сла­вить

І з муки братньої глу­зує перед ним,

Моєю кровію сво­го меча кри­вавить

І гор­дий зло­чином, як подви­гом гуч­ним.

(Пе­реклад М. Рильсь­кого).

Російський поет не забарив­ся відповісти віршем «Він жив посеред нас», в якому зву­чить зверхність при­реченого на цивілізаційну місію росіянина над відсталим поляком, плюс екзис­тенційна образа на Міцке­вича, якого він вва­жав був за сво­го, і який відплатив був за це чор­ною невдячністю…

Що­правда, лунали в Росії й чесні, тве­резі голоси. Друг Пушкіна й Міцке­вича князь Пе­т­ро В’яземсь­кий записав був до своїх нотат­ників: «За що відро­д­жуваній Європі любити нас? Чи вно­симо ми хоч шеляг у скарб­ницю спільної просвіти? Ми гальмо в рухах народів до посту­пового вдо­с­конален­ня, морального й політич­ного. Ми поза відро­д­жуваною Євро­пою, а між тим тяжіємо до неї. На­родні реч­ники… мог­ли б відповісти йому корот­ко і зро­зуміло: ми ненавидимо, чи, кра­ще ска­зати, зне­важаємо вас, тому що в Росії поетові, як ви, не сором­но писати й дру­кувати вірші, подібні до ваших». Але цей голос був май­же самотній – як май­же самотній сьо­годні голос Ігоря Іртєньєва, який уго­лос наважив­ся засудити путінську Росію – прямого спадкоємця Росії Ми­коли І (який, вва­жають, прямо замовив Пушкіну написати «На­клепникам Росії»).

Не випад­ково сьо­годні західні адепти «руського міра» зі щед­ро про­пла­чуваних Моск­вою кафедр русис­тики воліють про ці вірші не зга­дувати. Професор Римського універ­ситету «Ла Сапієнца» Ок­сана Пахльовська нещодав­но роз­повідала авторові, що ця нехіть набула вже обрисів відвертого цен­зуруван­ня на славістичних кон­ференціях (вони, на жаль, досі переваж­но кон­тро­люються саме русис­тами) доповідей, які тор­каються дражливих для сьо­годнішньої Росії моментів російської-таки культур­ної спадщини. Ад­же значно приємніше й без­печніше дис­кутувати про особливості лірики «бол­динсь­кої осені»…

Але читати й перечитувати «На­клепникам Росії» — необхідно. Бо­дай для того, щоб зро­зуміти: Дмітрій Кісельов є всього-тільки здібним про­дов­жувачем справи великого Пушкіна, здатним так само перекон­ливо бре­хати, погро­жувати і, схо­же, щиро ображатися на тих, хто не виз­нає за Росією її «цивілізаційної місії». Інша річ, що й сам Пушкін лишень про­дов­жував тра­диції старця Філотея, який ще за три з половиною століття перед написан­ням «На­клепникам Росії» ствер­д­жував: два Ри­ми впа­ли, третій – Моск­ва – стоїть, а чет­вер­тому – не бувати…

Цим і зумов­лене бажан­ня автора дати, нарешті, сучас­ний український переклад вірша-апо­логії російсько­го імперіалізму. Річ у тому, що великі поети нашого минулого – Ми­хай­ло Старицький, Ми­кола Зе­ров, Максим Рильсь­кий, Ми­кола Ба­жан та інші – перекла­дали Пушкіна багато й охо­че. Особ­ливе місце в історії нашого перекла­ду посідають без перебільшен­ня кон­геніальні версії «Євгенія Онєгіна» й «Мідно­го вер­ш­ника» пера Максима Рильсь­кого. Але на переклад «На­клепникам Росії» ніхто з наших провідних перекла­дачів так і не подвигнув­ся – над­то «чужий» був для них цей вірш.

Цікаво, що, переклавши ще в 1920-ті «До при­ятелів-мос­калів», уже в «ліберальні» роки «хру­щовсь­кої відли­ги» Рильсь­кий встиг перекла­с­ти й сонет Па­вола Гвєздо­сла­ва (Ор­сага), де кла­сик сло­вацької літератури відверто полемізує з російським генієм:

Ти помилив­ся, Пушкіне великий,

В роз­д­ратуванні мовив­ши сліпім,

Що в руськім морі зли­тися однім

По­винні всі слов’янські наші ріки.

Годі й казати: таку полеміку Рильсь­кий міг вес­ти лишень у перекладі і лишень у відносно ще вільному 1963 році.

На­томість у зібраннях творів Пушкіна, які дру­кувалися на межі 1940—50-х років, уміщували переклад Ігоря Му­ратова – по-своєму сумлінний, але переобтяжений навпрос­тець перетяг­нутими з оригіналу сло­вами, які й тодішньому читачеві мусили зда­ватися русиз­мами. Ад­же то був час, коли газета «Прав­да» тав­рувала словник, що подавав як відповідник до російсько­го «двор» не лише українське «двір», а й «подвір’я». А інший перекла­дач, уже «ком­сомольського при­зову», рядок «кос­тер был све­тел и высок» перекла­дав у річищі офіційних вимог як «кос­тер був світел і висок».

Але в май­бутніх антологіях і хре­с­томатіях зарубіжної поезії для наших шкіл та вишів цей вірш неодмінно таки має бути – бодай для того, аби молоді гро­мадяни Ук­раїни не пле­кали жод­них ілюзій щодо справжніх намірів і почувань сво­го великого істо­рич­ного сусіда.

Олек­сандр Пушкін

На­клепникам Росії

На­родні реч­ники, що вам неспокій сіє?

Навіщо ви шле­те ана­тему Росії?

Що вас обу­рило? Чи заколот Литви?

Об­лиш­те: се ж бо пря слов’ян поміж собою,

До­маш­ня дав­ня пря, вже зва­жена добою,

Пи­тан­ня, що його розв’яжете не ви.

Віддавна вже поміж собою

Сі ворогують пле­мена;

Не раз хилилась під гро­зою

І їхня, й наша сто­рона.

Бундюч­ний лях впа­де в покорі,

Чи ста­не росові невміч?

Слов’янські всі струм­ки зіллються в руськім морі?

Во­но зміліє? В цьо­му річ.

Об­лиш­те нас: не ваші жалі

В кри­ваві вне­сено скрижалі,

І вам ніколи не збагнуть

Ро­дин­них суперечок лють;

Для вас німі і Кремль, і Прага;

Приваб­лює без сен­су вас

Борні та відчаю відва­га –

І ви зне­навиділи нас…

За що ж? Кажіть: за те, що в колі

Руїн вогнем пой­нятої Моск­ви

Не виз­нали зух­вальця волі,

Пе­ред яким тремтіли ви?

За те, що в прірву повалили

Ми грізно зне­сений над цар­ствами кумир

І кров’ю власною сплатили

Євро­пи волю, честь і мир?

Ви грізні на сло­вах – тож спробуй­те на ділі!

Чи богатир ста­рий вже підупав на силі,

Щоб ізмаїльського баг­нета загвинтить?

Чи руського царя не коряться вже сло­ву?

Євро­пу не здо­лаєм зно­ву?

За­були, ворогів як бить?

Чи мало нас? Хіба від Пермі до Та­в­риди,

Від зим­них фінських скель до спечної Колхіди,

Від збу­реного раз Крем­ля

Аж по Ки­таю вічні стіни

В огні ста­левої щетини

Не встане Русь­ка вся зем­ля?..

Хай, реч­ники, ваш гнів огніє

Й веде пол­ки ворожих сил:

Їм місце є в полях Росії

Між нечужих для них могил.

16 серпня 1831 року

Пе­реклав Максим Стріха

   
Президія НАН України © Макетний зразок
  This Website is best available with Microsoft Internet Explorer 6.0+