Skip Navigation Links наука
освіта
техніка
прогрес
Газета заснована у квітні 1997 р.
Пропустити посилання переходів
Випуски газети
Окремі статті
Фотогалерея
Редакція
Пропустити посилання переходів
Окремі статті 2019 року
Окремі статті 2018 року
Окремі статі 2017 року
Окремі статті 2016 року
Окремі статті 2015 року
Окремі статті 2014 року
Окремі статті 2013 року
Окремі статті 2012 рокуExpand Окремі статті 2012 року
Окремі статті 2011 року
Окремі статті 2010 року
Окремі статті 2009 року
Ко­ли Ук­раїна свят­ку­ва­ти­ме Різдво за но­вим сти­лем? 
 
 

Ми­нулі новорічно-різдвяні свята вже вко­т­ре активізували дис­кусію про те: коли ж Ук­раїна відзначатиме свят-вечір не 6 січня, а як май­же весь хри­с­тиянсь­кий світ – 24 грудня? Більшість учасників цієї дис­кусії вже й не зга­дують про те, що українські церкви теж відзначають свято 24 грудня — тільки не за прийнятим в усь­о­му світі гри­горіанським, а за ста­ровин­ним і недоско­налим юліанським кален­дарем, якого вже не викорис­товує жод­на дер­жава, але якого за тра­дицією ще дотри­мується кілька пра­вославних цер­ков. І це 24 грудня при­падає зараз на 6 січня за гри­горіанським кален­дарем, яким ми корис­туємося в повсяк­ден­ному житті.

От­же, необхідні певні екс­кур­си в суть питан­ня. У 46 році до н. е. Юлій Це­зар здійснив про­гре­сив­ну для сво­го часу кален­дар­ну рефор­му. Ви­корис­тав­ши підра­хун­ки олександрійсько­го астро­нома Созігена, він встановив три­валість року (як тоді вва­жали – період річно­го обертан­ня Сонця навко­ло нерухомої Землі) у 365 днів і 6 годин. Відтак три роки мали по 365 днів, а чет­вер­тий (назва­ний високосним, або ж переступним) – 366. Цей юліанський кален­дар став загальноприйнятим у Римському світі, який охоплював тоді всі краї навко­ло Се­ред­зем­ного моря.

На почат­ку IV століття в Римській імперії вже оче­вид­но перемагало хри­с­тиян­ство. У 325 році Нікейсь­кий собор ухвалив порядок виз­начен­ня дати Ве­ликодня й інших хри­с­тиянсь­ких свят. Ве­лик­день віднині слід було відзначати у пер­шу неділю після пер­шої місяч­ної повні, що наста­вала після дня вес­няного рівно­ден­ня. Причому день вес­няного рівно­ден­ня собор­ним рішен­ням було чітко зафіксо­вано – 21 берез­ня.

Проте про­бле­ма полягає в тому, що реаль­на три­валість астро­номічно­го року при­близно на 11 хви­лин і 13,9 секун­ди мен­ша за перед­бачену юліанським кален­дарем. Ця невелич­ка різни­ця при­зве­ла до того, що через 128 років після Нікейсь­кого собору реаль­не астро­номічне рівно­ден­ня при­падало вже не на 21, а на 20 берез­ня. Ще через 128 років – на 19 берез­ня і так далі. Та­ким чином, облік свят за юліанським кален­дарем почав при­зво­дити до їхнього «запізнення» порівняно з при­род­ним цик­лом.

Уже в пізньому Се­ред­ньовіччі освічені люди чітко розуміли: як­що нічого не змінити, то колись вес­няне свято Ве­ликодня неминуче зсу­неться в реаль­не літо, а зимове свято Різдва – у вес­ну. Ра­зом з усіма інши­ми датами юліанського кален­даря. Це ста­неться неско­ро (за кілька тисяч років) – але неодмінно ста­неться. Ве­ликий Данте нарікає на це в XXVII пісні сво­го «Раю», написаній близь­ко 1320 року!

Проте обговорен­ня май­бут­ньої рефор­ми так само зай­няло не одне століття. Врешті, на підставі обчис­лень італійсько­го астро­нома Луїджі Ліліо 21 лютого 1582 року папа Григорій ХІІІ видав бул­лу, згідно з якою був запро­вад­жений новий кален­дар. Для «вирівнюван­ня» різниці у 10 днів між фак­тич­ним і «юліанським» кален­дар­ним рівно­ден­ням, яка встиг­ла набігти на той час, після 5 жовтня 1582 року мало відра­зу ж наста­ти 15 жовтня. А щоб надалі така різни­ця не утворювалася, кожен кратний 100 рік, який за юліанським кален­дарем мусив бути високосним (напри­клад, 1700-й, 1800-й, 1900-й), за гри­горіанським залишав­ся зви­чай­ним, із 365 днів. Але оскільки різни­ця в добу набігає не за 100, а за 128 років, то роки, кратні 400 (напри­клад, 1600-й, 2000-й), і за гри­горіанським кален­дарем теж ого­лошувалися високосни­ми. Звісно, і цей варіант не цілком точ­ний. Проте кра­щої кален­дар­ної сис­теми досі ніхто так і не запро­понував.

Од­нак політичні обста­вини часу позна­чилися й на долі кален­дар­ної рефор­ми. У жовтні 1582 року новий кален­дар було запро­вад­жено тільки в католицьких Іспанії, Португалії, Італії, Франції, Нідер­лан­дах, Данії та в католицькій час­тині Швей­царії. У Німеч­чині католики почали його використовувати тільки через два роки, а про­тес­тан­ти, які вва­жали папу антихри­с­том, – аж у 1699-му, через понад століття. В католицькій, але погра­ничній на межі з тодішнім мусульмансь­ким світом Угор­щині його прийняли у 1587 році. Протес­тантська Англія зі своїми заморсь­кими володіннями здійснила кален­дар­ну рефор­му 1752 року, про­тес­тантські кан­тони Швей­царії та Швеція – 1753 року. На­решті, у пра­вославній Росії юліанський кален­дар діяв аж до Жовт­невого перевороту 1917 року.

Відтак Ук­раїна приймала новий кален­дар двічі. Впер­ше – разом із більшістю західно­го світу в жовтні 1582 року, згідно з дек­ретом короля Стефана Ба­торія, виданим на виконан­ня папсь­кої були. Як доводить сучас­ний український істо­рик Олег Купчинсь­кий, новий кален­дар був упровад­жений у нас досить опе­ратив­но – перші відомі докумен­ти гродських, зем­ських і підко­морсь­ких судів та магістратів на українських зем­лях, датовані саме за гри­горіанським кален­дарем, відно­сяться до 1582—1583 років. Ви­нят­ком було козацтво. У гетьманській кан­целярії, За­порізькій Січі (піз­ніше – Коші), у внутрішньому діловодстві аж до пер­шої тре­тини XVII століття зберігав­ся юліанський кален­дар. Проте лис­ти козацької старшини, адресовані польським королям, князям, шляхті та в Угор­щину, датувалися вже здебільшого за новим сти­лем.

Од­нак після Пе­реяславської уго­ди 1654 року офіційним кален­дарем у Ко­зацькій дер­жаві зно­ву зро­бив­ся юліанський. На Правобережжі його було утвер­д­жено знов після ІІ і ІІІ розділів Польщі 1793 і 1795 років (тільки католицька церква далі відзначала свята за новим сти­лем). Острівцем, в офіційне жит­тя якого юліанський кален­дар так ніколи і не повер­нув­ся (за винят­ком корот­кого періоду російської оку­пації під час Першої світової війни), залишалася Га­личина, яка відійшла до католицької Австрії ще за І розділом Польщі 1772 року.

І тільки згідно із законом УНР, ухваленим 12 лютого 1918 року Ма­лою радою в Ко­рос­тені (Київ було вже захоп­лено бан­дами Му­равйо­ва), після 16 лютого того ж року в Ук­раїні відра­зу наста­ло 1 берез­ня. Та­ким чином було ком­пен­совано різни­цю в 13 днів, яка встиг­ла набігти між дво­ма кален­дарями на той час. Аналогічний закон ухвалив і Раднар­ком РРСФР – тож пораз­ка Ук­раїни у виз­вольних зма­ган­нях уже не означала повер­нен­ня юліанського кален­даря.

Проте із цер­ков­ним жит­тям виявилося складніше. Ко­рені про­бле­ми, як вка­зує інший сучас­ний дослідник Олег Павлишин, май­же такі самі давні, як і кален­дар­на рефор­ма. Церков­ний собор у Константинополі ще в лис­топаді 1583 року виз­нав непра­вильність ста­рого кален­даря. Але вод­ночас він наголосив і на неприйнят­ності нового, який прийшов із «ворожого» Ри­му. Ад­же згідно з цим кален­дарем, Ве­лик­день міг випас­ти й одночас­но з єврейською Па­с­хою, що суперечило канонічно­му посту­латові Нікейсь­кого собору 325 року. Відтак кон­стантинопольський патріарх Єремія в посланні від 20 лис­топада 1583 року наказав пра­вославному духовен­ству та вірянам не виз­навати гри­горіанський кален­дар й не корис­туватися ним. Як наслідок, і пра­вославна, і гре­ко-католицька церкви на теренах Ук­раїни дотепер зберігають ста­рий стиль…

З того часу кален­дар­не питан­ня ста­ло одним із вуз­лових моментів у про­тисто­янні східно­го та західно­го хри­с­тиян­ства. Хо­ча саме жит­тя розв’язало врешті-решт супереч­ку на користь нового сти­лю. Так, 1923 року гри­горіанський кален­дар було офіційно прийнято в Грецькій церкві, 1924 року – в Константинопольській і Ру­мунській церквах, ще через рік – в Алек­сандрійсько­му патріархаті, тро­хи зго­дом – в Антіохійсько­му. На сьо­годні при­хильниками ста­рого сти­лю лишаються тільки Єрусалимсь­кий, Грузинсь­кий, Сербсь­кий і Московсь­кий патріархати. Хоч слід пам’ятати: запро­вад­жен­ня нового кален­даря нерідко означало цер­ковні роз­коли. Так, гру­па грець­ких «ста­ростиль­ників», прадіди яких не виз­нали запро­вад­жен­ня гри­горіанського кален­даря понад 90 років тому, знайш­ла сьо­годні при­тулок… під омо­фором УПЦ Київсько­го патріархату!

По­зиція головних україн­ських цер­ков щодо кален­дар­ного питан­ня різна. УПЦ МП вза­галі воліє його не помічати (бо ж із Моск­ви від­повідних вказівок не над­ходило, і лед­ве чи вони надійдуть – адже Росія робиться дедалі більш ксе­нофобсь­кою і навряд чи погодиться сьо­годні посту­питися своєю «спо­кон­віч­ною кален­дар­ною пра­вотою»). УГКЦ і УПЦ КП в принципі не про­ти рефор­ми – але коли до цьо­го вияв­ляться готові віряни. А більшість вірян тим часом уза­галі переста­ла розуміти суть питан­ня і свято переконана, що пра­вославне Різдво слід відзначати не 25 грудня за юліанським кален­дарем, а 7 січня за гри­горіанським!

У тому, що збіг цих двох дат суто ситуа­тив­ний, віряни змо­жуть пересвідчи­тися хіба що починаючи з берез­ня 2100 року, коли різни­ця між кален­дарями збільшиться до 14 діб. Православне Різдво 2101 року потрібно буде відзначати вже не 7, а 8 січня за новим сти­лем! І тодішні цер­ковні зверх­ники муситимуть або терпляче пояс­нювати кален­дарні тон­кощі вірянам, звиклим до тра­диційної дати 7 січня (адже різни­ця в 13 днів між кален­дарями збе­рігається не 100, а цілих 200 років!), або таки зва­житися на рефор­му.

Звісно, може з’явитися й ін­ший сти­мул для рефор­ми – як­що новий стиль таки прийме, вслід за Константинопольським, Алек­сандрійським і Антіохійським, і останній з «істо­рич­них» патріархатів – Єрусалимсь­кий. А відтак оче­вид­но нелогічно буде зустрічати в Києві на Ве­лик­день «бла­годат­ний вогонь» часом через місяць потому, як він зійшов уже в Храмі Гробу Господ­ньо­го в Єрусалимі! Але ймовірність такої події автор, який не є фахівцем у цер­ков­них справах, оцінювати не береться.

По­ки ж можемо тільки кон­ста­тувати: ми встиг­ли звикнути до «українсько­го Ра­мадану» три­валістю в понад місяць, який починається від католицького Ми­колая 6 грудня і три­ває до пра­вославного Во­дохре­ща 19 січня (всі дати за новим сти­лем). Причому усі головні свята українці мають шанс відсвят­кувати двічі, в чому теж є свої при­нади. І навряд чи ця ситуація зміниться в ближчі роки.

   
Президія НАН України © Макетний зразок
  This Website is best available with Microsoft Internet Explorer 6.0+