Skip Navigation Links наука
освіта
техніка
прогрес
Газета заснована у квітні 1997 р.
Пропустити посилання переходів
Випуски газети
Окремі статті
Фотогалерея
Редакція
Пропустити посилання переходів
Окремі статті 2020 року
Окремі статті 2018 року
Окремі статі 2017 року
Окремі статті 2016 року
Окремі статті 2015 року
Окремі статті 2014 року
Окремі статті 2013 року
Окремі статті 2012 рокуExpand Окремі статті 2012 року
Окремі статті 2011 року
Окремі статті 2010 року
Окремі статті 2009 року
Ви­му­ше­не пе­ре­се­лен­ня з Дон­ба­су: вик­ли­ки, яких Ук­раїна не зна­ла 
 
 
Сьогодні з-поміж значної кількості політичних, економічних, військових проблем, що їх змушена розв’язувати Україна, особливе місце посідають проблеми тих людей із Донбасу, які не з власної волі залишили свої оселі, часто зруйновані та розорені, роботу, що забезпечувала хай і мінімальний, але стабільний рівень життя, та поїхали в нікуди. Навіть ті, хто мають рідних і знайомих, готових допомогти, не можуть розраховувати на безкінечно тривалу підтримку. Так чи інакше, але необхідно вирішувати питання житла, працевлаштування, садочків та шкіл для дітей, лікування для хворих та літніх людей.

Питання «Вимушене переселення з Донбасу: масштаби та виклики для України» було розглянуто на одному із засідань Президії НАН України за участі представників Ради національної безпеки і оборони України та центральних органів виконавчої влади. Як наголосила у своїй доповіді директор Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М. В. Птухи НАН України академік Елла Лібанова, масштаби вимушеного переселення визначають потужні виклики для України, адже в окремих регіонах частка зареєстрованих переселенців сягає 5% населення, а їх загальна сукупність з урахуванням тих, хто не реєструвався, – 10%. За різними оцінками, понад 800 тис. мешканців Донецької та Луганської областей вимушено змінили місце проживання (дані на 6.10.2014). Найбільше переселенців сконцентровано в Харківській (89 тис. осіб) та Донецькій (55 тис.) областях, у Києві (34 тис.), Запорізькій (29 тис.), Луганській та Дніпропетровській (по 28 тис.) областях, а також на Одещині (15 тис.).

Якщо ж проаналізувати настрої переселенців, то в них домінують страх (втрати життя, матеріальних утрат, безгрошів’я, голоду, безсилля, повернення в невідомі умови), провина (за те, що відбувається на Донбасі; за те, що виїхали (перед тими, хто залишився); за те, що приїхали (перед жителями регіонів вселення) – про це свідчать соціологічні опитування, хоч ЗМІ часто цим нехтують); тотальна недовіра (владі і ЗМІ).

«Основна соціально-політична загроза масштабного вимушеного переселення – поділ населення України на дві групи: «ми» і «вони», — зазначає Елла Лібанова, пояснюючи це передусім напругою на місцевих ринках праці через істотне збільшення пропозиції робочої сили за рахунок вимушених переселенців. Крім того, проблемами з медичним обслуговуванням, зокрема із забезпеченням переселенців безкоштовними ліками; з наданням послуг дошкільної та шкільної освіти; із розміщенням переселенців тощо. Неприязнь з боку мешканців територій, куди переселяються українці із зони АТО, викликана як через преференції, що надаються переселенцям, так і через небажання переселенців обороняти Донбас від навали, а також через їхню не завжди толерантну поведінку.

До речі, як зауважують колеги доповідача, джерела конфлікту «ми» і «вони» дуже старі. Цей поділ почав формуватися після Другої світової війни, у 60—70-х роках. Насправді то була цілеспрямована державна політика.

Натомість психологічні загрози більш довготривалі й складні. Йдеться про постійний стрес, інформаційний дисонанс, перебільшення значення матеріальних втрат у житті, втрату інстинкту самозбереження (те саме відчували в США після війни у В’єтнамі, а в Радянському Союзі – після Афганського конфлікту).

Учені констатують, що учасники бойових дій у нинішній ситуації – це не що інше як загроза втраченого покоління. Зі слів академіка Е. Лібанової, попри скептичне ставлення багатьох до закону про дітей війни, тепер ми, справді, маємо їх, дітей війни. До всіх психологічних проблем долучається, звісно, і поширення українофобських настроїв на сході, зокрема несприйняття центральної влади місцевим населенням АТО (передусім, Донеччини).

І, зрештою, медико-соціальні ускладнення загрожують не тільки вимушеним переселенцям, а й всьому населенню. Психологічна реабілітація потрібна широким верствам населення, що передбачає запровадження відповідних посад у лікувальних закладах і забезпечення доступності послуг (має бути враховано і загальне збільшення потреби у медичній допомозі в місцях масового переселення). Тривале перебування чисельних груп населення в скупчених умовах за відсутності чи руйнування класичної системи вакцинації зумовить низку епідеміологічних проблем, що потребуватимуть вирішення як на територіях тимчасового перебування вимушених переселенців, так і в Донбасі, адже там назріває ще одна проблема — несанкціонованих захоронень. Ну, і, звісно, наслідком цих проблем стане зростання захворюваності та смертності, що призведе до зниження очікуваної тривалості життя та очікуваної тривалості здорового життя, за якими ООН веде моніторинг у всіх країнах.

На запитання «що робити» академік НАН України Елла Лібанова відповідає: «Переселенці – не утриманці. Переселенців не треба дотувати. Треба їм допомагати і залучати до влаштування власного життя. Тільки тоді буде зиск від роботи». З метою аналізу всіх потреб переселенців та визначення необхідних ресурсів для їх задоволення уряд ухвалив рішення створити систему реєстрації таких громадян, адже цифри відрізняються у рази. Для цього необхідна фінансова й технічна підтримка міжнародної спільноти. Особливо цінним для України є досвід Грузії, яка мала аналогічні проблеми в 1990-х та 2000-х роках.

Загалом складнощі із переселенцями з Донбасу пов’язані з низкою обставин. Уже зараз зрозуміло, що чимало з них (принаймні 150 тис. осіб) не збираються повертатися назад, не бажаючи жити в зруйнованому регіоні та поряд із тими, хто підтримував ворогів української держави або воював проти неї. Переважно це найбільш освічені, активні, креативні і самодостатні люди, які змогли в непростих умовах створити і вести власний бізнес. Ця група вже адаптована до життєвих змін і досить інтегрована економічно й соціально, вона не потребує (та й не чекає!) підтримки держави. Фахівці змушені визнати: Донбас втратив вельми тонкий прошарок середнього класу.

Однак більшість переселенців (350—400 тис. осіб) планують повернутися після того, як на Донбасі припиняться військові дії. Це означає, що після завершення АТО перед державою і суспільством постануть нові виклики економічного та соціального характеру. Відновлення потребуватимуть зруйновані будинки, дороги, підприємства. І якщо з об’єктами соціальної інфраструктури все більш-менш зрозуміло (дороги, житло, дитячі садки, школи, лікарні повинні бути відбудовані), то перспективи відновлення підприємств не такі однозначні.

Те, що економіка Донбасу давно потребувала кардинальної реконструкції, не викликає ніяких сумнівів. Справа навіть не в тому, наскільки рентабельним є те чи інше виробництво. Необхідно змінювати економічну структуру регіону, робити її більш сучасною, більшою мірою зорієнтованою не на видобуток руди, вугілля чи виробництво напівфабрикатів, а на виготовлення кінцевого продукту з високою інноваційною складовою та високою часткою доданої вартості. Це не завдання лише держави. Її роль зводиться до формування достатньо привабливих «умов та правил гри», можливо, навіть більш привабливих упродовж певного часу, ніж на інших територіях країни. Все інше повинен зробити бізнес. Таким чином, країна повинна мати дві різні програми розселення: для тих, хто не планує повертатися на Донбас, і для тих, хто цього прагне.

Окремо доповідач порушила питання доступності освітніх послуг для переселенців. Найперше – це переповненість дитячих дошкільних закладів і переповненість класів у школах. Якщо ж говорити про мову викладання, то цієї проблеми просто не існує. Діти з Донбасу абсолютно спокійно навчаються українською.

Однак для дослідників зовсім неочікуваною виявилася проблема невідповідності програм підготовки в різних навчальних закладах: як у школах, так і у ВНЗ. До речі, за даними КНУ імені Тараса Шевченка, академічна різниця іноді сягає аж… 25 предметів! Подібні випадки фіксуються і в технічних університетах.

Ще одне важливе та складне завдання – виховання патріотизму, сприйняття основною частиною населення ідеї Єдиної України. Психологія людини, що має нормальну роботу, суттєво відрізняється від психології людини, яка тривалий час є безробітною. Тому нині необхідно думати не тільки про якість вищої освіти, а й про якісну шкільну освіту та виховання, про грамотну пропаганду українських цінностей.

Фахівці переконані, що на сьогодні ключовими проблемами переселенців є забезпечення зайнятості у районах тимчасового перебування. Якщо цього не буде, люди не адаптуються ні тут, ні там (після повернення).

Президент Національної академії медичних наук України Андрій Сердюк вважає прорахунком відповідних міністерств і відомств те, що держава «підійшла до війни» без військово-медичної доктрини. Науковці-медики надзвичайно стривожені епідеміологічною складовою війни. Донецька область епідемічна за збудником холери. Вона, як і Луганська, має сотні поховань тварин, в яких було виявлено сибірську виразку (збудник сибірки, по суті, живе вічно). «Я дивуюся, як у нас до цих пір не виявлено вірусу Еболи. В Україні 60 тисяч студентів з Африки. Ми не знаємо їхніх маршрутів. Натомість прогнози ВООЗ щодо цього вірусу дуже невтішні: у січні 2015 року у світі захворіють понад 5 тисяч осіб, а в квітні – 1 млн. 200 тисяч…» — каже вчений.

Сьогодні і бійці АТО, і населення, зокрема, його дитяча частина, потребують психоневрологічної допомоги. Щорічно в Україні реєструють 120—130 тисяч хворих інсультом, у 50 тисяч діагностують інфаркт міокарда, у 200 тисяч — черепно-мозкові травми, у 100 тисяч — ушкодження периферійної нервової системи. Немає сумніву в тому, що найближчими роками після емоційних навантажень таких діагнозів буде значно більше.

Андрій Сердюк переконаний у необхідності спільної роботи інститутів НАН і НАМН стосовно вивчення громадського здоров’я, яке науковці «повинні взяти під контроль». А разом із МОН і МОЗ завдання ще складніше – убезпечення здоров’я дітей.

Заступник міністра освіти і науки Максим Стріха назвав плюси і мінуси в подоланні проблем переселенців. МОН впоралося з потоком школярів і студентів, зуміло розмістити переважну більшість маленьких переселенців у дитячих дошкільних закладах. Але виходили з того, що з 1 жовтня вдасться поновити навчальний процес у Донецьку й Луганську. Було рішення про зарахування тамтешніх студентів вільними слухачами у ВНЗ на «неокупованій» території. Варто подякувати ректорам, які самовіддано поставилися до цього. Лишень у гуртожитках Київського національного університету імені Тараса Шевченка розмістили понад 800 студентів! Однак зараз ми опинилися перед іншим викликом – на жаль, це не тимчасово, а надовго. Прийнято рішення про переведення ВНЗ за межі тієї території, яка не контролюється українською владою. Звичайно, це тягне за собою низку проблем.

«Сьогодні зрозуміло, що багато співробітників установ НАН України продовжуватимуть покидати Донбас. Як сказав один із науковців, нинішня ситуація на Донбасі нагадує 1937 рік, коли люди побоюються спілкуватися навіть між собою. Маємо бути готовими до того, що буде додаткова хвиля наукової міграції з Донбасу», — говорить заступник міністра. Він озвучив ідею, яка вже отримала схвалення міністра освіти і науки, — про доцільність створення спільних лабораторій МОН і НАН. Це дасть можливість забезпечити роботою науковців, які не зможуть працювати в тих умовах, які склалися на Донбасі.

На переконання віце-президента НАН України Валерія Гейця, біженців з Донбасу буде не менше, а більше, і не лише тому, що зима не за горами. Із прийняттям політичного рішення про статус цього регіону буде переміщення з політичних мотивів: одні звідти втікатимуть, інші – туди повертатимуться.

«Я не знаю точно, скільки американців воювало у В’єтнамі, але США витратили на реабілітацію тих, хто повернувся з війни, 1 трильйон доларів. На це потрібен був майже 10-річний період. Нас очікують масштабні виклики», — вважає академік Валерій Геєць.

Президія НАН України, визначаючи завдання для своїх структурних підрозділів та установ, особливо наголошує на необхідності вести широку роз’яснювальну роботу серед населення. Як зауважили провідні вчені, Академія наук має певний авторитет, тому цим треба скористатися. Адже таких викликів, які стоять перед Україною сьогодні у зв’язку з масштабним переселенням з Донбасу, ми ще ніколи не знали.

   
Президія НАН України © Макетний зразок
  This Website is best available with Microsoft Internet Explorer 6.0+