Skip Navigation Links наука
освіта
техніка
прогрес
Газета заснована у квітні 1997 р.
Пропустити посилання переходів
Випуски газети
Окремі статті
Фотогалерея
Редакція
Пропустити посилання переходів
Окремі статті 2020 року
Окремі статті 2018 року
Окремі статі 2017 року
Окремі статті 2016 року
Окремі статті 2015 року
Окремі статті 2014 року
Окремі статті 2013 року
Окремі статті 2012 рокуExpand Окремі статті 2012 року
Окремі статті 2011 року
Окремі статті 2010 року
Окремі статті 2009 року
Про­фе­сор Сте­пан Во­вка­нич: «Росія не хо­че ба­чи­ти Ук­раїну як са­мостійний дер­жа­во­твор­чий суб’єкт» 
 
 
 Щойно побачила світ книжка «Українська національна ідея та еліта в духовно-інтелектуальному забезпеченні державотворення». Її автор — Степан Вовканич, провідний науковий співробітник Інституту регіональних досліджень НАН України, доктор економічних наук, професор. Науковець працює в галузі теорії еліт, зокрема над розв’язанням проблем оцінки, рекрутування та формування інтелектуальної еліти як активного ядра нації, підвищення її соціальної, політичної ролі в державотворенні. У цьому контексті розробляє сучасні складові Української національної ідеї, про що свідчить, зокрема, і проблематика нової книжки. З цієї нагоди розмовляємо з її автором.

— Степане Йосиповичу, як виникла ідея створення книжки саме з такою назвою — «Українська національна ідея та еліта в духовно-інтелектуальному забезпеченні державотворення»?

— Кожен, хто бодай трохи знає історію України, бажає добра українському народові, працює задля підвищення рівня його життя, поглянувши на заголовок цієї книги, погодиться, що обидві складові вибраної мною назви сукупно і засадничо віддзеркалюють стратегічний ідеологічний дизайн, що так необхідний для розбудови модерної самостійної держави, яка вже на початку свого становлення зазнала агресії з боку північного сусіда.

— Ваші рефлексії задля деталізації задуму?

— Я б їх виділив три. По-перше, нелегка була і є дорога України до реалізації своєї національної ідеї. По-друге, надто важка доля українських національних еліт на шляху усвідомлення та формування концепту створення власної самостійної держави у ворожому оточенні. По-третє, у вкрай несприятливих умовах утверджувалися та широко соціалізуються нині сама, власне, ідеологія, а також — філософія духовно-інтелектуального, когнітивно-інформаційного, політико-морального супроводу процесів державотворення.

— Чи має сьогодні Україна відповідну ідеологічну стратегію розвитку?

— На жаль, не має. Як не має і системи належного науково-інформаційного забезпечення, патріотичної морально-духовної основи розбудови національної держави, збереження її українськості як тотожності корінного народу.

— Тим паче, коли в українській Конституції виписана заборона функціонування такого суспільного інституту, як єдина ідеологія державотворення. То як можна розбудовувати національну державу?

— Загальновідомо: за вирішення яких завдань (соціально-економічних, суспільно-політичних, правових, безпекових чи будь-яких інших) не брався б той чи інший народ. Він зможе їх розв’язувати лише тоді, коли впорається зі своїми проблемами ковітального національного і духовного відродження. Тобто йдеться про збереження національної ідентичності, тяглості розвитку нації, її питомої мови, культури, традицій, Помісної церкви, вітчизняного інформаційного простору, територіальної цілісності, поваги до національних символів, героїв, навколишньої семіотики... Отже, люди повинні бачити урядові зусилля в цих напрямах.

Щоправда, зараз, в умовах подвійного постімперського й посттоталітарного тиску Росії, непросто продовжувати процес розпочатого національного та духовного ренесансу. Ослаблена Росією, безпосередньо і значною мірою зросійщена, етноінтелектогеноцидна Україна впродовж значного історичного відрізку зазнавала і зазнає національного приниження та постімперських ударів. Зневажається Україна як національна держава, зневажаються її споконвічні символи. До неї безпідставно і нахабно висуваються територіальні претензії...

— Та більше, східні «брати» прагнуть диктувати нам форму державного устрою...

— ...Аж до федералізації України. Проти нас Росія перманентно веде економічні, торговельні, інформаційно-ідеологічні та інші війни. А в ХХІ сторіччі, цинічно обдурюючи світ брехливою пропагандою і надуманими «дезами» щодо небезпеки «неофашистов», «бендеровцев», «правого сектора» і прикриваючи цією дезінформацією свої споконвічні зазіхання на Україну, застосувала проти неї військову анексію наперекір усім буцімто дружнім домовленостям та міжнародним протестам. Росія не хоче бачити Україну як самостійний державотворчий суб’єкт, а лише  у вигляді імперського об’єкта — мало- чи новоросії.

— Було б добре, якби світова громадськість глибше розуміла «особливість», з якою Росія ставиться до України.

— Шкода, звичайно, що світова громадськість і надалі слабо поінформована про стосунки Росії з Україною, про потребу постійної протидії України імперському тискові, про сучасну соціогуманістичну ідеологію українського державотворення. Складається враження, що країни старої Європи не хочуть про неї чути і знати, тому часто й ведуться на імперські провокації російського агресора, його неореваншистські методи державного «обустройства» відновлюваної імперії зла, заяложеної пропаганди буцімто миротворчих зусиль щодо захисту «утесняемых русскоязычных граждан», котрі насправді прибули у військовому обозі як окупанти української землі та ведуть себе як асимілятори тубільців.

— Невже Захід нічого не навчило «примушування» до миру Грузії?

— Важко на це запитання відповідати. Лише нещодавно чимало країн вдалося до належних санкцій проти Росії... Бо ж і загарбання Криму, і сучасні події на сході України загрожують світовій безпеці. До цього Росія понад три століття поневолювала Україну. Парадоксально, але факт: українці впродовж десятиліть намагалися окультурити московитів, відчиняли їм вікна в Європу, творили для їхніх царів теоретико-методологічні підстави, аби вони нарекли себе «імператорами Великой, Малой и Белой Руси». Не відали, осліплені, що «москалі — чужі люде» і, як всі загарбники, почнуть цілеспрямовано нищити Україну. Та й нині продовжують розмивати нашу національну ідентичність, руйнують історичні традиції, мову, культуру, економіку тощо.

— І в цей же час наші вороги передусім цілилися (і продовжують це робити) в українську мову, мову титульного народу.

— Так, їх бісить, що український народ зберіг свою українськість, дав назву державі Україна. Вони б’ють по нашій духовно-інтелектуальній еліті як основному продуценту творення нового в науці, освіті, культурі, економіці, по носієві національної пам’яті, по захисникові вітчизняного інформаційного середовища і простору, по рушієві прориву країни та її виходу з імперської ізоляції на світові цивілізаційні простори. Вони якнайактивніше застосовували і хочуть застосовувати знову інтелектоцидну асиміляційну формулу: народ — без національної еліти, а еліта — без мови народу. Що більше, саме північні сусіди намагалися жорстоким способом відірвати тимчасово поневолений народ від батьківського коріння, розмити почуття державної самостійності, гордості і патріотизму, аби він забув, що в нього свого часу було вкрадено навіть ім’я, анексовано Київську метрополію Помісної церкви, а українську мову названо такою, якої «не было, нет и быть не может».

Лицемірні загарбники конче прагнуть позбавити нас державного суверенітету, нав’язуючи Україні ззовні і через п’яту колону федеративний устрій, надати своїй мові статус другої державної, тобто — панівної; «декомпозицировать» Україну територіально, щоб відтак приєднати до Росії (як це «зроблено» з Кримом) окремі її регіони, розчленувати і позбавити цілісності, унітарності та національної єдності.

— То ж ви вирішили зібрати в цій книжці ті тексти, які вже в різний час певною мірою були опубліковані...

— Під час відбирання статей для цієї книги, і я це усвідомлюю, мені, можливо, не вдалося повністю уникнути повторів, але я переконаний: свою візію і місію процесів державотворення в Україні, її національну ідею, чинники становлення духовно-інтелектуальних еліт та їх ролі в системі ідеологічного забезпечення розбудови української держави мені вдалося висвітлити, і читач мене зрозуміє.

Замість післямови

«Ера глобалізації дедалі більше засвідчує, що світом правлять ідеї. Кожна країна, держава чи на рівні іншої номінації — особа (етнічна група, народність, нація) формують свою поведінку відповідно до імперативів власної родової, національної або державницької ідеї. Національна ідея будь-якого етносу — це світоглядна система, яка складається з візії, тобто загальної картини її бачення, теоретико-методологічних підходів та практики втілення в реальне життя. Усім існуючим національним ідеям притаманна одна типова особливість — вони функціонують в інтересах конкретної нації. Немає у світі єдиної для всіх етносів національної ідеї. Національна ідея — категорія, властива етнічним, громадсько-політичним формуванням, що стали націями. У таких націй є своя світоглядна система, ідеологічний духовно-інтелектуальний супровід державотворення, що ґрунтується на ідеї (мрії), яка консолідує спільноту, є її підоймою, програмою і дороговказом діянь» (Степан Вовканич. Українська національна ідея та еліта в духовно-інтелектуальному забезпеченні державотворення. — Львів: ПП «Арал». — 498 с.; С.155).

   
Президія НАН України © Макетний зразок
  This Website is best available with Microsoft Internet Explorer 6.0+