Skip Navigation Links наука
освіта
техніка
прогрес
Газета заснована у квітні 1997 р.
Пропустити посилання переходів
Випуски газети
Окремі статті
Фотогалерея
Редакція
Пропустити посилання переходів
Окремі статті 2020 року
Окремі статті 2018 року
Окремі статі 2017 року
Окремі статті 2016 року
Окремі статті 2015 року
Окремі статті 2014 року
Окремі статті 2013 року
Окремі статті 2012 рокуExpand Окремі статті 2012 року
Окремі статті 2011 року
Окремі статті 2010 року
Окремі статті 2009 року
Кан­ди­дат технічних на­ук Бо­рис Ільєнко: «Вся історія із слан­це­вим га­зом – це при­мар­на надія» 
 
 

Борис ІЛЬЄНКО

У 2010 році вітчизняні засоби масової інформації повідомили про те, що в Україні планують видобувати сланцевий газ, який зможе стати альтернативою російському газу. Чи не основною причиною нинішніх кривавих протистоянь на Сході України, у Слов’янську зокрема, ЗМІ знову ж називають нібито величезні запаси того ж таки сланцевого газу і безмірне бажання зацікавленої сторони володіти ним.

«Світ» зробив спробу підтвердити чи, навпаки, спростувати цю інформацію, яка сьогодні на вустах ледь не в кожного пересічного українця. Наш співрозмовник – учений секретар Інституту газу НАН України, кандидат технічних наук Борис ІЛЬЄНКО.

— Борисе Кузьмичу, Вікіпедія говорить, що термін «сланцевий газ» — це непрофесійний переклад англійського геологічного терміну, покруч, який завдяки журналістам і політикам закріпився в широкому вжитку. Сланцевий газ (англ. natural shale gas) — природний газ (до 95% метану), що міститься в незначних кількостях у низькопористих і важко проникних глинистоалевритових осадових гірських породах, shale gas — означає «газ з аргілітів».

— Сланцевий газ – це традиційна назва газу, який отримують у процесі термічної переробки горючих сланців (наприклад, в Естонії, в Кохтла-Ярве). Теплотвірна здатність цього газу приблизно втричі нижча ніж природного. Щодо газу, про який іде мова, то це вуглеводневі включення в дійсно важко проникні породи – чорні сланці, тому правильною була б назва – природний сланцевий газ, або природний чорносланцевий газ. Його теплотвірна здатність близька до природного газу, може бути більшою або меншою в залежності від природи утворення. Але так уже повелося з «легкої руки журналістів», і назва «сланцевий газ» закріпилася.

— Ще в 2010 році, коли з’явилося повідомлення про те, що в Україні видобуватимуть сланцевий газ, ви висловилися категорично проти цього. Чому?

— Вся історія зі сланцевим газом – це примарна надія. Це підміна таких понять, як потенціальні ресурси та видобувні запаси. Видобувні запаси сланцевого газу (будемо вже користуватися таким терміном), тобто такі, що підтверджені в результаті геологорозвідувальних робіт і є можливими для раціонального видобутку, становлять приблизно 2% від світових розвіданих, іншими словами, реальних запасів природного газу.

Щодо потенціальних запасів, то їх значно більше, що й дало привід для занадто оптимістичних оцінок. Навіть на Всесвітньому енергетичному конгресі в Монреалі (жовтень 2010 року), учасником якого мені довелося бути, говорилося про забезпечення світу сланцевим газом на 200–300 років.

Тепер відносно моєї позиції. Я не геолог, за цим інтерв’ю краще було б звернутися до фахівців. Але так склалося. Ще в травні 2010 року відома інтернет-газета «Главком» запросила мене, вченого секретаря Інституту газу НАН України, Олексія Івченка, колишнього голову НАК «Нафтогаз України», та Валерія Боровика, голову альянсу «Молода енергія України», обговорити нове тоді для нашої країни питання — видобування сланцевого газу. Як бачите, в складі нашої команди не було фахівців. Але як відмовитись? Моя позиція полягала в тому, що сланцевий газ – це, мабуть, цікаво, напевно, необхідно проводити відповідні дослідження, але для нашої країни найважливішим є впровадження енергозберігаючих технологій.

Того ж року, як і впродовж інших, я брав участь у роботі науково-технологічного центру UNIDO в Трієсті з питань біо-енергетики, а повернувшись через тиждень після відвідання «Главкому», побачив в Інтернеті, що я, виявляється, знаний експерт зі сланцевого газу. Гірше того, почалися звернення з телевізійних каналів про інтерв’ю. Справи були кепські, довелося поринути в цю проблему.

Мені дуже допомогли публікації в «Геологічному журналі» одного з провідних вчених у галузі нафтогазової геології, академіка НАН України Олександра Юхимовича Лукіна. Багато інформації з цього питання отримав на конгресі, особливо з кулуарних спілкувань. Тоді ж у мене сформувалась уява, що сланцевий газ — це суто американське явище. І справа не тільки в Україні. Час підтвердив мою позицію. Її відстоював у публікації, яка вийшла в різній редакції у 4-х журналах, зокрема й «Національній безпеці та обороні». Я не дуже наполягав на цьому, але був інтерес з боку видань.

— Чому так сталося?

— Той факт, що в 2008 році Сполучені Штати випередили Росію з видобування природного газу завдяки «сланцевому додатку» мало величезний резонанс. Можливістю в забезпеченні енергетичної незалежності зацікавлена кожна країна. Європа не стала винятком, зважаючи на залежність від поставок російського газу. Політичний фактор тут значний. Присутній, на мій погляд, і національний фактор. У Польщі, наприклад, була одностайною підтримка енергетичної незалежності за рахунок видобування сланцевого газу.

Уся ця проблема і в Європі, й Україні, зокрема, була дуже розкручена. До моїх поглядів виявила небайдужість американська амбасада, а фірма «Шелл» навіть делегувала у Варшаву, на Міжнародну конференцію з видобування сланцевого газу. Я вважаю себе вже обізнаним у цій проблемі, але загальна позиція не змінюється, навіть стає більш обґрунтованою.

Що маю на увазі. Стрімкому розвитку видобування сланцевого газу в США сприяв цілий ряд чинників: значні запаси та величезні малозаселені території, високий ступінь вивчення родовищ, постійне вдосконалення технологій буріння, близькість до районів споживання газу, розвинута інфраструктура газотранспортних мереж. Дуже важливими є відсутність у США державної монополії на розробку нафтогазових родовищ та особливо відсутність екологічних обмежень на видобування вуглеводнів. Цей перелік можна продовжити, але дуже важливими є в порівнянні з іншими регіонами світу значні поклади та сприятливі геологічні умови видобування. Це значні території з глибинами залягання здебільшого від 0,5 до 1,5 км.

— Це й вивело США у світові лідери з промислового видобування сланцевого газу?

— Звичайно, адже там найбільш потужний у світі пояс сланцевого газу. Основний регіон видобутку — родовище Південний Барнет у Техасі, зараз активно розробляється родовище Марцеліус у Пенсильванії.

До речі, першу газову свердловину в сланцевих пластах у США пробурили в 1861 році, але поштовхом для промислового видобування сланцевого газу став 2002 рік, коли пробурили першу горизонтальну свердловину.

— Отже, твердження різного роду експертів та колишніх можновладців про те, що обсяг досліджених і оцінених резервів сланцевого газу в Україні становить 1,2 трлн. кубічних метрів, що виводить країну на четверте місце в Європі за обсягами цього типу газу після Польщі, Франції та Норвегії – звичайний міф?

— Річ у тім, що ми не маємо права називати будь-яких реальних цифр, адже не маємо жодного конкретного результату. Оперуємо цифрами про потенціальні запаси сланцевого газу, не знаючи ні глибини залягання, ні способу його видобування, ні концентрації, ні територій… А де гарантії? Візьміть приклад Польщі. Потенціальні запаси не підтвердилися — і ряд потужних інвесторів вийшли з гри.

Девіз попередньої влади в Україні – збагачення всілякими засобами. На превеликий жаль, вона не вирізнялася мудрістю
і знаннями в технологічному плані.

— Науковців вона ж не слухала…

— До нашої Академії, на жаль, не дуже прислухаються. Цілий ряд важливих питань технологічного характеру приймаються за одноосібною думкою правлячих структур, і підтверджень цього чимало. Але й ми, науковці, повинні бути більш активними. Декілька років тому на Загальних зборах НАН України академік Валерій Кухар навів приклад Британської королівської академії, котра щороку надає уряду доповідь, в якій радить, як доцільно розвиватися країні. Можливо, це прозвучить різко, але голос нашої Академії наук не дуже чути.

— Ви сказали, що сланцевий газ – суто американське явище. Яка зараз ситуація з його видобуванням у США?

— Там теж починаються проблеми. На Південному Барнеті зроблено близько 18 тисяч свердловин, багато з них простоює. Вони вже не такі продуктивні, адже гідророзрив потребує чимало коштів. На часі — Пенсільванія. Але й це не безконечно.

І повертаючись до суто американського явища: за всі ці роки, починаючи з 2008-го, промислове видобування сланцевого газу так і не перетнуло кордони США (і в деякій мірі Канади). Це за повністю відпрацьованої технології видобування! Як на мій, може, й непрофесійний погляд, сланцевий газ треба мати, а якщо він і є, то необхідно оцінити, чи варта шкурка вичинки.

— Логічно запитати, що робити з покинутими свердловинами і взагалі: чи є життя після сланцю? Адже екологи повсякчас нагадують про ризики для довкілля…

— Відповідь однозначна: із свердловинами, непридатними для видобування сланцевого газу, потрібно щось робити. Напевно, якимось чином консервувати, здійснювати рекреацію місцевості. Ви можете уявити у нас, на Львівщині, сотні свердловин? Я, наприклад, не можу. Але гроші, нехай і примарні, для колишньої влади були понад усе.

Щодо екологічних ризиків. У техніці є поняття ступеня ризику внаслідок аварій на технологічних об’єктах. При бурінні значної кількості свердловин, а мова йде про тисячі, з’являється ризик браку під час їх цементування. У США, наприклад, пробурили 6 тисяч так званих наглядових свердловин для контролю можливих порушень під час створення продуктових свердловин. А порушення якості цементування — це ризик проникнення до ґрунтових вод або сланцевого газу, або розчину для гідророзриву. На жаль, це підтверджувалося. Тут уже мова йде про техногенні катастрофи із забруднення підземних вод і позбавлення окремих регіонів питної води.

Якщо на Південному Барнеті пробурили майже 20 тисяч свердловин, то де гарантія, що не буде порушень. Назву конкретну цифру: на Самотлорі за 15 років пробурили 9 тисяч свердловин, з яких 300 мали порушення в цементуванні…

Ще одне. Для видобування 1 трлн. кубів газу потрібно приблизно 1—1,5 трлн. т води. Звідки взяти таку кількість води, скажімо, на Юзівській площині, де й так складнощі з нею. Тепер — що робити з відпрацьованою водою? Є відносно безпечні технології, у Варшаві про це йшла мова, але вони потребують значних витрат.

— На чому варто зосередитися Україні, щоб, зрештою, газові війни з Росією канули в минуле?

— В Україні, на Семиренківському родовищі в Харківській області, відомому ще з 1980-х років, минулого року одна газодобувна компанія пробурила свердловину глибиною 6534 метрів, видобуваючи щодоби 1 млн. кубів природного газу. Про що це свідчить? Україні треба зосередитися на глибинному бурінні.

Упродовж 1968—1969 років видобуток газу в Україні зріс із 20 до 50 млрд. кубометрів, сягнувши в 70-х роках 65–70 млрд. м3. Зі слів академіка Олександра Лукіна, це стало можливим завдяки освоєнню вуглеводневого потенціалу глибин в інтервалі 4,5–6,5 км. За ефективністю освоєння запасів великих глибин Україна посідала одне з перших місць у світі. Максимальний дебіт окремих свердловин сягав 2–2,5 млн. кубометрів газу на добу. Та здобувши таку бажану незалежність, країна повністю припинила глибинне буріння, що призвело до обвального падіння видобутку газу і газового конденсату з відомими, на жаль, наслідками.

Освоєння однієї свердловини потребує коштів сумою 15—20 млн. доларів. Для здійснення глибинного буріння в Україні необхідні інвестиції, залучення компаній із значним досвідом такої роботи. Для того, щоб видобути, наприклад, 4 млрд. кубів газу, потрібен кредит у сумі 300 млн. доларів. Чому саме ця цифра? Якраз на створення потужностей із виробництва синтетичного природного газу в такому ж обсязі передбачався китайський кредит сумою понад 3 мільярди доларів. Коментарі зайві.

— Про які регіони України йде мова?

— Йдеться про Донецько-Дніпровську западину. Зараз у трьох регіонах України відомо понад 400 родовищ (з них 3 гігантських і 27 великих).

І наостанок. Почесний директор Інституту газу, академік НАН України Ігор Миколайович Карп неодноразово наголошував на наших вчених радах, що в Україні відсутній макроекономічний аналіз розвитку. Тому й кидаємося то на видобування сланцевого газу, то на будівництво заводів із газифікації вугілля… Нам треба мати обґрунтовану політику розвитку промислового комплексу держави. І у формуванні цієї політики важлива роль нашої Національної академії наук.

   
Президія НАН України © Макетний зразок
  This Website is best available with Microsoft Internet Explorer 6.0+