Skip Navigation Links наука
освіта
техніка
прогрес
Газета заснована у квітні 1997 р.
Пропустити посилання переходів
Випуски газети
Окремі статті
Фотогалерея
Редакція
Пропустити посилання переходів
Окремі статті 2020 року
Окремі статті 2018 року
Окремі статі 2017 року
Окремі статті 2016 року
Окремі статті 2015 року
Окремі статті 2014 року
Окремі статті 2013 року
Окремі статті 2012 рокуExpand Окремі статті 2012 року
Окремі статті 2011 року
Окремі статті 2010 року
Окремі статті 2009 року
Справжня Ук­раїна – в Ан­тарк­тиді! 
 
 

18-та Українська антарктична експедиція
свою місію виконала з честю!

Майже два десятиліття Національний антарктичний науковий центр гідно виконує свою місію організатора й координатора наукової антарктичної діяльності на Південному полюсі Землі. Ця робота набуває особливого значення не лише завдяки унікальності та екстремальності природної антарктичної лабораторії, в якій працюють наші вчені, а й безлічі цікавих людських контактів, що виникають у працівників НАНЦ і зимівників упродовж цілорічної наукової вахти. Адже крім професійних обов’язків, спільних проектів, обміну фахівцями між колективами станції Академік Вернадський та інших країн, острів Галіндез щороку відвідують тисячі туристів із різних куточків планети. Чимало з них саме таким чином уперше знайомляться з Україною і українцями. Це знайомство світу через Україну наукову!

Гостинність українських зимівників, дружня атмосфера, що панує на станції, сприяє тому, що гості отримують про нашу державу цікаву та правдиву інформацію. Завдяки цій народній дипломатії коло наших друзів і прихильників у світі постійно зростає.

Наприкінці квітня у Київ повернулися учасники 18-ї зимівлі на станції Академік Вернадський та члени групи сезонних досліджень 19-ї Української антарктичної експедиції. До речі, сезонна група відрізнялася від усіх, проведених раніше. У ній працювали аж дві (!) жінки-дослідниці (за майже 20-річну історію українських антарктичних експедицій жінки входили до складу лише 2-ї УАЕ). А на долю наших зимівників випало чимало переживань і очікувань у зв’язку з подіями останніх місяців в Україні. Про це «Світу» розповів начальник станції Академік Вернадський 18-ї УАЕ Юрій Гордієнко. Чи не вперше ми спілкувалися з науковцями сезонних досліджень (зазвичай вони залишаються непоміченими серед групи зимівників, що повертаються з цілорічного відрядження) Стефаном Мадяром та Оленою Мірошниченко і дослідниками з установ Національної академії наук – Анною Муровською та Іваном Парнікозою.

Юрій ГОРДІЄНКО:
«Ми були готові залишитися і на другу зимівлю…»

Провідний інженер Головного центру спеціального контролю Державного космічного агентства України Юрій Гордієнко в Антарктиці побував удруге. У 18-й Українській антарктичній експедиції він виконував обов’язки начальника станції.

— Хрещення було вдалим? – запитую в нього.

— Усе пройшло, як-то кажуть, гладко. Ми просто поїхали на українську станцію в Антарктиді і просто виконували там свою роботу… Більшість зимівників вже мали досвід роботи в непростих антарктичних умовах, причому це та частина команди, яка відповідає за життєзабезпечення станції: механік і лікар там працювали втретє, повар – удруге. Тому особливих труднощів ми не мали, всі одразу кинулися до роботи. Молодь, та, котра прибула на станцію вперше, одразу взялася за виконання своїх обов’язків. Колектив підібрався хороший — це професіонали не лише у своїх галузях, за потреби вони могли співпрацювати і в інших напрямах. Якщо виникали проблеми з питань технічних засобів чи наукової апаратури, все оперативно відновлювали.

Не на диктофон Юрій Гордієнко зізнається, що простих зимівель не буває. Кожна зимівля має свої особливості. Завдяки роботі Національного антарктичного наукового центру була підібрана злагоджена професійна команда, яка переборювала всі труднощі: як у науковому плані, так і в технічному забезпеченні станції. Українські зимівники контактували з науковцями інших країн, із росіянами в тому числі. Але ніколи ніяких проблем між ними не виникало. Основний девіз: якщо хтось потребує допомоги, треба кинути все і надати її.

— Як дізнавалися про події в Україні?

— Дізнавалися, можна сказати, шматочками. Один раз на тиждень довідувалися про новини з НАНЦ, від екіпажів суден, які відвідували станцію і на яких, до речі, теж було чимало українців. Туристи розповідали про останні події в Україні і співчували нам. Найтяжчий період зимівлі був пов’язаний із тим, що ми не знали достеменно, що саме відбувається на батьківщині (обмеженість інформації давала про себе знати). Переживали і за свою країну, і за близьких, адже серед нас були як із Харкова, так і з Донецька. Загалом це був найважчий період. Але ми всі трималися разом.

— Переживали, що можете залишитися серед царства айсбергів і пінгвінів?

— Ми були готові за необхідності залишитися і на другу зимівлю, бо ж добре розуміли, що наступну експедицію уряд може і не профінансувати. Разом із тим чудово розуміли й інше – станцію кидати напризволяще не маємо права…

— В Антарктичному центрі кажуть, що туристичний сезон на українській станції був менш вдалий, ніж у попередні роки…

— Я прихильник того, що Академік Вернадський – все ж таки не туристична база, а наукова. Ми від меншої кількості відвідувачів не потерпали, адже рідше доводилося відволікатися від основної роботи.

Разом з тим, мушу констатувати, що з’являються в Антарктиці вже й українські туристи, їх кількість зростає з кожним роком. Наприкінці листопада прибуло судно, на якому було понад 20 туристів з України й Росії. Українці «штурмом взяли» капітанський місток, вимагаючи зайти на нашу станцію, хоча в планах судна її не було. Вони здійснили пішохідну прогулянку до Академіка Вернадського, здолавши близько 4 км (до нас судна не доходять), і здивувалися, як нам вдалося так швидко до їхнього приходу прибрати станцію. Туристам пояснили, що це її звичний, щоденний вигляд.

До речі, траплялося й таке, що росіяни просили вибачення в наших зимівників за події, які відбувалися в той час у Криму…

Анна МУРОВСЬКА:
«Я була вражена комфортом, чистотою і дружелюбністю на станції»

На долю Анни Муровської, наукового співробітника Інституту геофізики ім. С. І. Субботіна НАН України, випала унікальна можливість вперше працювати в Антарктиці. Вона виконувала структурно-геологічні та тектонофізичні дослідження. У природних відслоненнях Анна вивчала гірські породи, контакти між ними, тріщини, складки, зони дроблення, поверхні нашарування, дайки, жили, відбирала зразки порід. Ці матеріали допоможуть охарактеризувати сили, які формують і змінюють зовнішність нашої планети.

Західна Антарктика — регіон активної сучасної тектоніки. Образно кажучи, на наших очах піднімаються гори, поглиблюються моря, переміщуються блоки земної кори, формуються корисні копалини. Вивчення сучасних геодинамічних процесів, каже науковець, є ключем для розуміння древніх процесів, що відбувалися сотні мільйонів і навіть мільярди років тому. Це основний принцип у геології, який називають принципом актуалізму.

Дослідження зі станції вдалося провести на площі 50х50 кв. км, а по маршруту судна було обстежено декілька пунктів на загальній території 200х400 кв. км. У такому широкому масштабі тектонофізичні дослідження здійснювалися вперше.

— Анно, які враження від білого континенту, адже в Антарктиді ви побували вперше?

— Мене дуже вразили мешканці білого континенту. Те, наскільки вони унікально адаптовані до складних умов; як вони граються в льодяній воді, а потім засмагають на крижинах; як, на перший погляд, незграбні пінгвіни плавають подібно до метеорів; наскільки толерантні кити. Сталося так, що я на маленькому надувному човні опинилася дуже близько від величезного кита. На мить здалося, ось-ось тварина випадково махне «хвостиком» — і човник перевернеться. На щастя, цього не сталося (більше того, не відомо жодного випадку, коли б вони неакуратно вильнули хвостиком). Мабуть, кити не таять у собі злості до людей, хоч раніше люди поводилися з ними зовсім не толерантно, заробляючи на китобійному промислі…

— Зазвичай зимівники після першої подорожі на українську станцію захоплено розповідають про неї…

— О, це моє друге враження! По дорозі до Академіка Вернадського ми заходили й на інші станції, однак захоплення вони в мене не викликали. Зате я була вражена комфортом, чистотою і дружелюбністю на нашій станції. Мене тепло прийняли у родину зимівників, у мене було незабутнє 8 Березня. Всі учасники експедиції – неординарні, талановиті люди: вони малюють, співають, танцюють, майструють. Повар Василь готував так, як вміє готувати тільки мама. Після того, як він дізнався, що мені смакує варене згущене молоко, на кухні, в потаємному куточку, завжди стояли мої улюблені ласощі…

Іван ПАРНІКОЗА:
«Дух антарктичного братства залишається з людиною назавжди»

Старший науковий співробітник Інституту молекулярної біології і генетики НАН України Іван Парнікоза шість років поспіль займається дослідженням наземної рослинності прибережної Антарктики. Однак на місце досліджень потрапив уперше. Розповів, що для нього це було дуже важливо, так як отримані раніше результати повністю підтвердилися.

Основним завданням ученого було налагодити базу для подальшого моніторингу реакції крихкої органічної матерії (рослинність на межі свого існування) на зміни клімату. Бо ж найменші кліматичні зміни в Антарктиці викликають скорочення її площі, поліпшення кліматичних показників – її розширення. Це, до речі, чудовий індикатор того, що відбувається на планеті загалом. За змінами наземної рослинності науковці можуть прогнозувати танення льодовиків. А танення льодовиків — це надзвичайно загрозливе явище, яке може призвести до затоплення багатьох міст світу.

— Іване, сезонні дослідження в Антарктиці ви виконували разом з американськими й російськими вченими. Що саме цікавило ваших колег?

— Підвищення рівня світового океану внаслідок потепління — нині чи не найактуальніше питання. А у випадку нашої станції – унікальна можливість його відстежувати. На станції Академік Вернадський ми маємо найдовший у світі ряд неперервних метеорологічних спостережень. Тут зафіксоване стрімке регіональне потепління в Західній Антарктиці, а також є цінні старі британські дані і нові наші (за останні 6 років), які показують, куди рухається наземна рослинність. Саме тому американські дослідники були зацікавлені попрацювати на нашій станції (хоч за 50 км вони мали свою). Вони намагалися «прив’язати» свої дослідження до того, що вже зроблено і допомогти нам довідатися: коли взагалі ця фантастично витривала рослинність могла проникнути в цей регіон?

Із першокласним спеціалістом, доктором наук із Санкт-Петербурзького університету Євгеном Абакумовим ми намагалися відповісти на запитання, що чекає Антарктиду в перспективі: чи може бути там, образно кажучи, рай на Землі в процесі зафіксованого потепління? Адже, скажімо, на Шетлендах ми спостерігаємо рясну рослинність (антарктичні сади), а на розташованій значно південніше українській станції — все має набагато скромніший вигляд. Дослідження тендітних антарктичних ґрунтів дає змогу передбачити, чи можлива така ж ситуація у нас.

— Що найбільше запам’яталося вам у цій міжнародній співпраці?

— Після нашого кількатижневого спілкування англійською на кораблі вже на нашій станції мої американські колеги несподівано попросили навчити їх «трохи української мови». Пояснили тим, що хочуть саме українською подякувати команді зимівників 18-ї УАЕ за надану допомогу, сприяння і чудову гостинність. Мені було дуже приємно.

— Які враження від Антарктики загалом?

— Я багато спілкувався з полярниками ще до поїздки на українську станцію, тому чимало знав про шостий континент. Звичайно, сяючі антарктичні гори, неповторні світанки та заходи сонця, непередбачувана, як жіночий характер, антарктична погода… Проте от що, справді, було для мене найдивовижнішим – це той дух антарктичного братства, який існує в цьому регіоні. Він залишається з людиною, що побувала тут, назавжди. Загалом Антарктида немовби оселяється в серці кожного, хто там побував, і її вже неможливо забути.

Антарктичний регіон не схожий на жоден інший на Землі, регіон, за який ми, люди, несемо найбільшу відповідальність. На жаль, там зростає рівень туризму і рівень забруднення. Але ми маємо не допустити, щоб Антарктиду поділили поміж країнами, щоб вона стала полігоном для випробування зброї, конфліктів, воєн чи розробки корисних копалин.

Антарктика – неповторне унікальне явище, яке ми повинні зберегти для нащадків. У ній має бути введено виключно заповідний режим. Дуже приємно, що українці мають там свій куточок, де панує зразкова чистота та чудова українська атмосфера. Коли я був на станції, то навіть не відчував, що я в Антарктиді, адже навколо — рідна мова, рідна страва та чоловіча дружба. Це, справді, немов наше далеке посольство, на якому українська команда несе свою нелегку наукову службу.

СтефанАрпад МАДЯР:
«Україна – вона не тут, вона – там, в Антарктиді»

Понад 30 років президент міжнародної громадської академії «Модус Колорис» Стефан-Арпад Мадяр (до речі, угорець за національністю) досліджує вплив кольору на психологічний стан організму людини. Доля звела його з Антарктичним центром ще в 2000-му році. Разом зі своїм керівником Євгеном Моісеєнком та лікарем станції Академік Вернадський він проводив дослідження впливу світлодинамічного середовища на стан зимівників. Торік науковець із Таврійського університету отримав з допомогою енцефалографа та світлового біологічного зворотного зв’язку цікаві дані, тому виникла потреба відправити в наступну експедицію двох фахівців.

Стефан Мадяр разом з Оленою Мірошниченко, автономно один від одного, проводили психологічні та психофізіологічні дослідження. Результатом їхньої роботи, окрім, звісно, наукових даних, буде видання посібника, який допомагатиме людям адаптуватися в екстремальних умовах і пройти реадаптацію після повернення в Україну.

— Стефане, яке найбільше відкриття ви зробили в Антарктиді?

— Для мене найбільше відкриття – філософське поняття того, що Україна – вона не тут насправді, не в центрі Європи, вона – там, в Антарктиді. На станції – представник Донецька, Житомира, Львова, Києва… За рік вони не мали там ніяких конфліктів, їхнє співжиття — це гармонія, взаємовиручка, взаєморозуміння, турбота один про одного. Це і є справжня Україна.

До речі, розповідаючи про кумедні історії в Антарктиді, Стефан запропонував усім, хто побував на українській станції, зібрати їх докупи і видати окремою збіркою. Назва скаже сама за себе — «Там, де недопалки носять у кишені». (Складати в кишеню цигаркові недопалки порадив йому начальник станції).

Олена МІРОШНИЧЕНКО:
«Запевняю всіх політиків: мовного питання в Україні не існує!»

Колега Стефана Мадяра Олена Мірошниченко, доцент кафедри педагогіки, психології та управління навчальними закладами Житомирського державного університету ім. Івана Франка, зізнається: «Мій керівник Євген Моісеєнко сказав коротко і чітко: «Ви повинні написати психологічний портрет українського полярника». Крім того, завданням науковця було виділити психологічні типи і зробити висновок, які з них між собою найкраще співіснують. І все задля того, щоб надалі в процесі підбору команди уникати можливих конфліктних ситуацій і протиріч у цілорічній зимівлі на антарктичному континенті, а також допомогти кожному типу окремо відшукати свої шляхи для адаптації.

Така робота ведеться вже кілька років. А для того, щоб на собі спробувати екстремальні умови і зрозуміти, як їх переносять певні типи людей, вона й отримала унікальний шанс поїхати в експедицію. Розповідає, що проводили дослідження, будучи увесь час в дорозі. Це так звана вербальна робота. Для цього було підібрано 30 спеціальних методик, дві з яких авторські. Методики давали дуже цікаві показники, які змінювалися впродовж експедиції. Спочатку проводили дослідження в Макарові, під Києвом, — вони були одні. Коли здолали Дрейк – інші. На зворотному шляху – ще інші. Порівнюючи з показниками минулорічними, побачили позитивну динаміку в дослідженнях. Люди багато в чому стають спокійнішими, врівноваженими. Конфліктів у 18-й УАЕ не було. Стосунки між учасниками команди зимівників були психологічно рівні, стабільні. Група добре зінтегрована, що й підтвердили дослідження.

— Що, окрім досліджень, було незвичайним під час подорожі? – цікавлюся в психолога Олени Мірошниченко.

— Мабуть, те, що на собі відчула обійми Дрейка і перепади температур. Але найцікавішим для мене стала зміна сезонів. Ми вилетіли з України на початку весни, в Туреччині – її розпал, квітнули дерева; в Аргентині – спочатку кінець літа, спекотливе повітря, наповнене пилом; в Ушуаї – пізня осінь, а в Антарктиді – зима. За декілька днів ми на собі випробували всі чотири пори року. Це неймовірно!

— Щоразу в інтерв’ю з директором НАНЦ, генералмайором Валерієм Литвиновим намагалася зрозуміти істинну причину відсутності жінок в українських антарктичних експедиціях. Відповідь: край суворий, а ноша для жінки важка…

— Скажу відверто: я не відчувала важкої ноші. Дрейк перенесла нормально, хоча шторм був не дитячий. Почувалася комфортно, можливо, тому, що повсякчас відчувалася чоловіча підтримка. Чоловіки дуже шляхетно ставилися до нас, жінок. Саме в Антарктиді я відчувала себе жінкою на всі сто відсотків!

Якщо ж говорити про фізичне навантаження, то, напевно, найважчим був переліт від Стамбула до БуеносАйреса. У літаку ми провели загалом 20 годин, не покидаючи його навіть упродовж півторагодинної зупинки в Са-Паулу.

— Чим вразила Антарктика жінкупсихолога?

— Тим, що і в Антарктиді живуть люди (це попри те, що Ушуаю називають краєм Землі). У своїх подорожніх нотатках я так і написала: «Дуже дивно, що скрізь живуть люди, і скрізь вони прекрасні!»

— Тезу керівництва Антарктичного центру про те, що Антарктида – не для жінок, ви спростували цілком і повністю?

— Остаточно і безповоротно!

— До речі, якою мовою найчастіше спілкувалися в дорозі й на станції безпосередньо?

— Добираючись до далекої Антарктиди, ми постійно спілкувалися з різними людьми, знаючи з десяток слів іспанською, трохи англійською, говорили російською й, звісно, українською. Що не розуміли – доповнювали жестами. Розмовляли і про науку, і про буденне життя, і про політику в тому числі.

Дехто з політиків вважає мовне питання дуже важливим для розв’язання проблем в Україні. Запевняю всіх політиків у тому, що мовного питання в Україні не існує!

Мені сподобалося, як спілкувалися наш біолог Іван Парнікоза з росіянином Євгеном Абакумовим. Один – тільки українською, інший – виключно російською! Але обоє чудово розуміли один одного, не говорячи вже про те, що спільно виконували польові дослідження, долаючи разом снігові кучугури. От у кого треба повчитися українським і російським політикам, які роздмухують вогнище мовних проблем!..

…Шкода, що політикам зараз не до науки. Вона залишена на потім. Можливо, після всіх державних лихоманок нова українська влада нарешті доведе, що «залишковий принцип в науці» уже не в моді?..

   
Президія НАН України © Макетний зразок
  This Website is best available with Microsoft Internet Explorer 6.0+