Skip Navigation Links наука
освіта
техніка
прогрес
Газета заснована у квітні 1997 р.
Пропустити посилання переходів
Випуски газети
Окремі статті
Фотогалерея
Редакція
Пропустити посилання переходів
Окремі статті 2020 року
Окремі статті 2018 року
Окремі статі 2017 року
Окремі статті 2016 року
Окремі статті 2015 року
Окремі статті 2014 року
Окремі статті 2013 року
Окремі статті 2012 рокуExpand Окремі статті 2012 року
Окремі статті 2011 року
Окремі статті 2010 року
Окремі статті 2009 року
Док­тор філо­логічних на­ук Пав­ло Гри­цен­ко: «Дві дер­жавні мо­ви – це дві дер­жа­ви в Ук­раїні» 
 
 

Павло ГРИЦЕНКО

Нинішня складна політична та економічна ситуація в Україні ускладнюється ще й мовним питанням. Про російську мову як другу державну багато говорять на Півдні й Сході країни. Зокрема, це питання використовують як аргумент «місцеві самооборонці» у протистоянні з владою.

Чи справді російська мова в статусі державної може змінити ситуацію на краще в Україні та позитивно вплинути на відносини з Росією? Про це «Світ» запитав експерта Комісії Верховної Ради України з підготовки нової редакції мовного закону, директора Інституту української мови НАН України, доктора філологічних наук Павла ГРИЦЕНКА.

— Моделювання мовної ситуації і мовне планування в кожній державі має свої особливості, зумовлені історією, традиціями суспільного життя відповідного соціуму. Водночас у різних країнах і в різний час нерідко спостерігаємо інтегральні прояви й загальні закономірності мовного будівництва. Прийоми розв’язання мовних проблем, що виявилися прийнятними й результативними в економічних умовах і на ґрунті історичного досвіду однієї країни, часто неприйнятні чи навіть шкідливі в умовах культурних традицій і поточних обставин суспільного життя в інших країнах. Тому універсальні й збалансовані положення ООН про мови, пакети рекомендацій міжнародних експертних комісій, які вивчають стан забезпечення мовних прав громадян у державах з різним рівнем економічного, культурного розвитку та неоднаковою соціальною структурою, мають сьогодні для України лише характер орієнтира-рекомендації, а не доконечного припису чи вимоги. На ці обставини необхідно зважати, апелюючи в гарячих дискусіях до досвіду мовного будівництва інших держав чи до їхнього мовного законодавства, пропонуючи перенести на ґрунт сьогоденних українських реалій моделі мовного устрою країни N чи вимагаючи розв’язати наші проблеми за моделлю країни NN. Необґрунтованість подібних заяв і вимог є самоочевидною.

Історично склалося так, що в Україні мовне питання зайняло одну з центральних у державотворенні позицій; його місце в ієрархії – поряд із питаннями економічними та суспільного устрою. Згадаймо, що з мови і через гостро незадовільний стан функціонування української мови в Україні пришвидшено зростало національне самоусвідомлення українців, употужнювалася ідея української незалежності й державності. Мовне питання набуло сили соціального камертона, бо виявилося вельми актуальним у практичній площині. Адже мовою щодень пройняте буття кожної людини, кожної родини, оскільки необхідно вибирати для себе мову спілкування, основну мову та іноземні мови для навчання дітей, треба оцінювати чи й докладати зусилля до опанування мов інших народів, торуючи шлях до сприймання їхніх інтелектуальних і культурних надбань… Тому проблеми мови завжди глибоко індивідуальні, дотикаються кожної людини, а водночас – і виразно соціальні, складні для конечного й чітко окресленого розв’язання; вони вимагають делікатного ставлення до них та несумісні із застосуванням сили.

У перші роки незалежності України перед будівничими нової Держави постала величезна кількість мовних проблем, вирішення яких було можливе за умови опертя на глибоке наукове вивчення мовної ситуації, опрацьовані прогностичні моделі, за умови належного економічного, правового та інформаційного забезпечення всіх змін у цій сфері. Можемо лише пошкодувати, що багато рішень із мовних (ширше – гуманітарних) проблем у перші роки незалежності законодавці й виконавча влада часто приймали без уваги до позиції й оцінок науковців, без відповідного економічного забезпечення і з великим поспіхом, часто у формі пакетівкомпромісів, тобто «політичних домовленостей». Не вистачало часу на зважене осмислення аргументів «за» і «проти», на те, аби вислухати фахівців і не приймати поспішних половинчастих рішень із позицій «революційної доцільності». А ухвалення законів у формі парламентських «компромісних домовленостей» назагал виявилося малоефективним, оскільки має дуже мало спільного із системним і продуманим перспективним державотворенням на засадах права. Адже відомо, що там, де торги (особливо людей випадкових у політиці), де науково обґрунтовану позицію заступлено візіями-мареннями чи «приблизними знаннями», там нічого очікувати змін справжніх, глибоких, перспективних для становлення й зміцнення держави.

Та практика парламентського компромісу (вже як усталена норма) живе й розвивається і зараз, через 20 років незалежності. Тому й сучасні спроби змінити законодавство про мови в Україні виявилися незграбними й ситуативно зумовленими, вкотре продемонстрували реагування на мінливу політику, а не на перспективу державотворення. І знову торги, хоча й змінилися учасники процесу і вельми виросли ставки...

Розв’язання кардинальних питань суспільного життя не може мати успіху, якщо воно не виростає на власному ґрунті, а інспіроване ззовні. Саме це спостерігаємо сьогодні: вимога запровадити російську мову як другу державну в Україні – не наслідок внутрішньоукраїнського мовного буття, а частина позаукраїнського геополітичного плану. Це елемент давно сформульованої концепції зміцнення Росії через розширення сфер її впливу.

Мовний вплив – це складник багаторівневого системно спланованого впливу-тиску Росії на партнерів (радше – на чергові об’єкти загостреної зацікавленості). Завдяки системному багаторічному медійному зомбуванню в масову свідомість українського соціуму вживлювалася ідея незворотності російськомовної присутності в Україні, поширювалася інформація про її історичну зумовленість та месійність для українців. На це справно впродовж тривалого часу працювала й «5 колона» – хто за посади-винагороди, хто за реальну плату, хто внаслідок непереобтяження інтелектом та відповідальністю перед своїм народом. Це підтверджує і внесення до передвиборчих програм окремих партій завдання удержавлення російської мови в Україні, що далі використовується як «наказволя виборців».

Передумовою успіху російського медійного наступу в питаннях російської мови в Україні були дві обставини. Перша – зрада влади, яка продала чи передала в неукраїнські руки майже весь медіа-простір і цим посприяла формуванню антиукраїнської, добре фінансованої системи зомбування соціуму. Друга – наявність спадщини попередніх десятиліть радянської влади у формі цілеспрямованого зросійщення, насамперед промислових регіонів, через недопуск української мови до багатьох сфер виробництва, армії й інших силових структур, багатьох сфер науки, державного управління, у формі значного зросійщення системи освіти. Гіперцентралізація в СРСР, всевладний і всюди проникний москвоцентризм мали закономірним наслідком гіперрусифікацію, за якої іншим мовам лишалася роль маргінальних декорацій, а словесні штампи про братерство (як виявилося – братерство Авеля й Каїна!) мали знівелювати гостроту протиріч між словами (декларованою мовною політикою) і реальністю (мовною ситуацією в республіках СРСР).

Хто та що виграв і чи виграв від такої мовної політики і мовної ситуації в СРСР? Однозначно, тривалий час вигравала сама держава, її політична система, бо російську мову було підпорядковано завданням зміцнення наддержави (згодом доля помстилася: саме протест проти гіперрусифікації став одним із прискорювачів наближення кінця цієї системи і наддержави). Спершу відчутно вигравала і сама російська мова, яку використовували на значно ширших просторах порівняно з її первісним «родовим гніздом», що незмірно збільшило коло користувачів цією мовою й залучило до її творення-оновлення найталановитіших неросіян (згадаймо хоча б Чингіза Айтматова, Василя Бикова, Леоніда Вишеславського та ін. активних російськомовних митців слова, як і відомих учених, які творили російською мовою…).

Проте таке розпросторення використання російської мови мало й негативні ефекти. Оскільки мова – це не лише її технічний арсенал (слова, їх поєднання, звуковий лад), а, насамперед, величезний за обсягами культурний, інформаційний світ, який вона передає, що становить серцевину й кровоносну систему мови (нікому не потрібна мова, якою нічого сказати!), то російська на позаросійських просторах, без підтримки рідного інформаційно-культурного й ментального середовища поступово перетворювалася на суто технічний засіб, на недомову без національного підґрунтя. Якщо в Росії літературна мова співдіє з рідними (сільськими) діалектами і (міськими) напівдіалектами-просторіччям, які залишаються живильним середовищем її іманентного внутрішнього розвитку, то поза Росією такий доплив природно творених елементів російської мови відсутній.

Урятувати ситуацію з «недоросійськістю» російської мови поза межами етнічної Росії не може ні школа, ні медіа-наступи з Росії, бо позаросійські простори – це терени лише споживання-використання, а не творення російської мови, це ареали її формального й смислового спотворення! На цих теренах поширені інші мови, інші корінні етноси зі своєю неповторною ментальністю, тут склалася інша історія-культура, зрештою – поширена неросійська діалектна база. Тому поза етнічними теренами Росії завжди бере і братиме гору питомо-природне неросійське мовне начало над привнесеним і завченим вторинним російським. За таких умов російська мова поза етнічними межами Росії, навіть за лояльних, зовні сприятливих обставин, приречена на втрату глибинних національних основ і змісту, а часто – і форми. Це не особливість історичного існування російської мови, це універсалія, закономірність, яка оприявнюється завжди, коли будь-яка мова поширюється, переноситься на терени побутування іншої (інших) мови, на мовно-культурні простори іншого етносу.

Амплітуда розхитування норм російської літературної мови, її структури в реальному функціонуванні поза Росією, зокрема в Україні, виявилася надзвичайно широкою: на тлі елітарного володіння російською мовою (це мікроскопічно мала частка суспільства, яка постійно й цілеспрямовано працює над удосконаленням культури свого російського мовокористування) поширені різновиди мовлення тих, хто частково чи сповна втратив рідну українську та, не опанувавши по-справжньому російську мову, оцінює своє мовлення як російське. Що це за формою, змістом і духом не російська мова – слухач переконується після першого ж промовленого речення; яскраві приклади такого мовлення демонструє чимало депутатів різних рівнів, виступаючи із беззмістовними й безформними заготовленими текстами. Не випадково, саме такі депутати творять живильне середовище оборонців російської мови як другої державної в Україні. Проте декрет про російську мову як другу державну, якщо б він був ухвалений, не може змінити рівня володіння цією мовою, бо на опанування нею необхідні великі інтелектуальні зусилля впродовж десятиліть.

Сьогодні справжня мета «оборонців» російської мови в Україні – не захист прав наших громадян на використання цієї мови в різних сферах спілкування (бо такі права реалізуються сповна, що підтверджено щоденною практикою!), а недопущення повноформатного функціонування української мови як державної в Україні, посилення її ролі як інтегратора соціуму й фактора зміцнення суспільства. Їхня мета – досягти відчутної мовної нестабільності в країні, створити потужне джерело напруги й водночас відвернути від українського ідейного осердя – розбудови Незалежної Української Держави – максимально більшу кількість громадян.

Відчутного удару по російській мові було завдано у кінці 80-х років, на початку процесу розпаду СРСР, коли в етнографічне за суттю поняття (використовуване в статистично-переписних операціях) російськомовне населення було вкладено правовий і політичний зміст. Це поняття охоплювало громадян інших держав, які користуються російською мовою і на цій підставі підлягають захистові з боку Росії на рівні етнічних росіян чи громадян РФ. Зауважимо, що й етнічні росіяни, ставши громадянами іншої держави, втрачають правову основу захисту з боку Росії, бо захищати в правовому полі можна лише своїх громадян. Не можна уявити, щоб Велика Британія заявила претензії до Канади чи США на тій лише підставі, що в цих країнах проживають англомовні громадяни, а Британії не подобаються мовні приписи цих держав. Сьогоденні мовні претензії РФ до України – приклад абсурдного надуманого приводу для реалізації інших планів, з мовою ніяк не пов’язаних.

На початку бурхливих 90-х такій софістичній зміні змісту поняття русскоязычное население світова спільнота не надала належного значення. І лише згодом, коли «захист російськомовних» громадян інших суверенних держав Росія використала як привід для погроз, політичного тиску й шантажу, водночас підживлюючи російськомовні протести у різних пострадянських суверенних державах, стало зрозумілим, що поняття російськомовне населення – це не риторична фігура, не термінологічна неточність, а наступальна зброя для політичної, економічної й територіальної експансії, привід для затяжних міждержавних конфліктів, заготовлені набої для майбутніх воєн.

Тому будь-які кроки до запровадження російської як другої державної мови в Україні є самоочевидно вкрай ризикованими. Це далекосяжний своїми результатами крок на шляху демонтажу незалежності України, зміцнення (сьогодні вже не приховуваного) протекторату Росії над Україною до повного її поглинання (по-братськи!). Створити ситуацію, коли в Україні будуть дві державні мови, означає створити дві держави на одній території, іншими словами, дві держави в Україні, які будуть мати дві столиці, два центри управління – Київ і Москву. На практиці – це означає знищення України як самостійної держави, можливо, через етап її фрагментації (названо федералізацією).

Основою розв’язання мовного питання в Україні мають стати: по-перше, проголошення непорушності положення Конституції України про українську мову як єдину державну (стаття 10 Конституції України), яке ще визнається як сьогоденна реальність і перспектива на ближчі десятиліття; цим актом буде знято політичні спекуляції навколо питання державної мови, особливо в періоди виборів; по-друге, скасування закону Ківалова—Колісніченка, який свого часу Національна академія наук України, як і багато інших центрів експертизи, у своїх висновках рекомендували відхилити як конфліктогенний і антиукраїнський.

Сьогодні існує альтернативний законопроект, створений робочою групою під керівництвом Л. М. Кравчука, в якому знято протистояння, конструктивно узгоджено утвердження й розпросторення української мови як державної з підтримкою усіх інших, включно з російською, мов України. Треба твердо усвідомити, що питання мовного будівництва належать до високозатратних. Вибудовування чи зміна інфраструктури поширення чи утвердження мови будь-якої національної меншини, як і кардинальне трансформування поширення української мови, вимагають значних фінансових вкладень, яких не було, немає зараз і не передбачається ближчим часом. Тому всі мовобудівничі плани необхідно насамперед атестувати на тлі національного бюджету і лише потім, чітко визначивши пріоритети і співвіднісши їх з реальними економічними можливостями, поетапно втілювати ці плани.

Не треба сподіватися, що всі національні меншини, які проживають в Україні, зможуть мати належну фінансову підтримку зі своїх метрополій. До того ж гроші даремно ніхто не дає, їх треба повертати чи українськими землями, чи дешевою робочою силою для метрополій, чи іншими національними пріоритетами.

Коли сусідні держави цільово скеровували, наприклад, на Закарпаття чи Буковину, різноманітні інвестиції (відкриваючи неукраїнські навчальні заклади, спрощуючи отримання громадянства іншої держави), то тим по-сусідськи відламували від української національної хлібини чималий шматок для себе. Сьогодні в Криму, на Півдні і Сході України братсько-сусідська допомога трансформувалася в криваве протистояння, в перспективу багатолітнього конфлікту, взаємонерозуміння. І це також є платою за російські інвестиції в російськомовні проекти в Україні, в утвердження «русского мира».

Тому, ставлячи питання про удержавлення російської мови в Україні, політики мають відверто визнати, що насправді йдеться про кардинальне обмеження функціонування української мови, про демонтаж української державності.

   
Президія НАН України © Макетний зразок
  This Website is best available with Microsoft Internet Explorer 6.0+