Skip Navigation Links наука
освіта
техніка
прогрес
Газета заснована у квітні 1997 р.
Пропустити посилання переходів
Випуски газети
Окремі статті
Фотогалерея
Редакція
Пропустити посилання переходів
Окремі статті 2020 року
Окремі статті 2018 року
Окремі статі 2017 року
Окремі статті 2016 року
Окремі статті 2015 року
Окремі статті 2014 року
Окремі статті 2013 року
Окремі статті 2012 рокуExpand Окремі статті 2012 року
Окремі статті 2011 року
Окремі статті 2010 року
Окремі статті 2009 року
Ака­демік НАН Ук­раїни Ми­ко­ла Жу­линсь­кий: «За­раз усе частіше го­во­рять про Шев­чен­ка — як про­ро­ка і рятівни­ка нації» 
 
 

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ: «Ми мусимо працювати
з ранку й до вечора, без вихідних, бо знаковий
ювілей Шевченка зобов’язує»

Рік 2014, оголошений Роком Тараса Шевченка в Україні, наближається до кульмінаційної дати – 200-річчя від дня народження геніального поета. Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка, попри те, що опинився у вирі протестних акцій Євромайдану (розташований на вулиці Грушевського, 4), ні на мить не припиняє підготовку до ювілею великого українця. Про це – у розмові з академіком-секретарем Відділення літератури, мови та мистецтвознавства Національної академії наук України, директором Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, академіком НАН України, лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка Миколою ЖУЛИНСЬКИМ.

— Миколо Григоровичу, як працюється інституту і вам особисто у таких, м’яко кажучи, неакадемічних умовах?

— Останні місяці перебуваю в тривожному передчутті змін, стимульованих протестною енергією Євромайдану. З вікна свого кабінету бачу барикади, які нарощувалися мішками зі снігом, льодом і піском, каркаси спалених автобусів і автомашин, багаття в залізних бочках, біля яких гріються протестувальники, тут вибухи світлошумових гранат, спалахи «коктейлів Молотова» перепліталися з вигуками «Слава Україні! — Героям слава!»... Мимоволі згадую апокаліптичні візії Тараса Шевченка, який у поезії «Осія. Глава ХIV» застерігав:

Погибнеш, згинеш, Україно,

Не стане знаку на землі...

Не хочу вірити в це жахливе пророцтво, хоча поетове звернення до «оперених» повинно було б змусити їх замислитися над своєю долею. Шевченко намагається закликати і тих, хто сьогодні при владі, і тих, хто прагне досягти свободи, правди і справедливості, до порозуміння, громадянського миру і спокою:

Обніміться ж, брати мої.

Молю вас, благаю!

Хотілося б, щоб Україна в мирі й злагоді гідно відзначила 200літній ювілей нашого національного пророка, віриться, що

І забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України...

Попри все інше, Інститут літератури працює. Хоча у вестибюлі нашого приміщення розгорнуто польовий госпіталь, а в залі засідань, у коридорі біля батарей відпочивають протестувальники, але всюди порядок і спокій. Мої колеги-науковці завершують роботу над такими унікальними науковими проектами, як «Шевченківська енциклопедія» в 6-ти томах, Повне зібрання творів Т. Г. Шевченка в 12-ти томах... Велика кількість учених та інституцій долучена до реалізації цих проектів, передусім колеги з Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, Національного музею Тараса Шевченка та ряду інших академічних інститутів, музеїв, вищих навчальних закладів.

У мене на столі лежать чотири перших томи «Шевченківської енциклопедії», дев’ять томів — шість літературної спадщини і три із п’яти — мистецької, готовий до друку останній, дванадцятий — довідковий, із літописом життя і творчості Кобзаря. До дня народження Тараса Шевченка ці два масштабні дослідницько-видавничі проекти будуть повністю завершені та видруковані.

Ми мусимо працювати з ранку й до пізнього вечора, без вихідних, бо знаковий ювілей Шевченка зобов’язує. Крім того, Інститут літератури, в якому, до речі, зберігається майже вся літературна рукописна спадщина національного генія, здійснює ще й інші науково-видавничі проекти. Нещодавно побачили світ такі видання, як «Кобзар» Т. Шевченка 1840 року — факсимільне видання, спільно з фондом «Велика родина» і видавництвом «Веселка», також — факсимільні видання збірки Шевченка «Три літа», «Більша книжка». Опублікований «Другий «Кобзар» — видання, яке не з’явилося у світ за життя Шевченка через арешт поета на переправі через Дніпро 5 квітня 1847 року. Як відомо, тоді в нього конфіскували рукописну збірку «Три літа» (1843–1845) і два зошити з баладами «Лілея» та «Русалка», поемою «Осика» та «Предисловієм» автора до «Кобзаря», що готувався Миколою Костомаровим до друку в Києві. Як бачите, серед цих книг є двомовне — українською і російською — видання поезій Тараса Шевченка під назвою «Я так її, я так люблю...», підготовлене інститутом і опубліковане видавництвом «Либідь». Ми надали необхідні матеріали (ілюстрації, коментарі тощо) перекладачеві Петрові Фединському, який видрукував у США англійською мовою «Кобзаря». Ось — «Кобзар» Тараса Шевченка в перекладі на польську мову Петра Куприся. А це — фахово добротно підготовлене видання поезій Тараса Шевченка словенською мовою...

— Наприкінці минулого року на засіданні Президії НАН України було розглянуто питання створення науково-освітнього інтернет-порталу «Тарас Шевченко». Ваша установа теж залучена до нього?

— Так, Інститут літератури бере участь у створенні цього унікального науково-освітнього порталу. Його розробка ведеться силами Національного центру «Мала академія наук України» за участю Інституту телекомунікацій і глобального інформаційного простору НАН України, Інституту кібернетики ім. В. М. Глушкова НАН України, Інституту обдарованої дитини АПН України, Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Національного музею Тараса Шевченка. Портал вміщуватиме найбільшу у світі базу знань про Тараса Шевченка щодо всіх аспектів його життя і творчості, літературної і мистецької спадщини, подій наукового і культурного життя, досліджень учених-шевченкознавців і роздумів відомих людей про роль Кобзаря в історії і сучасному житті України та світу.

Торік було створено віртуальні ЗD-тури по 36 найвідоміших музеях України, Росії, Казахстану і Канади, сформовано першу чергу електронного каталогу творів мистецтва. Виконуються роботи зі створення цифрових копій ексклюзивних документів та електронних цифрових колекцій документів і творів, які відображають життєдіяльність Т. Г. Шевченка (близько 50 тисяч творів, малюнків, картин тощо) та пов’язані з життєвою і творчою долею Кобзаря — його листи, записки, малюнки...

План заходів із підготовки та відзначення 200-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка та 150-річчя від дня його перепоховання надзвичайно об’ємний — неможливо всі пункти перерахувати. Вчені Інституту літератури братимуть активну участь у проведенні в травні ц. р. всеукраїнського Шевченківського форуму «Свою Україну любіть», у Шевченківському міжнародному літературному конгресі, в міжнародному Шевченківському літературно-мистецькому святі «В сім’ї вольній, новій», у відзначенні ювілею міжнародною спільнотою в Російській Федерації, Республіці Казахстан, Литовській Республіці та Республіці Польща.

— У Національному культурному центрі України в Москві відбулася міжнародна наукова конференція, присвячена 200-річчю Кобзаря, в якій ви також брали участь. Які враження від цього заходу?

— Щоразу, коли я туди приїжджаю, душа наповнюється гордістю за те, що Україна має такий Дім у самому серці Москви, а коли переступаю його поріг, відразу дивлюся, чи добре почищені мої туфлі (сміється). Тут усе так вишукано, так естетично доцільно…

Конференція фактично розпочала відзначення ювілею Шевченка на міждержавному рівні. Вражений відкриттям погруддя молодого Тараса Шевченка, що було також приурочено до цього заходу. Він так чудово вписався в інтер’єр виставкової зали, наче там був завжди. А коли наприкінці урочистостей пролунав безсмертний Шевченків «Заповіт» у прочитанні Богда
на Ступки — перехопило дихання…

— Чиї виступи на зібранні в російській столиці особливо захопили слухачів?

— Блискуче виступив іноземний член НАН України, лауреат Шевченківської премії, професор Юрій Барабаш. Я давно у великому захопленні від Юрія Яковича, вважаю його найкращим дослідником текстів Тараса Шевченка. Часто звертаюся до його книги «Просторінь Шевченкового слова», в якій він аналізує кожен вірш, глибинно проникаючи в суть образного і світоглядного мислення поета. Барабаш органічно поєднує аналіз тексту зі способом і характером мислення самого Шевченка. В цьому він справді унікальний.

Юрій Барабаш виголосив доповідь «Шевченко і Гоголь: національний дискурс», в якій розкрив глибинну духовно-творчу пов’язаність двох наших геніїв. І хоча вони ніколи не зустрічалися, але їхня пов’язаність реальна, ґрунтована на численних фактах націософського, літературно-історичного, етнокультурного, соціо- та психоповедінкового порядку. Юрій Якович особливо пронизливо передав не лише геніальний, але й високий трагізм їхніх доль. Обидва не мали свого дому, не мали родини, не мали дітей, обидва мріяли про будинок на рідній Україні. Знову ж таки, ці сподівання не здійснилися…

Велике враження справила і доповідь Володимира Мельниченка, генерального директора Культурного центру в Російській столиці, який створив справжнє, живе культурне серце, яке б’ється в Москві та єднає всіх нас. Пишаюся тим, що певною мірою стимулював його свого часу на дослідження Шевченка в Москві.

Коли беру його авторську енциклопедію-хроноскоп «Шевченківська Москва», у мене від радості тремтять руки, а коли розглядаю укладену карту маршрутів Кобзаря по Першопрестольній, завжди думаю про щасливий збіг обставин, за якими саме цей учений опинився тут і має можливість працювати в архівах, проводити колосальну дослідницьку роботу. Радію, що його роботи відзначені найвищою премією України в галузі культури, літератури, мистецтва, літературознавства — Шевченківською.

Мені сподобалося, що Володимир Юхимович темою своєї доповіді обрав есеїстичний психоаналітичний підхід до осмислення появи і написання поезії «Чигрине, Чигрине…», створеної саме в Москві. Над цим текстом б’ється не одне покоління дослідників, намагаючись уповні зрозуміти, що саме Шевченко хотів ним сказати. Мельниченко переконливо показав, що саме присутність поета надала «Чигрине, Чигрине…» рідкісної пронизливості і скорботи за національною долею.

Принципово і безкомпромісно пояснив неоднозначне сприйняття Шевченком самого міста. З одного боку, він захоплювався ним і дивувався йому, милувався його храмами і соборами, а з іншого, розумів, що Москва — серцевина імперії, яка і призвела Україну до занепаду шляхом системної колонізаторської політики. З одного боку, він таврував і справді ненавидів українське новочасне дворянство, поміщицьку еліту, яка, здобувши привілеї, чудово почувалася в Україні, а з іншого, розумів, що тільки на нього й можна сподіватись, тому і молив «зглянутися на меншого брата».

Володимир Юхимович вчасно закликав відмовитися від одномірного й однолінійного сприйняття Шевченка в московському оточенні. Він переконує: вчитися мудрості треба у самого Кобзаря.

Шевченко, усвідомлюючи свою місію, знав про єдиний шанс усе змінити. Тільки Словом. На нього в першу чергу й розраховував. І от що цікаво: за тих умов, при таких малих накладах та неможливості поширювати книжки Шевченкове слово пішло в люди і здійснило, по суті, духовну революцію.

Новим, аналітично глибоким словом про унікальні історико-мистецькі пам’ятки України – два подорожні альбоми Т. Г. Шевченка (1841–1843, 1845) варто назвати доповідь відомого шевченкознавця Сергія Гальченка, яка для слухачів була надзвичайно цікавою. Певен, що переважній більшості учасників конференції не було відомо про ці альбоми взагалі і про те, що вони зберігаються у фондах Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. Загалом міжнародна конференція в Москві мала високий науковий рівень.

— Говорячи про духовне у житті і творчості Шевченка, ви нічого не кажете про матеріальне. Де вона, ця категорія в поета?

— На міжнародному з’їзді славістів у Мінську я робив доповідь «Тарас Шевченко в духовному просторі України». Так-от, звернув увагу, що духовний простір він не уявляв без матеріального оточення. Для нього духовне було нерозривне з матеріальним: і Дніпро, і кручі, і байраки, і могили, і руїни церков — це все духовність. Гегель, між іншим, казав, що всяке реальне є духовним. Із цієї гегелівської тези я й виходив.

Матеріальні Шевченкові образи ставали в його інтерпретації, в його сприйнятті й образному вираженні духовними вимірами, символами. Саме виданням «Живописна Україна» художник Шевченко намагався зафіксувати історичну реальність. А отже – і реальність духовну.

— Сьогодні ми все частіше говоримо про те, як актуально звучить Шевченко в сучасній Україні. Історія йде по колу?..

— Кілька років тому ще існувала традиція виступу голови Шевченківського комітету на врученні премії. У 2010 році я, як голова, готував виступ, але, на жаль, так і не виголосив його через те, що Президент відмінив цю традицію. Виступ називався «Шевченкова пересторога». Тему обрав не випадково. За кілька місяців до своєї смерті Тарас Григорович написав:

Погибнеш, згинеш, Україно, 

Не стане знаку на землі, 

А ти пишалася колись 

В добрі і розкоші! Вкраїно! 

Мій любий краю неповинний! 

За що тебе Господь кара, 

Карає тяжко?

З яким гнівом він описав апокаліптичне бачення загибелі України! Чим воно було викликане? Незрозуміло. Чому Шевченко, який так вірив у відродження України, раптом зневірився? І найбільше таврує зрадників-українців. Це ж про сьогоднішній день написано! Наче поет бачив, до чого призведе бажання збагатитися будь-якою ціною. Передусім — зловживання владою. Чим загрожує суспільству аморальність, бездуховність. Ми з вами є свідками загрозливої девальвації моральних принципів, духовного ослаблення нації.

Зараз усе частіше говорять про Шевченка — як пророка і рятівника нації. Але сьогодні Шевченкове слово, на жаль, не присутнє повсюдно в людських душах. І не в кожній українській хаті стоїть поряд з іконами його портрет, і далеко не в кожній родині є «Кобзар». А тому Шевченка сьогодні глибоко не знають. У багатьох немає внутрішньої потреби читати його вірші, бо навколишній світ, сучасне телебачення й Інтернет буквально дибілізують український світ. Молодь узагалі перестала читати. Може, я така вже старосвітська людина, але культивую книгу. Вважаю, що книга — одне з найбільших див, яке витворило людство. Коли ти читаєш, раптом виринає в уяві дивовижний світ. У кожного він, цей світ, свій, особистісний. І було б добре, якби максимально повернути людей до текстів Шевченка. Щоб його нарешті знову почали читати.

— Як це зробити?

— Науковці вже давно довели: дитина ще до народження спроможна сприймати музику. А поезія — це той же ритм і музичний лад. Думаю, саме з цього і треба починати. У мене глибоке переконання, що повинна бути державна програма, спрямована на молодих матерів і вихователів у дитячих садочках. Саме в яслах дитину треба привчати до читання, заохочувати її тримати в руках книжку. Змалечку людина повинна відчути магію слова, на тому етапі, коли вона тільки починає складати слова й образно мислити.

Зараз є багато ініціатив читати Шевченка і на радіо, і на телебаченні, проводяться конкурси. Але все це кудись зникає, як минають ювілеї. Далеко за прикладами ходити не буду. Торік записували на Першому національному каналі вірші Шевченка у декламуванні відомих людей. І де це все? Жодного ролика я не бачив.

Особисто я запропонував би кожному українцю вивчити напам’ять будь-який один улюблений вірш Шевченка. Для початку. Усього один вірш. Переконаний, якщо відчується магія цього одного вірша, з’явиться бажання вивчити чи принаймні прочитати ще щось.

— Зауважте, вивчити і прочитати саме українською мовою. Мені здається, що ювілейний рік – чи не найкращий привід вкотре і голосно говорити про ставлення українців до рідної мови — Шевченкової мови?

— Це, справді, так. У 1992 році я прийшов працювати в уряд Леоніда Кучми. Досвіду роботи в такій установі не мав — тільки-но з академічного інституту. Запросив на роботу в приймальню двох секретарів. Обидві — Тетяни, русява і чорнява. Років по двадцять п’ять. Обидві досконало володіли українською мовою. Нею відповідали на телефонні дзвінки, спілкувалися між собою. На них збігалися подивитися з усього Кабінету Міністрів. Уявляєте, знання української мови стало неймовірною подією! І поступово з ними всі почали спілкуватися українською. На другий чи третій день одна з них пішла до буфету і заговорила з буфетницею українською. Та тільки сплеснула руками і сказала, що за тридцять років роботи в цій установі вперше почула українську. От і вся премудрість. Тільки особистий приклад.

Є ще одна складова. Тільки-но змінюється кон’юнктура, у нашого брата чиновника виникає синдром запобігання, соціальної мімікрії, пристосування. А в українців це закладалося протягом трьохсот років, коли постійно треба було владі або догоджати, або бунтувати, або схилятися, щоб вижити. Цей синдром мершовартості й досі заїдає нас і проявляється в політиці та чинопочитанні.

Згадаймо Шевченка, який посилав із похмурого імперського центру в Україну свої думи, своє Слово в надії, що воно наповнить душі й думки зневоленого, знесиленого уярмленням українця енергією національного самоздійснення, що те Слово пектиме невидимим вогнищем замерзлі в неволі душі живих, народжених і ненароджених його земляків. Він благає Господа, щоб той дарував йому пророче слово – «Те слово, Божеє кадило істини», яке подасть «душі убогій силу»,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило,

І на Украйні понеслось,

І на Україні святилось

Те слово…

Хіба сьогодні не актуально звучать проголошені Шевченком більш ніж півтори сотні літ тому інвективи на адресу своїх земляків – рабів, підніжків чужих престолів, тих, кого він іменував «грязь Москви», осліплених самозакоханістю і чванством, які, мов ті шашелі, гризуть і тлять старого дуба – Україну?

Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають...

Коли йшлося про підписання закону про другу державну мову, я розповів Президенту Віктору Януковичу таку історію. У 80-х роках в Радянському Союзі велося масштабне обговорення праць Леоніда Брежнєва. В Україні воно відбувалося в залі Верховної Ради. Пленарну доповідь російською читав перший секретар ЦК Компартії України Володимир Щербицький. Я сидів біля Павла Загребельного, тодішнього голови Спілки письменників України, який, аби не гаяти часу, вичитував гранки роману «Роксолана», що друкувався в журналі «Жовтень». Питаю в нього: «Павле Архиповичу, якою мовою будете виступати?» — «Як якою? Письменники і доярки виступають українською». І тут викликають доярку з Полтавщини, яка виймає папірця і починає читати свої враження від геніальних творів Брежнєва українською…

Цю розповідь я завершив зверненням до Президента: «Якщо Ви підпишете Закон «Про засади державної мовної політики», то в Україні тільки доярки і письменники виступатимуть українською мовою…»

— Миколо Григоровичу, ви згадали Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Серед людей літератури і мистецтва вже давно чути нарікання з приводу процедури преміювання. Ця проблема напередодні ювілею поета набула ще більшої актуальності…

— Я всього два роки (2008—2010) був головою Комітету з Шевченківських премій, але багато років, ще за часів головування Олеся Гончара, був його членом. Пересвідчився, що Положення про Шевченківську премію треба кардинально змінювати. Це, по суті, радянська система висування, обговорення творів і кандидатур, присудження премій... Я пропонував, і мене підтримали всі члени Шевченківського комітету, відмовитися від такої процедури передусім тому, що вона не відповідає сучасним реаліям, часто в цьому процесі визначальну роль відіграє суб’єктивний фактор, смакові вподобання, знайомство...

Ми підготували нове положення про Шевченківську премію, яким взагалі не передбачалося так зване висування, публічне обговорення тощо. Групи кваліфікованих експертів у номінаціях здійснюють протягом року аналітичний огляд всього літературномистецького масиву, уважно вивчають і подають на розгляд Комітету свої пропозиції — не більше трьох номінантів у кожній номінації. І тоді члени Шевченківського комітету вислуховують експертів, самі знайомляться, вивчають і вибирають найдостойніший, на їхню думку, твір. Громадськість дізнається про нових Шевченківських лауреатів у день вручення премії — 9 березня.

Ті номінанти, які не вибороли премії, також відповідно відзначаються — отримують дипломи як номінанти року. І що важливо. Після удостоєння Шевченківської премії лауреат завдяки державній програмі зможе справді стати популярним. Його твір, якщо це література, буде опублікований великим тиражем в Україні, перекладений іноземними мовами... Якщо це кінофільм, то йому буде забезпечено широкий прокат, його буде представлено на престижних кінофестивалях... Одне слово, громадськість матиме змогу переконатися в тому, що цей чи інший твір та його автор справді гідні високої премії імені Тараса Шевченка.

А що зараз? Ви пам’ятаєте, хто був Шевченківським лауреатом навіть рік тому, не кажучи вже про три—п’ять? Бо вручили премію — і забули. Єдине, що їм «світить», — це опублікувати книжку в серії «Бібліотека Шевченківського комітету». Тираж — 500 примірників. Правда, були видання і значно більшими накладами – до 5000 примірників. Але це вже, здається, в минулому.

Я можу запевнити, що більшість лауреатів Шевченківської премії за останні двадцять років гідні цього звання. А головне, гідні достойного визнання, чого, на жаль, немає. Так, Шевченківським лауреатом 2009 років став поет Павло Гірник — ви про нього щось чули в останні роки? Чи його поезії звучали, скажімо, по радіо, його запрошували на телебачення? Пішов із життя зразу ж після удостоєння премії Тараса Шевченка унікальний талант — художник Віктор Гонтарів. Може, ви побували на виставках його творів за останні п’ять років? Попробуйте відшукати в українських книгарнях поетичні книжки лауреата Шевченківської премії 2012 року, самобутнього, надзвичайного чутливого на образне, переважно діалектичне, навіть архаїчне слово закарпатця Петра Мідянки…

Держава не вміє і не прагне ні плекати, ні гідно пошановувати свої таланти, а це свідчить про серйозну гуманітарну кризу в Україні. Не я придумав: держава — це культурна система. Щоправда, ми до цього ідеалу ще й не підступилися. Хоча й намагалися.

— Що, вважаєте, було б найліпшим подарунком великому Шевченку від Інституту літератури, який носить його ім’я?

— Збереження фонду рукописної спадщини Тараса Шевченка в нашому інституті, яка, на жаль, перебуває в несприятливих умовах. Двадцять років б’юся над тим, щоб держава почала будувати спеціальне приміщення для унікальної рукописної спадщини класиків української та багатьох класиків зарубіжної літератури: Тараса Шевченка (майже вся літературна рукописна спадщина), Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, Григорія Сковороди, Оноре де Бальзака, Олеся Гончара, Василя Стуса та багатьох інших. Але розуміючи складність, фінансову в першу чергу, позитивного вирішення цієї проблеми, давно пропонуємо віддати нам хоча б частину приміщення нинішнього Українського дому в центрі Києва. Але там мають бути передбачені температурні умови для зберігання документів, протипожежна безпека, пристосовані приміщення для реставраційних майстерень та залів для відвідувачів.

А найліпшим подарунком Шевченкові з нагоди 200-літнього ювілею була б передача повністю Українського дому під Національний науково-дослідний і культурно-інформаційний центр «Шевченківський дім». Це ж чи не єдина спеціально побудована музейна споруда, яка повинна використовуватися за призначенням. Символічно прозвучало б: Ленін передає свій музей Шевченкові в його розпорядження…

— Маєте великі перспективи на приміщення Українського дому в Києві?

— Сподіваємося створити там Національний науково-дослідний і культурно-інформаційний центр та назвати його Шевченківським домом, що став би центром, від якого розходились би культурно-інформаційні сигнали по всьому світу. Яке ще, крім Шевченка, можна знайти ім’я для того, аби достойно представляти Україну? Його світова слава беззаперечна. Але її треба культивувати, підтримувати, великий українець повинен бути увесь час на виду і на слуху.

Інтерв’ю було підготовлено 17.02.2014 р.

   
Президія НАН України © Макетний зразок
  This Website is best available with Microsoft Internet Explorer 6.0+