Skip Navigation Links наука
освіта
техніка
прогрес
Газета заснована у квітні 1997 р.
Пропустити посилання переходів
Випуски газети
Окремі статті
Фотогалерея
Редакція
Пропустити посилання переходів
Окремі статті 2019 року
Окремі статті 2018 року
Окремі статі 2017 року
Окремі статті 2016 року
Окремі статті 2015 року
Окремі статті 2014 року
Окремі статті 2013 року
Окремі статті 2012 рокуExpand Окремі статті 2012 року
Окремі статті 2011 року
Окремі статті 2010 року
Окремі статті 2009 року
Член-ко­ре­с­пон­дент НАН Ук­раїни Ігор Ста­сюк: «Я не вва­жаю, що 75 — це підсу­мок» 
 
 

Професор Ігор Стасюк

Ігор Васильович Стасюк — відомий вчений у галузі теоретичної фізики, теорії твердого тіла, доктор фізико-математичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, завідувач відділу квантової статистики Інституту фізики конденсованих систем НАН України, голова секції фізики Західного наукового центру НАН і МОН України, громадський діяч.

Талановитий педагог виховав 20 кандидатів фізикоматематичних наук, серед його учнів — 5 докторів наук. Він видатний популяризатор науки, людина енциклопедичних знань.

Після закінчення наукової сесії «Сучасні проблеми фізики конденсованої речовини», приуроченої 20літтю журналу «Condensed Matter Physics» і 75літньому ювілею Ігоря Стасюка, ми попросили вченого зосередитися на розмові про життя, зокрема й наукове.

— Ігоре Васильовичу, що ви відчували, коли на урочистому засіданні наукової сеcії інституту колеги й науковці з інших установ вітали вас з ювілеєм?

— Що я відчував? Що міг би зробити й більше, ніж досягнув у науці. Я завжди знав, що повинен так працювати, щоб і людям було цікаво, і щоб мати задоволення. Я не прагнув іти по драбині наукової кар’єри, а просто працював. За інерцією. Скажімо, не уявляв, що буду доктором наук. Навіть коли кандидатську писав... Коли був доцентом в університеті... Потім з’явилися перші учні — аспіранти.

Дуже велика роль тут наукових зв’язків, контактів, для фізика-теоретика — вплив тих, хто займається експериментальними дослідженнями. Словом, взаємодія з цікавими людьми, пошуки розв’язання різних наукових проблем.

Я не вважаю, що 75 — це підсумок. Це ще не закінчення. Є певні зобов’язання. Є молоді люди, яким треба допомогти — аспіранти, які можуть себе проявити в науці у майбутньому.

— «Нема життя — є робота», як казав професор Степан Стойко?

— Я не розділяю життя і роботу — це в мені міцно переплетено. Але маю й інші зацікавлення, які допомагають.

— Наприклад?

— Я отримав музичну освіту — закінчив музичну школу, грав на фортепіано... В мене було певне роздвоєння: думав, чи в університет вступати, чи в консерваторію... Та ж музика дає емоційну насолоду і розрядку — більш повноцінне сприйняття світу. А ще — туризм. У Карпати безліч разів ходив, багато місць гарних там знаю. Це — захоплення на все життя, яке мені від батька передалося. Кожної зими ставав на гірські лижі, досить добре плаваю.

Ще — фотографія. Люблю багато фотографувати, маю свої збірки. Мене навіть переконували в необхідності робити виставки.

— Ваша наукова діяльність, яка спочатку вилилася, так би мовити, в кандидатську і докторську дисертації, знайшла практичне продовження?

— Кандидатська не мала безпосереднього практичного спрямування. Це був опис — більше на математичній основі — кореляційних явищ, взаємодії електронів у кристалах. Ми запропонували оригінальний математичний апарат, який свого часу підтримав академік М. М. Боголюбов. Наш метод був опублікований у Москві, а також у Ленінграді в журналі «Физика твердого тела».

Через чотири роки після нас Дж. Хаббард із Великої Британії опублікував подібний і більш загальний підхід. Став, як ви розумієте, популярним власне метод Хаббарда — такі тоді були обставини.

Керівником моїм ще зі студентських часів був професор А. Ю. Глауберман, коли ми з ним і з В. В. Владимировим виконували наше дослідження. Далі я вже сам продовжував, а Владимиров переїхав до Москви, став відомим фізиком, потім працював у Києві. До цієї теми я повернувся в 1974 році з аспірантом П. М. Слободяном. Ми розширили той метод і опублікували в одному з московських фізичних журналів.

Докторська мала вже й практичний вихід. Велика її частина була присвячена теорії оптичних ефектів, які виникають під час дії зовнішніх полів і механічних напружень (тисків) у кристалах. Такі явища вивчав і експериментально досліджував професор Орест Влох разом із відомим фізиком І. С. Жолудєвим. Ці ефекти дають можливість керувати поширенням світла, що проходить через кристали. Отже, можна передавати інформацію за допомогою світлових пучків. У нас була ще серія робіт, що стосувалася нових кристалів. Тож практичне застосування докторська мала.

— На засіданні сесії академік Ігор Юхновський сказав, що ви вели увесь час журнал «Condensed Matter Physics», якому у вересні виповнилося 20 років. Розкажіть про це детальніше.

— Журнал почав виходити з 1993 року. Спочатку він був трибуною для дослідників нашого інституту, в ньому публікувалися наші роботи. Друкувався українською мовою, потім ми подумали, що для розширення аудиторії варто публікувати статті англійською. Таким чином досягли двох речей: нас почали пізнавати на Заході, окрім того, розширилася географія наших авторів. Ми почали отримувати наукові статті з різних країн. Тож мусили активізувати і поглибити їх рецензування.

— Звідки добирали рецензентів?

— Добрих спеціалістів — передусім з теоретичної фізики і фізики конденсованої речовини. Переважно не друкуємо експериментальних робіт. До речі, головним редактором був і є академік І. Р. Юхновський. Я допомагаю...

Чого ми досягли? По-перше, зріс індекс цитувань на Заході; по-друге, зріс авторитет видання, по-третє, журнал отримав імпакт-фактор. Статті до друку нам надсилають з Америки, Франції, Німеччини, ми вже є в колі визнаних журналів, а інститут — у колі відомих у світі інституцій. До нас на конференції приїжджають знані спеціалісти. Отже, йшли ми, як бачите, доволі довго — від 1993-го. Ми присутні в загальносвітовій базі даних, рецензентами в нас є науковці і з Японії, і з США, і, ясна річ, з України. Повірте, стаття будь-яка не пройде в нашому журналі. Є шість заступників головного редактора, і кожен з них має вже десятки рецензентів з різних країн, їх коло постійно розширюється.

— «Наука може почекати», — сказав якось перший президент України. Як ви думаєте, Ігоре Васильовичу, що він мав на увазі?

— Наука взагалі є похідною, бо потребує ґрунту, на якому може розвиватися. І не в тому проблема, що хтось сказав чи не сказав. Наука не може існувати без фінансової підтримки держави, відповідного морального клімату в суспільстві.

— В Україні фінансування науки опустилося до 0,29% від ВВП. Науковці стверджують, що потрібно бодай 1,7% від ВВП. Як цього досягнути? Чи влада зрозуміє, зрештою, роль науки у творенні економічно (і не тільки) ефективної держави?

— Прем’єр-міністр казав: «Нехай вчені запропонують щось корисне, і уряд знайде способи виділити кошти». Але, очевидно, одне з двох: або вчені не можуть запропонувати «щось корисне», або... уряд над цим не думає. Стан суспільства такий, що владні мужі, наприклад, не вважають, що наука є дуже корисною... Зрештою, наука передусім має творити нові знання і визначати інтелектуальний рівень суспільства.

— А як виживає ваш Інститут фізики конденсованих систем?

— До речі, наш інститут не потребує дуже великого фінансування, оскільки не здійснює експериментальних досліджень, не купує дорогих приладів чи матеріалів. А, скажімо, в Інституті фізики та інших інститутах у Києві (це величезна експериментальна база) вихід знайшли: створюють центри колективного користування. Закуповують для цього комплекти приладів, які дають змогу виконувати експерименти разом з іншими інститутами. І це працює. Маємо, на щастя, в інституті потужний обчислювальний кластер, один із найбільших за потужністю в Україні.

— Як вам це вдалося?

— Виконували госпдоговірні роботи, трохи заробляли — то ж могли розширити комп’ютерну базу. Згодом почали створювати кластер. Таким способом і свої проблеми в обчислювальних потужностях задовольняли, і люди з інших інститутів мають із цього користь.

Є державні програми, зокрема ГРІД-мережа, яка в рамках міжнародної спільноти поєднує суперкомп’ютери і в яку ми теж увійшли. Там можна входити зі своїми обчислювальними потужностями, і ви дістаєте доступ до розрахунків на сучасних суперкомп’ютерах. Блукають мережею ваші задачі, які можуть розв’язуватися і в США, і в Японії, і на сусідній вулиці. Були свого часу державні проекти, програми; ми повинні були мати кошти в рамках цих програм. Однак навіть 0,3% від ВВП не працює. З точки зору уряду, наука повинна існувати самостійно. Державі легше купити готову технологію за кордоном, аніж виділяти кошти на діяльність вітчизняних науковців.

— Як нам, українським науковцям, утвердитися у світовій науковій спільноті?

— Учені самі стараються. Комусь вдається краще, комусь — гірше. У Львові, наприклад, вагомих успіхів у галузі природничих наук серед академічних установ досягнули Фізико-механічний інститут, Інститут прикладних проблем механіки і математики, Інститут біології клітини; те ж саме стосується й нашого інституту. Хоча державні наукові проекти за участю інших країн, промисловців мав би організовувати уряд. Були колись такі спроби.

А взагалі, ставлення уряду до науки — то біда. Зараз надії можна мати, якщо Україна стане асоційованим членом ЄС. Це буде зовсім інший ранг участі українських наукових установ у наукових програмах в рамках європейської спільноти. Ми і зараз можемо брати участь, але ми є третьою стороною. Спочатку — діючі члени євроспільноти, потім — асоційовані, і тоді — ми.

— Ви задоволені, що обрали «фізичний шлях»?

— У принципі, так. З дитинства я дуже любив математику. Батько — учитель математики, дуже добрий педагог...

— То вам сам Бог велів...

— Власне, так. Математику я знав дуже добре. Але вона мені здавалася дуже сухою, фізика була ближчою. Потім — золота медаль після закінчення школи. Словом, так вийшло.

— Отже, ви знайшли свою дорогу. А пізнали себе?

— Думаю, що пізнав. Зрештою, це залежить і від обставин. Якби ситуація склалася так, що треба було б виживати, то, може, ще й краще б себе пізнав. Як я вже казав, знаю, що повинен робити, щоб мати власне задоволення і результат.

— У звіті про діяльність НАН України у 2012 році констатовано, що «науковими установами НАНУ проведено значний обсяг фундаментальних та прикладних досліджень...» Чи й справді досягнуто чогось такого вагомого?

— У галузі теоретичної фізики і нанотехнологій (графен), оптики є значні здобутки. Наші астрономія і радіоастрономія — унікальні. Наприклад, радіотелескопи. Словом, фізика в Україні не пропадає... Велика проблема не в тому, які є дослідження, а в тому, що до нас важко приходить талановита молодь.

— Чому ж так?

— Це йде зі школи. До речі, за певними новими віяннями, не буде окремо уроків фізики чи хімії, а буде природознавство. Нині ті абітурієнти, які вступають до ВНЗ, мають дуже слабку підготовку. Не навчені працювати як слід.

— Як ви думаєте, чому?

— Бо популярними нині є цифрові технології, побутує думка, що не потрібно тренувати пам’ять, не варто запам’ятовувати. Власне, тому випускники шкіл не навчені щось засвоювати і вчити. Це — соціальна проблема. Отже, перше: слабка підготовка в школі, і друге — немає моди на фізику, яка була, скажімо, років тридцять тому. Зараз мода на інформатику. Здібні діти переважно йдуть на прикладну математику чи на комп’ютерні технології. Це добрий заробіток. А на фізику не йдуть. Голод кадрів...

Звичайно, маємо дві спільні кафедри у «Львівській політехніці», мали у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Є спроба організувати співпрацю з хімічним факультетом — адже працюємо в нашому інституті з конденсованими речовинами. На спільні кафедри приходять вчити студентів наші науковці. Важливим є комп’ютерне моделювання, яке розвивається в інституті — це велика галузь сучасної фізики, власне — віртуальний експеримент. Можна передбачати структуру, будову і поведінку складних конденсованих систем.

— Берете участь у міжнародних програмах?

— Беремо. Близько сорока відсотків публікацій учених нашого інституту підготовлено останніми роками спільно із зарубіжними науковцями.

— Чи маєте лад в душі, чи можете завжди порозумітися із собою?

— (Сміється). Стараюся. Мене не з’їдає вічне невдоволення. Намагаюся все конструктивно вирішити, щоб із невдоволенням не жити.

— Які стосунки з Часом?

— Намагаюся йти з ним у ногу. Справ маю дуже багато. Поки що мені вдається з ними впоратися. Обов’язок примушує бути дуже організованим. Маю все в голові, чим повинен зайнятися. Але час страшенно швидко біжить уперед. Думаю, що, можливо, діапазон розмаїття різних занять треба звузити. Останні три роки працюю над книжкою-посібником з методу функцій Гріна — і для студентів, і для науковців.

— Що головне у вашій праці?

— Наукова і науково-педагогічна діяльність. Мені вдається їх поєднувати. А на політику — маю свої погляди.

   
Президія НАН України © Макетний зразок
  This Website is best available with Microsoft Internet Explorer 6.0+