Skip Navigation Links наука
освіта
техніка
прогрес
Газета заснована у квітні 1997 р.
Пропустити посилання переходів
Випуски газети
Окремі статті
Фотогалерея
Редакція
Пропустити посилання переходів
Окремі статті 2019 року
Окремі статті 2018 року
Окремі статі 2017 року
Окремі статті 2016 року
Окремі статті 2015 року
Окремі статті 2014 року
Окремі статті 2013 року
Окремі статті 2012 рокуExpand Окремі статті 2012 року
Окремі статті 2011 року
Окремі статті 2010 року
Окремі статті 2009 року
За­ги­бель «Русь­ко­го князівства» 
 
 

Пам’ятний хрест на місці трагедії під час
читання Гадяцького трактату
в с. Германівка Обухівського району

Сучасники нічого не знають про це історичне місце в селі Германівка на Обухівщині. Звичайний пам’ятний хрест із табличкою та скупим написом: «На цьому місці поховані козацькі полковники Сулима та Прокіп Верещак... 11 вересня 1659 року». Не всі історики й дослідники історії козацької доби знають, що це місце загибелі «Руського князівства». Мрії, потоплені в крові, яким так і не судилося збутися.

Ідея створення Руського князівства надихала на подвиги не одного козацького гетьмана. Проте історичні джерела вказують, що фундатором цієї ідеї був гетьман Богдан Хмельницький. Він продовжив справу національно-визвольного руху, розпочату гетьманом Іваном Сулимою, лицарем, який спрямував свій войовничий талант на захист поневоленого народу і був страчений у Варшаві. Втілити те, що так прагнув Іван Сулима, вдалося Богдану Хмельницькому.

Обидва гетьмани були майже однолітки, із шляхетних родин: Сулима — герба «Сулима», Хмельницький — герба «Абданк»; служили одному господарю — коронному гетьману Станіславу Жолкевському, тільки Сулима — в Бориспільському маєтку, а Хмельницький — у маєтку на Львівщині. Певно, вони були знайомі, можливо, навіть спілкувалися. Обидва скуштували гіркоту турецького полону: Іван Сулима бранцем на важкій турецькій галері веслував упродовж майже чотирьох років, аж поки трапилася нагода звільнитися у 1619 році; Богдан Хмельницький — у 1620 році, в битві під Цецорою, потрапив у турецький полон, де його в Царгороді тримали в тяжкій неволі, аж поки матір, зібравши чималу суму грошей, викупила сина з полону. Після сваволі й утисків підлотних польських магнатів вони опинилися в товаристві запорізьких козаків і стали видатними особистостями козацької доби, мужніми героями, улюбленцями народних мас.

До обох козацьких ватажків із повагою й прихильністю ставився польський король Владислав IV, але були вороже налаштовані польські магнати, зокрема, Конецпольські. Це за їхнім наказом відправлено на смерть І. Сулиму; а за іншим їх наказом, на час відсутності Б. Хмельницького, було скоєно наїзд на хутір Суботів, знищено майно, викрадено молоду жінку та побито канчуками його малолітнього сина. На відміну від І. Сулими, Б. Хмельницький не тільки помстився своїм кривдникам, але й згуртував навколо себе принижений і поневолений народ. Уперше, в лютому 1649 року, коли Хмельницький був у Переяславі і приймав послів від нового короля ЯнаКазимира, його вже сприймали не як ватажка повстанців, а як володаря України. Він поставив такі умови: амністія для всіх, хто брав участь у війні; залежність гетьмана лише від короля; скасування церковної унії; поновлення козацьких прав; збільшення чисельності реєстру козаків на державній службі; право виходу на море; територіальна автономія України. Він не мав на меті нищити Польщу, а лише намагався захистити права свого народу: «Виб’ю з лядської неволі руський народ увесь!.. За границю війною не піду, шаблі на турків і татар не підійму. Досить маю в Україні, Поділлі і Волині тепер... у князівстві моїм по Львів, по Холм і Галич». (Варто звернути увагу, що тут вперше прозвучала ідея створення Руського князівства).

Проте поляки не збиралися виконувати такі умови, але цю програму гетьман зберіг до кінця життя, бо був переконаний, що між Польщею та Україною можна знайти компроміс. У 1655 році Богдан Хмельницький сказав польському послу Станіславу Любовицькому: «Я став уже паном всієї Руси і не віддам її нікому». Доказом незалежності України були численні союзи, які вона укладала після 1654 року з різними державами. Але до того, починаючи з 1648 року, відтоді, коли Богдан Хмельницький час від часу звертався до Москви з проханням допомогти в боротьбі з Польщею, минуло довгих шість кривавих років.

Сини гетьмана Івана Сулими стали не тільки свідками, але й активними учасниками подій, спочатку під знаменами Богдана Хмельницького, потім у період «руїни», коли точилася запекла громадянська війна: з одного боку — за владу, а з іншого — за створення Великого Князівства Руського, про що до самої смерті мріяв великий гетьман.

Після смерті батька Степан і Северин Сулими, а пізніше й молодший Федір, як і належить, вступили до козацького реєстру в 1649 році, до Переяславського полку, в складі якого була їх родинна маєтність, згодом перейшли до розряду старшин. Вони неодноразово просили польський уряд повернути їм батьківські маєтки й начебто домоглися свого. Це підтверджує «Декрет трибунальний», який ухвалено в Любліні 21 листопада 1646 року. Згідно з цим документом села Сулимівка, Лебедин та Кучаків повернуто родині І. Сулими. Переяславський полк, в якому служили брати Сулими, на чолі з полковником Станіславом-Михайлом Кричевським відгукнувся на заклик Богдана Хмельницького (його кума) і перейшов на бік повсталих запорізьких козаків. Згодом Богдану Хмельницькому вдалося створити міцну й авторитетну владу. Незважаючи на те, що гетьман був виборною особою, Хмельницький впевнено казав, що він — «єдиновладний самодержець України», а тому мав тверді наміри щодо спадковості гетьманату. Він сподівався передати гетьманську булаву спочатку старшому сину — Тимошу, а після його загибелі — молодшому, Юрію, ще підлітку. (Якби гетьману вдалося втілити ідею створення Руського князівства, певна річ, що влада передавалася б спадково, тобто на монархічних засадах). Виконуючи бажання гетьмана, а з другого боку, прагнучи уникнути боротьби за гетьманську владу, козацька старшина на Раді 1657 року без виборів проголосила Юрія Хмельницького спадкоємцем гетьманської булави. Така передача булави без виборів, спадково, була явищем новим в історії гетьманщини і спричинила появу опозиції, насамперед, серед старих полковників. Найближчий соратник гетьмана з 1648 року, генеральний писар Іван Виговський належав до цієї опозиції, але залишався йому вірним, надійним товаришем і прихильником ідеї створення Руського князівства. План спадковості передачі гетьманської булави вніс розкол у лави старшини, а разом із цим і смерть Богдана Хмельницького.

Юрій Хмельницький відмовився від гетьманату в серпні 1657 року, і Рада старшин у Чигирині тимчасово передала булаву Івану Виговському, а Генеральна Рада 26 серпня 1657 року в Корсуні підтвердила його обрання. Ще займаючи посаду генерального писаря, Виговський брав участь у багатьох посольствах і виявив себе блискучим дипломатом. Тож у 1657 році було оформлено договір зі Швецією, яка визнала незалежність України та її кордони до Вісли. Від Литви було приєднано Берестейське та Новгородське воєводства. Поновлено союз з Кримом та Туреччиною. Лише Польща домагалася повернення України, обіцяючи їй широку автономію. Так блискуче почав гетьманувати Іван Виговський. Його сподвижниками і соратниками стали старші сини Івана Сулими — Северин і Степан, причому Северину вдалося дослужитися до посади Переяславського полковника.

Незважаючи на воєнні лихоліття, наймолодший із братів, Федір Сулима, здобув освіту в Києво-Могилянській академії. В «Мотыжинском архиве» є витяг із того ж «Декрета трибунального», який свідчить, що «Федор Сулима, который на Желтой Воде в плен взят турками, потом ушедши на Дон к России и на стругах утопаючи с донцами, взят турками опять в плен, и будучи в оном на галерах 12 лет, выкуплен под Кандиею венецианами и матильцами в числе 14000 невольников». Таким чином, Федір зазнав долі свого батька, який також, прикутий ланцюгами до весел, плавав на турецьких галерах. Діставшись на Україну, Федір Сулима потрапив у центр тих подій, що захопили двох його старших братів.

Боротьба в Україні не припинялася. Політика І. Виговського як гетьмана, в цілому, була спрямована на продовження державницьких традицій Б. Хмельницького щодо самостійності України, в першу чергу, створення Руського князівства. Старший із братів, Степан Сулима, став одним з активних прибічників цього задуму і головним діячем важливої справи у клопотанні І. Виговського, щоб Польща прийняла Гадяцький договір, створений 16 вересня 1658 року. Суть Гадяцького договору така: три держави — Польща, Литва та Україна — створюють федерацію рівноправних держав. До складу України з назвою «Велике Князівство Руське» входять воєводства: Чернігівське, Київське та Брацлавське. Законодавча влада належить Національним Зборам, а виконавча — гетьману, якого українське населення обирає довічно, а затверджує король. Князівство Руське має власну армію — 30 тисяч козаків та 10 тисяч найманого війська, суди, скарбницю та монетний двір. Польським військам забороняється вступати на територію князівства без запрошення гетьмана. Гарантувалися традиційні права козацтва, і щороку за рекомендацією гетьмана сотня козаків отримувала шляхетний стан і відповідні привілеї. На території князівства скасовувалася Берестейська унія, а православні діставали в Речі Посполитій рівні з католиками права. Нарешті, в Україні планувалося заснувати два університети, а також стільки шкіл та друкарень, «скільки буде потрібно». Окрім цього, Гадяцьким договором більшість козацьких старшин були нобілітовані польським сеймом, серед яких — Сулими, котрі 30 травня одержали від короля Яна Казимира привілеї на шляхетство і грамоти на маєтності: Степан (Стефан) — на Димер, Северин — на Козар, Федір (Теодор) — на Юльці та Берізки. В декларації було вказано «о шляхетном урождении Степана, Северина, Федора и Степана Сулимы, братьев родных и двоиюродных... и шляхтичами польскими называем...». Старшого, Степана Сулиму, поставлено Переяславським полковником.

Авторами Гадяцького союзного договору з Польщею з боку України були Ю. Немирович, видатний правник і дипломат, та полковник Павло Тетеря, зять
Б. Хмельницького. Гадяцький договір хоч не був реалізований, але викликав у 1659 році війну з Московією. І. Виговський, маючи неабиякий авторитет серед європейських держав, звернувся з маніфестом, в якому звинувачував Москву в порушенні Переяславського договору; в захопленні Литви, завойованої українськими силами; у Віленському договорі з Польщею; в підтримці повстання проти гетьмана. У цей час 100-тисячна московська армія під командуванням князя О. Трубецького та Г. Ромодановського вирушила на Україну. І. Виговський при підтримці з боку німців, поляків, татар 28—29 червня під Конотопом розбив ущент московське військо, в цьому бою загинув увесь цвіт московського боярства. Князя Пожарського татари взяли в полон і стратили. Москву охопила паніка, царський двір збирався тікати до Ярославля. Проте І. Виговському не судилося скористатися такою блискучою перемогою. Закріпити успіх він не міг, бо в запіллі почалося повстання: Ромен, Гадяч, Лохвиця підтримували Москву. Новий запорізький кошовий Іван Сірко громив татар. Проти гетьмана виступили полки: Переяславський, Ніжинський, Чернігівський, частина Корсунського, Січ та Іван Богун. На Лівобережжі наказним гетьманом став Яким Сомко. Під час повстання було вбито майже три тисячі українців.

Активна підтримка Івана Виговського та його ідеї створення «Великого Князівства Руського» разом із Литовським князівством у федеральному складі Польщі коштувала життя обом старшим братам Сулимам. Надії Івана Виговського рухнули того ж таки 1659 року, оскільки прибічники російської сторони взяли гору в політичних інтригах. Російську сторону підтримував і тодішній діючий Переяславський полковник Т. Цицюра, який у серпні 1659 року повернувся з-під Конотопа і переконав переяславських козаків перейти на бік Юрія Хмельницького, законного представника російських сил. Северин Сулима, полковник Виговського, загинув у 1659 році, «застрелен из трех пищалей» за спротив полковнику Т. Цицюрі. Отже, Северина Сулиму застрелили, а Степана Сулиму та Прокіпа Верещака (делегатів польського сейму) чекала ще страшніша участь: їх зарубали в Германівці (тепер Обухівського району Київської області), де у жовтні 1659 року відбувалася Генеральна Рада козацьких старшин (в історію увійшла як «чорна рада»), яку скликав Виговський, щоб прочитати та роз’яснити зміст Гадяцьких статей. На «чорну раду» з’їхалися два ворогуючі табори і гетьманом було обрано знову Юрія Хмельницького.

У Германівці гетьман Іван Виговський змушений був скласти булаву і під особистою охороною відійти до Бара. Молодший із братів Федір Сулима та його двоюрідний брат Степан були разом з Виговським. Зважаючи на таку мужність і стійкість братів, Іван Виговський нагородив Федора Сулиму Переяславським полковництвом, але це було лише номінально, бо владу він фактично втратив. Федір Сулима тривалий час потому служив у поляків. (Обидва старші брати Сулими поховані в Стєвках Влодавського повіту, де було захоронено останки їхнього батькагетьмана).

Московські війська пішли на Правобережжя проти Польщі, разом із ними — гетьман Юрій Хмельницький зі своїм військом, обраний вдруге. Та під Чудновом, на Волині, у 1660 році поляки розгромили військо, тому Юрій Хмельницький підписав з Польщею договір, який був повторенням Гадяцького договору, але без «Великого Князівства Руського», проте Україна діставала автономію. Так Україну було поділено на дві частини: Лівобережна залишилася під владою Москви, а Правобережна стала автономною частиною Польщі. Юрій Хмельницький не втрачав надії знову об’єднати всю Україну, але це було йому не під силу. На початку 1663 року, свідомий своїх невдач, він зрікся булави і пішов у ченці.

Тим часом на Правобережжі назрівала нова змова полковників проти Тетері, який умовив короля зробити спробу об’єднати обидві частини України. Король зібрав велике польсько-українське військо, з татарами. Це військо дійшло до Глухова, руйнуючи все на своєму шляху, але отримати перемогу так і не змогло. Ініціатором змови, як не дивно, став колишній соратник, екс-гетьман і сенатор Речі Посполитої Іван Виговський. Він знову змінив свої погляди щодо перспективи існування України у складі польського королівства. (Адже Польща не бажала бачити у своїй «федерації» «Велике Князівство Руське»). Тому група полковників-змовників (серед яких були Ю. Хмельницький і Київський митрополит І. Нелюбович-Тукальський) поставила за мету  переобрати П. Тетерю. Відтоді гетьман П. Тетеря змушений був боротися не за соборну Україну, а за збереження булави у власних руках.

На Лівобережжі теж точилася запекла боротьба за булаву, аж поки в Ніжині зібралася інша «чорна рада», в якій взяли участь, крім козаків, міщани та селяни. На цій раді обрано гетьманом запорізького кошового отамана Івана Брюховецького. Гетьман Лівобережної України І. Брюховецький так само, як і П. Тетеря, спробував приєднати Правобережжя, але марно.

Велика руїна, що настала після гетьманства Богдана Хмельницького знову і знову жадала крові й нових жертв. У цей період Іван Виговський робить останню спробу повернути собі булаву. Він умовив впливового торговицького полковника Дмитра Сулиму піднятися проти поляків і піддатися московському царю. (Торговиці — фортеця над Бугом, 50 км на схід від Умані, «сильно укрепленная валами и хорошо снабженная войсками и стрельбою». — Авт.). Д. Сулима не втрачав надії і подався на Запоріжжя, намагаючись допомогти Виговському повернути гетьманську булаву в 1664 році. З’єднавшись із Варяницею, вони взяли в Лисянці гармати П. Тетері і, сподіваючись на поміч Івана Сірка, 24 лютого 1664 року підійшли до Білої Церкви. Та І. Сірко й сам квапився на допомогу. В березні 1664 року вони напали на військо П. Тетері, але тому вдалося розбити нападників. У цьому бою загинув полковник Дмитро Сулима. Івана Виговського, колишнього гетьмана України, польського сенатора, було звинувачено у зраді Польщі і, за вироком польського польового суду, розстріляно. Як повідомив Іван Брюховецький (універсалом від 23 березня) про його смерть, «погиб за веру христианскую».

Микола Костомаров писав: «Так сумно скінчилося гетьманство Виговського, а з ним скінчилося й Велике Князівство Руське. Українці показали, що вони не в стані зрозуміти й оцінити цей продукт голів, які стояли вище від рівня цілого народу».

Усю весну й літо тривали бої польсько-литовського війська, полків П. Тетері, татарських орд і з’єднань Івана Сірка. Наслідки повстання були просто катастрофічними, за час бойових дій знищено понад 120 тисяч жителів, десятки тисяч забрано в полон. Загалом, протягом 20 років від часу повстання
Б. Хмельницького, Правобережна Україна втратила більше половини населення! Таким сумним був вирок долі Руському князівству.

   
Президія НАН України © Макетний зразок
  This Website is best available with Microsoft Internet Explorer 6.0+