Skip Navigation Links наука
освіта
техніка
прогрес
Газета заснована у квітні 1997 р.
Пропустити посилання переходів
Випуски газети
Окремі статті
Фотогалерея
Редакція
Пропустити посилання переходів
Окремі статті 2011 року
Окремі статті 2010 року
Окремі статті 2009 року
Будівничий гуманітарної науки 
 
 
   

Якось в інтерв’ю газеті “Світ” на запитання, чим для Вас є наука, академік Борис Патон відповів: “Наука – це і є моє життя”. У правдивості сказаного людиною, яка сімдесят років поспіль живе і працює в науці, вкотре переконуєшся у ці дні. Адже 27 лютого 2012 року виповнилося піввіку відтоді, як нашу Академію наук очолив Борис Євгенович Патон.

Про президента Національної академії наук України і будівничого не лише галузі зварювання, металургії і технології металів, а й гуманітарної сфери – у розповіді академіка НАН України Івана ДЗЮБИ.

Висока посада Президента Національної академії наук України зобов’язує до мислення державного й історично масштабного. Унікальна постать Бориса Євгеновича Патона – ученого і громадянина – адекватно відповідає цій місії. Як особистість, він немовби реалізує відомий принцип-ідеал: знати абсолютно все у своїй професійній сфері і знати необхідне – у всіх інших. Як Президент Академії, мислячи її інтелектуальним центром держави, він проникливо відчуває багатоманітні потреби суспільства і шукає можливості для максимальної мобілізації зусиль ученої громади на їх задоволення. Я особисто маю можливість безпосередньо бачити це впродовж майже двадцяти років.

         Це були непрості роки для української науки і культури. Економічні й фінансові труднощі, політичні незгоди, які обтяжували становлення незалежної Української держави і часом наближали її до грізної кризи, драматично обмежували можливості реалізації наявних творчих сил. Доводилося докладати неймовірних зусиль для протидії деградації, не кажучи про створення нових інфраструктур науки і культури. З другого ж боку, дух національного відродження, визволення з пут ідеологічного догматизму, не бачена раніше політична і громадянська свобода, відкритість до вільної світової думки створювали, як ніколи, сприятливу атмосферу для наукової і мистецької творчості, для народження нових ідей. Ці дві протиборні тенденції позначилися на діяльності академічної спільноти. І  Борис Євгенович був тим, хто очолив її зусилля для „життєзабезпечення” науки в економічно найтяжчі часи і водночас – для використання нових умов з метою виходу на ширші горизонти творчості.

         Великі зміни відбулися в „ландшафті” соціогуманітарного сектору Академії наук, яка 1994 р. дістала статус Національної. Мінімальні фінансові можливості були ощадливо використані для організації низки нових академічних інститутів, які відповідали потребам розвитку національної культури й мали компенсувати втрати, завдані терором 30-х років та політикою русифікації, – Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича, Інституту сходознавства ім. А. Ю. Кримського, Інституту політичних і етнонаціональних досліджень, якому пізніше було надане ім’я І. Ф. Кураса; на базі Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні, за яким залишилися функції загального мовознавства, виникли Інститут української мови та Український мовно-інформаційний фонд; в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського, на базі його Львівського відділення, створено Інститут народознавства. З’явилися важливі видання з національної історії, культурології, мовознавства, філософії, соціології, публікувалися раніше заборонені автори та недоступні джерельні матеріали. Українська соціогуманітарна наука стала дихати на повні груди. І тут бачимо великий внесок академічної спільноти, зусилля якої Борис Євгенович енергійно організовував і мудро підтримував. І не раз саме ця підтримка була вирішальною.

         Великої ваги надавав Борис Євгенович розширенню міжнародних зв’язків української науки, зокрема в гуманітарній сфері, де завдяки подоланню штучних ідеологічних бар’єрів відкрилися нові, не знані до того часу перспективи. Зокрема, стало можливим залучати до співпраці видатних учених з української діаспори, визнаних у науковому світі, але ігнорованих   у радянські часи на батьківщині. Так, першим директором Інституту сходознавства ім. А. Ю. Кримського став славетний історик і сходознавець Омелян Пріцак, директором Інституту європейських досліджень – відомий на Заході політолог Ярослав Пеленський. Вони використали свої знання і досвід для розвитку цих нових наукових інституцій. Вони ж стали й іноземними членами НАН України – як і також відомі та шановані славісти Мікулаш Неврлі та Микола Мушинка із Словаччини, візантолог Ігор Шевченко та історик і політолог Роман Шпорлюк із США, філософ і культуролог Сергій Аверінцев з Росії: їхні кандидатури Борис Євгенович, як Президент нашої Академії, підтримав із цілковитим розумінням значення такого кроку для розвитку міжнародної співпраці Академії наук, зміцнення її авторитету серед світової наукової громадськості.

Цікаво, що розпочиналося все це із звичайного (і незвичайного, враховуючи практику взаємин Академії у радянські часи) запрошення голові Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Франції Аркадію Жуковському – виступити з науковою доповіддю на засіданні Президії НАН України. Доповідь була присвячена діяльності Петра Могили і викликала великий інтерес. Відтоді Аркадій Жуковський став бажаним гостем у Києві, а його ідеєю перевидати „діаспорну” «Енциклопедію Українознавства» перейнялися у львівському НТШ, що й було зроблено. Інша ідея – доповнити енциклопедію кількома новими томами задля її „осучаснення” – після багатьох обговорень обернулася проектом створення багатотомної «Енциклопедії Сучасної України».

Практичне здійснення цього проекту одразу ж наразилося на великі труднощі: брак коштів, кадрів працівників, приміщення, технічного оснащення, у зв’язку з чим багато хто взагалі не вірив в успіх цієї справи. Але вирішальну роль у ній, як завжди, відіграло позитивне ставлення Бориса Євгеновича. Я запросив його та першого віце-президента Академії Анатолія Петровича Шпака до невеличкої кімнати на четвертому поверсі будинку Президії, де розміщувалася вся наша редакція з кількома старенькими комп’ютерами. І нам не довелося переконувати Бориса Євгеновича, що так працювати не можна – уже за кілька днів нам додали ще одну кімнату, збільшили штат, а згодом редакція «ЕСУ» дістала цілий поверх у будинку видавництва „Наукова думка”. Саме так, із благословення Бориса Євгеновича, було створено Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, який очолив Микола Григорович Железняк, великий ентузіаст цієї справи. На сьогодні уже вийшло десять томів енциклопедії із запланованих двадцяти п’яти. І скептики замовкли. Можна лише пожалкувати, що не реалізується інший амбітний проект інституту: підготовка і видання «Універсальної Національної Енциклопедії». Її проект вже двічі обговорено на засіданнях Президії НАН України й підтримано, проведена деяка попередня робота, але і досі не одержано відповідного державного рішення, у зв’язку з чим проект „завис”.

         Натомість вже на стадії завершення ще одна кільканадцятилітня епопея  – пов’язана з виданням монументальної „Історії української культури” у п’яти томах, восьми книгах. У ній – праця кількох сотень фахівців, багатьох наукових колективів, зусиллями яких створено цілісну і всеохоплюючу картину духовного, інтелектуального  буття нашого народу від давніх часів до сьогодення. А чи мали б ми її взагалі, якби не наполегливість і, я сказав би, впертість Бориса Євгеновича? Вкладений у неї труд міг би пропасти марно: бракувало коштів, потрібної виконавської дисципліни. Але як вчений і як головний редактор, Борис Євгенович слушно вважав видання „Історії української культури” справою честі Національної академії наук, зрештою – і своєї власної честі організатора. Усі причетні до цього видання вчені, як і всі члени Президії НАН України, пам’ятають, скільки разів Борис Євгенович скликав наради, як нагадував про строки і суворо вимагав покінчити з їх порушенням. Виявляв при цьому й винахідливість у стосунках із спонсорами, залучаючи, а то й „дотискуючи” їх нагадуваннями про їхні обіцянки й зобов’язання. Нині уся робота з підготовки цього унікального видання вже завершена. Найближчим часом буде видана заключна, восьма його книга, з виходом якої – оглядаючи усе це видання, „чудову вісімку”, – Борис Євгенович Патон матиме всі підстави, щоб пишатися: адже у них і його воля, що спрямувала працю сотень дослідників!

Можна було б наводити ще багато прикладів того, як Президент НАН України  Борис Євгенович Патон відгукувався на потреби нашої гуманітарної науки – потреби культурного розвитку українського суспільства. Досить назвати великий, успішно здійснюваний проект „Словники України”, підготовку нової „Історії української літератури” у дванадцяти томах, академічне Повне зібрання творів Т. Г. Шевченка, сім томів якого вже вийшло, «Шевченківську енциклопедію» у чотирьох томах та ін. Усе це хоч і поволі, з трудом, але робиться і – не в останню чергу – завдяки тому, що ці проекти здійснюються на засадах державного замовлення, наданого їм за згодою безпосередньо Бориса Євгеновича. Так само послідовно триває і подальша розбудова усієї української гуманітаристики, ще одним, останнім свідченням чого є нещодавнє створення на базі Львівського відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Інституту Івана Франка. Інституту, в якому буде зосереджено дослідження колосального матеріалу, пов’язаного з багатоманітною творчістю і діяльністю цього титана праці, всією суспільною й інтелектуальною атмосферою його доби.

         У всіх своїх ініціативах і починаннях науковці-гуманітарії Національної академії наук України завжди з надією звертаються до її Президента Бориса Євгеновича Патона, і їхня надія не буває марною. Адже, хоч технократи і вважають його своїм, технократом, а для нас, гуманітаріїв, Борис Євгенович – наш, гуманітарій.

   
Президія НАН України © Макетний зразок
  This Website is best available with Microsoft Internet Explorer 6.0+